Горохове чудо - Харчук Борис
Вертиться, борщ вихлюпується. Їй найбільше задоволення розмазувати пролите пальцем.
— Нумо їсти і поїдемо до баби.
— До якої? У мене ж дві. І два діди.
— До баби Тамари.
— А як ми поїдемо?
— Спакуємося, візьмемо чемодана, Піфа — і на станцію. Купимо квитка. Паровоз зробить чмих-чих, а ми вже в купе. Зайде кондуктор, запитає: де ваші квитки? Ти йому покажеш. Якщо ж він запитає: а де Піфів квиток? Чому Піф зайцем? Зараз його зсаджу. Що ти скажеш?
— Я скажу, що то мій синочок.
— Ми їхатимемо далеко-далеко. І разом з нами будуть їхати поля, ліси і ріки. Потім ляжемо спати, на ранок поїзд зупиниться, а баба Тамара вже на пероні.
— А як вона знатиме?
— Ми дамо телеграму.
— Та ми ж забулися!
— Ми не забудемося. І будуть нас зустрічати баба Тамара з дідом Іваном. Що ти їм скажеш?
— Добрий день! — І вона простягає руки, ніби зараз вчепиться бабі на шию. — А що баба мені дасть?
— Вона подарує тобі казку.
— Яку? Гарну?
І мені згадується: сидить баба отут на кухні, на моєму місці і, годуючи малу, веде їй свою казку.
Сидить баба Тамара, притулившись до стіни, а Воксанка допоминається:
— Бабо, бабо, а хто підмалював тобі коси?
— Вони посивіли.
— А чого в тебе великий живіт?
Баба нітиться і не знає, що відповісти.
— Їж, і в тебе буде такий.
— Я не хочу. Тобі ж тяжко. А в баби Насті нема живота. Їй легко.
— Дуже ти в мене розумна, — каже баба, пхає малій ложку в рот, а щоб ліпше їлося, каже казку.
Була собі маленька дівчинка. Її батьки померли. І взяли ту дівчинку до себе добрі сусіди. У них своїх дітей ціла купа, самі немолоді, та мусили якось давати раду. А жили вони над річкою Горинню. Краса — над річкою зелений ліс шумить. І топилася з горя дівчинка в річці, але річка не хотіла її топити. І заблуджувалася з журби вона в лісі, але ліс не хотів її заблудити. Сирітка перебивалася на хлібі і на воді, а росла, як пампушка. Виросла і стала красунею. Взяла відра, пішла до криниці. Аж де не візьмися молодий козак на сірому коні, в чорній бурці. Налякав дівчину. Такого красеня вона ще не бачила, хоча від хлопців проходу не було. Та куди їм до нього! В козака брови як шаблі, а очі як леза. Ремені на козакові поскрипують, а зброя побрякує.
— Напій мені, дівчино, коня з рубленої криниці, з повного відра… На щастя!
Вона й напоїла. А коли верталася додому, бачить: котиться горошина. Котиться перед нею, у її двір. Вона взяла горошину й кинула собі в рот. А козак проводжає її. Стали вони у воротях — аж небо реве літаками, земля стогне від танків. Війна.
— Рятуй мене, козаче! — крикнула дівчина.
Бомби над головою, а під ногами снаряди. Козак посадив дівчину на коня, вивіз її з вогню аж в кубанські степи.
— Прощай, бо мені треба на битву!
А дівчина держиться руками за сталеві стремена.
— Що ж я без тебе, козаченьку Федоре? Нащо ж я, нерозумна, ту горошину ковтала, нащо твого коня поїла?
А військові сурми трублять розлуку.
Він скочив з коня, ще раз обняв її, і на її лице впало дві скупі сльози. Тоді знову на коня, і дівочі очі напилися вітру.
Вона так і залишилася в степу. Жила у його матері в станиці. А війна йде, наближається. Невістка із свекрухою пшеницю жнуть. А з тієї горошини, яка вкотилася колись у двір і яку ковтнула невістка, вродилася дівчина. У степу, на снопах. І в той час, як вона вродилася, сто чорних коней скачуть із заходу до сходу, а вершники всі вбиті. Чорні бурки — чорні прапори. Сто коней стали дибки, а всі вершники вбиті. Відокремився один вершник, стоїть під буркою.
