У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро

Це розглядалося як брудну порнографію. Але НКВД їм цього не простило — в пізніших роках їх теж заарештовано, як і багатьох інших, і знищено.

Та, мабуть, найсміливішою була поява книжки І. Багряного "Аве Марія", яку відразу було сконфісковано.

Арешти окремих письменників та конфіскації деяких їх творів траплялися рідше до осени 1931-го року, коли з'явився в пресі відомий зловісний лист Сталіна до журналу "Пролетарская революция". Це стало гаслом до широкого наступу на український культурний фронт, до перегляду ідеологічних позицій, а разом і до перегляду всього, що на той час було в друкарнях, готувалося до друку і того, що було вже в продажу.

Тоді сотні книг було повернуто з друкарень до видавництв на поновний перегляд і багато з них уже не побачило світу.

Під час цього погрому потрапила під вогонь і збірка Володимира Сосюри, що звалась "Серце". Вона була формату вісімки й мала, здається, 64 сторінки. Вийшли ці поезії у в-ві "ЛіМ" (Література і Мистецтво), наприкінці 1931 року. Для в-ва це виданні* принесло чимало клопоту, а для автора було великим ударом. Книгу відразу заборонили, повертаючи всі примірники назад із крамниць до бази Укркнигоцентру. А щоб зробити належні висновки, то партійні організації письменників і в-ва скликали спільні відкриті збори, куди запрошувалось теж безпартійних письменників та співробітників в-ва "ЛіМ". Збори відбувалися у приміщенні видавництва.

Десь перед сьомою годиною почали сходитися. На лавку, що стояла під стіною, сів Сосюра, далі Наталя Забіла і т. д. Іван Микитенко, прийшовши, привітався за руку з Забілою та іншими, але Сосюру обминув. Крім згаданих, на збори прийшли: Іван Кириленко, О. Коииленко, М. Ірчан, Володимир Зорін, секретар партосередку в-ва Петро Кривенко, що іноді був і політредактором, С. Пилипенко та інші. Збори відкрив Іван Микитенко, заявивши, що тепер, після листа Сталіна, ми мусимо ще більше піднести ідеологічну пильність, бути ще більш непримиренними до чужих ідеологій, приділити ще більше уваги спрямованості наших творів. Далі він сказав, що сьогодні ми стоїмо перед фактом прикрих ідеологічних помилок, що потребують розгляду і відповідних висновків. Мова йде про збірку поезій В. Сосюри "Серце", що тількищо вийшла з друку — і він підняв і показав цю книжку присутнім, що сиділи чотирокутником попід стінами. Всі дивилися на книжку з білою обкладинкою, на як'й червоним кольором стояла назва "Серце". Закінчуючи, Микитенко зазначив, що за такі провини, які зробив Сосюра, за теперішніх умов відбирається навіть партквиток.

За тим головуючий скоментував низку цитат. В окремому вірші там Сосюра тонко висміяв "ортодоксального" критика Володимира Коряка, що вважався непомильним. Справжнє прізвище Коряка було Блувштейн. Він був жидом з походження, ще до революції мав букіністичну крамничку у провулку ім. Короленка чи на сусідньому зліва від Московської вулиці і, як запевняли ті, на кого він нападав у своїх критичних статтях, що колись він видав невеличку книжку протикомуністичного змісту. її ніби мав О. Копиленко. Далі Сосюрі закидали дрібнобуржуазний підхід у окремих поезіях та відсутність партійносте в поглядах, що виявлялась особливо Е рядках: "Хто сказав, що не можна любити те дівча, що не знало журби". Одночасно закидали йому націоналізм. Хтось при тому нагадав, що він же сам писав у поемі "Два Володьки", що в його серці борються два противники — комунар і націоналіст, але автор не сказав, хто переміг.

Всі обвинувачення були, як бачимо, дрібні і не варті тої колотнечі, але партійні промовці, між якими, певно, після дзвінків і наказів з ЦК КП(б)У, були вже розподілені ролі, галасували, що Сосюра, мовляв, втратив клясову чуйність до ворогів, став рупором націоналізму.

На щастя, ніхто не згадав йому рядків з поеми "Мазепа", що два роки тому друкувалась в журналі "Життя й реводю-

Дмитро Чуб в роки його знайомства з В. Сосюрою

дія" та ще десь. Там були патріотичні протимосковські рядки, які сьогодні могли б дужче заважити на його долі, —хоч це й були слова Мазепи:

Вкраїну полонив поляк, І, наче оводи ті злі, її обсіли москалі.

або:

Я хочу швидше відціля Віддячитись москалю і іяху, Що мій народ веде на плаху Під сміх царя і короля...

або:

... — Я України не забуду, вона для мене, як зоря! Покличте знову кобзаря! Я так люблю його мотиви про те, що воля ще жива, що наша слава не загине!