— Доня, твоя доня! — крикнула невістка, бо стала вдовою.
Заіржав кінь і — до табуна.
Летіло сто коней, копитами били захід, мордами гризли схід, а всі вершники вбиті.
Дівчина була біла-біла, і її назвали Світланка.
Фашисти облягли, а потім захопили станицю. Забрали все до решти, не зглянулися на дитину. Тільки півень залишився, втік, і його не могли зловити. Стару на окопи, молоду теж, а дівчинка попідтинню. Фашисти ввірвуться в хату, шварготять. А дівчинка така гарна, що її краса навіть їх на хвилину робила людьми. Чого в неї білі коси і ясні очі? Хіба їм здогадатися, що вона волошка в житі, краса.
— Гайда! Гайда работай!
Дівчинку бавили чужі діти, а коли їм набридало, то залишали півневі. Нехай він догляне. Йому це теж набридло. І він, гребінчастий, червоноперий, якось узяв та й клюнув Світланку в лице. Око не випив, а слід свій лишив. Так що вона стала значеною. І коли стала підростати, то не могла загубитися. Не бачили дівчинки з ямкою? Чому ж ні, в бур’яні порпається.
А потім сто коней летіли зі сходу на захід. І всі вершники живі. Та ні один кінь не спинився.
І сказала свекруха:
— Мого нема…
А невістка:
— Дівча… Воно ж таке, як він. І брови, і очі…
А свекруха ще раз сказала:
— Нащо мені радість? Мого нема…
— Підемо, Світланко, додому.
Лежала глибока зима. Із станиці їх повіз трактор. Сиділи в причепі. Мала кричала: "До баби! До баби!.." Охрипла. Трактор на білому снігу копав синю дорогу. А там трохи залізницею, більше пішки. Вночі дорогу казали зорі: падали попереду. Вдень вело сонце. А в завірюху шуміли безсріберні верби обіч розбитих полустанків: туди, туди… І так через усю Україну. А дома ні кола, ні двора. І дівчинка Світланка росла на материнських руках, вони дуже боліли…
— А що далі, бабо?
— Далі всяке було. Більше жорстокого. Аж прибився до них Іван. Він полюбив Світланку, як свою. А вона не хотіла нізащо називати його татком. У нас татка нема — дядько. Якось вони переїздили з одного містечка в інше. Спакувалися, самі посідали в машину, а Світланку поставили на землі й кажуть: "Не будеш кликати Івана татком, то не візьмемо із собою, покинемо". А вона закусила губи. Сліз нема. І стояла так, аж поки рушила машина. А тоді гукнула:
— Тату!
Іван зіскочив з машини, вхопив її на руки. Поїхали. Згодом у Світланки знайшовся брат Женя…
— Бравий вояк Швейк?
— Ага, він зараз у солдатах.
— А його сестра — то моя мама?
— Ти як здогадалася?
— Бо її звуть Світланкою. А як звали її маму?
Баба Тамара думала, що їй відповісти. Насправді її звуть Теклею, так і в паспорті записано. Їй дуже не подобається це ім’я вона переконана, що від нього всі її злигодні, тому стала Тамарою. Але чи це ім’я, яким її охрестив козак-кубанець, допомогло їй?
Баба так нічого и не сказала.
А в нашій мисочці вже нема борщу, допомогла бабина казка. "Воксанка з’їла густе: бурячок, моркву, капусту, квасольку, а рідке випила. Взяла мисочку обома руками і в рот.
— Дно! На тобі дно!
Тепер їм я, а вона кепкує:
— Я показала дно, а ти не можеш.
Скільки разів, сідаючи за стіл, ми обганяли одне одного. Зараз вона мене випередила.
Парують котлети. Кухня пахне м’ясом. Воксанка робить "Ох!" — і питає:
— А тепер куди ми поїдемо?
— Мабуть, до другої баби.
— До маленької?
Баба Тамара велика, а баба Настя мала.
— А ти пам’ятаєш, що є в маленької баби?
— В неї є корівка, півник, собачка і дід Микита. Я так хочу до маленької баби… — І її голосок дзвенить так само, коли вона признавалася сусідці: "Я вже бабу не люблю, татка не люблю. Ввімкнеш, Надю, телевізор?"
Вона відщипує шматочок котлети і вголос думає:
— Півник раненько-раненько заспіває: "Кукуріку!" Кукуріку — вставай рано, чоловіку! Я встану і пожену корівку пасти, а потім буду гратися із собачкою. А потім маленька баба мені щось дасть, посадить на коліна і теж щось розкаже. Правда?
— Розкаже… Це буде в неділю, бо в будень у маленької баби часу нема.
— Ми посідаємо під яблунею.
— Ага, під тією, що під хатою.
Цвіте яблуня, і білим цвітом падають слова.
У селі-веселі росла дівчина. Її мамою була земля. Тій дівчинці дуже хотілося бути щасливою. Вона пішла до циганки, щоб та виворожила їй долю. А циганка глянула на неї: "В тебе коси буйнокосмі, твої очі вловили всі зорі. Хіба таким ворожать?" І не захотіла ворожити.
Верталася дівчина від циганки, а земля їй казала:
Весь твій вік буде робота, прястимеш довгу нитку, а коли допрядеш до кінця, заберу тебе.
Дівчина була молода, не дуже йняла віри тим словам.
Женилися її брати, ділили землю, а їй дуже мало лишилося. І ніхто до неї не хотів свататися. Вона подумала, що їй, мабуть, довіку судилося сидіти в дівках. Тож коли її посватав удівець, відразу подала рушники.
А в той час люди побивалися за землю. Удівець спродав своє господарство, спродав жінчине придане, і вони купили собі горб землі. І на тому горбі, ще голому, біля вечірнього багаття молода молодиця думала: "Я маю силу і буду робити. Чоловік у мене дужий, у нас будуть діти…"
А поруч з їхнім горбом ще один, сусідський. Там двоє хлопців як розбійники, а батько отаманить. І каже він старшому синові:
— Той горб, на якому ми сидимо, мав би бути твій. Але ти ліпше пануй на отому, — й кивнув на сусідський.
— Як же я його опаную, тату?
— Вбий другоженця, візьми його молоду жінку, от тобі й уся мова.
Злякався старший син, а брат його під’юджує: "Я тобі допоможу". Ввійшли вони у змову, будуть того чоловіка вбивати. А той про це й не здогадується, сам ходить до них у гості і їх до себе запрошує.
Вони засіли на нього, ломом по голові, а він полежав, полежав та й ожив. Розсердилися брати ще більше. Якось підстерегли його і кинули в глибоку криницю. Тут йому й гаплик. Старший брат давай залицятися до молодиці. А її чоловік виплив з криниці, з самісінького дна.
На сусідському горбі хата під бляхою, забудова, як у раю. А на тому, де вдівець з жінкою, вітрам зачепитися ніде, верховодять собі. Садили вони вишні, садили яблуні, а злі сусіди виривали. Однієї ночі підпалили навіть їх. Все згоріло, а хата обсмалилася.
І став удівець як не свій. Вся робота з його рук вивалюється. Забиває у щось цвяха, не заб’є, так залишить. Звів крокви, не позшиває. Нічого йому не миле.
Все господарство на руках молодиці. Вона на городі, за кіньми, з ціпом. Стане косити — в старшого сусідського сина ноги підломлюються. Коса видзвонює, а жінка ще й підспівує: має силу.
Брати-розбійники були б зігнали її чоловіка зі світу, але тут все перекинулося. Ніби не було ночі: землю у колгосп, щоб її всім було порівну. Прийшли інші часи, а з ними і війна.
Отоді й почалося.
Сусіда-батько розчісує сиву густу бороду і каже:
— Настала нам воля. Аж тепер ми його вб’ємо. Суду нема, а люди нам не страшні.
Удівець побілів, як стіна.
— Жінко, ховай мене!
І вона ставила його в куль соломи, навіть закопувала у землю.
А сусідські хлопці зі зброєю — поліція.