або:

... — Ми візьмем ворога в клинки, і на кістках його проклятих знов зацвіте Вкраіна-мати!..

Володимир Сосюра був досить схвильований, коли йому дали слово для оборони та пояснень з приводу зроблених помилок. Він встав з якимсь циганським блиском в очах, на яких уже бриніли сльози, сказав, що перед друком книжку прочитали і підписали до друку і редактор сектору, і головний редактор, і по літредактор, але ніхто з них не зробив йому ніяких закидів, а тепер обвинувачують тільки його самого. Він казав, що тоді, виходить, були інші принципи, а тепер за ці півроку зміст застарів, а також відбулися зміни в підході до оцінки матеріялу, то чи він може передбачати ті зміни і відповідати.

Проти виступив Микитенко, кажучи, що Сосюра вже не перший раз виходить за рамки партійної дисципліни, що він уже не один раз мав зауваження й догани по партійній лінії за грубі помилки, але з того не зробив належних висновків.

Микитенко умів красиво говорити як фаховий промовець, проте серед письменників він мав багато ворогів. Його не любили за його вислужництво перед владою. Він писав більшість своїх творів на партійне замовлення. Членські внески до Спілки Письменників сплачував з розрахунку трьох тисяч карбованців гонорару на місяць. Це був чи не найбільший гонорар.

Колишня приятелька Сосюри Наталя Забіла сказала кілька слів на оборону, але їй небезпечно було дуже боронити, бо вона сама походила з родини багатого пана Забелло з-під Харкова, а соцпоходження в таких випадках партійний осередок не забуває.

Хтось із партійців знову обвинувачує, що Сосюра і в недавно виданих творах вдається до натуралістичних картин, що межують з порнографією, і він наводить цитату:

Яіс це сталось, далека, що я

Своє щастя розбив, як дитина,

Ти сказала: Бери, я твоя,

Я ж, дурний, тільки гладив коліна...

Володимир Соі-юра Л/2э у. ¿1 років.

— Хіба це поезія? — запитує критик.

— Коли б то не поезія, то ти б не запам'ятав! — кидає йому у відповідь один з молодих поетів, що сидів біля шафи з рукописами. — Таких зразків і ще кращих можеш знайти у відомих клясиків світової літератури.

Але критик не здається, попросивши головуючого, щоб йому не перебивали, він знову наводить строфу трохи гіршого змісту.

— А це теж поезія? — запитує:

Ночі йшли похоронні, як дзвони, Дні ішли, як ножі, як вогні... Раз найшов я твої панталони...

Останнього рядка цієї строфи цнотливому критикові не дали договорити до кінця. Кілька голосів з обуренням звзрмулися до головуючого, щоб із серйозної справи не робили балагану, як це пробує зробити товариш, наводячи випадкові рядки, великої давности, що не мають відношення до справи.

Ніби дочекавши слушного моменту, щоб розгромити всіх напасників, на оборону Сосюри грунтовно виступив Ьо-іюдимпр Зорін. Високий, огрядний, плечистий, з буйною темною шевелюрою, циган з походження, оатьки якого ще ие іак давно мандрували з циганським табором, автор повісти з циганського життя, що звалась "Ром", він був приятелем Сосюри, а тимчасово працював у в-ві редактором і добре володів українською мовою. Найперше він закинув партійній організації псьменників, що вона зовсім не провадила вихол-ної роботи серед своїх членів, що в ній творяться якісь воюючі групки, що осередок не цікавився, в яких умовах живе письменник. Так і з Сосюрою — на нього гостро нападають, але йому ніколи ніхто не спробував допомогти позбутися тих помилок. Тому й підхід до помилок, зроблених у книжці, мусить бути інший: за них мусить відповідати також частково партійний осередок, а також всі ті, що читали й ухвалювали його книжку, бо на те вони тут працюють.

Далі Зорін зупинився на тому критикові, що наводив цитати. Критик з кількох томів Сосюри надряпав кілька невдалих рядків, але забув про тисячі прекрасних поетичних творів В. Сосюри, якими гордиться наша література. Крім цього, Зорін сказав, що він міг би навести з творчости російських поетів багато гірші рядки дійсної порнографії, але й за чих там так гостро ніхто не критикує.

Відчувалдся, що Зорін дуже попсував приготовані рішення осередку в справі Сосюри. Підбадьорений вдалим виступом свого оборонця слово знову забрав Сосюра. Ілюструючи слова Зоріна, Сосюра пригадав низку нетактовностей у ставленні до нього з боку окремих членів партії. Сосюра знав, що сьогодні тут вирішується його доля; або він втримається на своєму становищі, або покладе свій партквиток, а незабаром опиниться, може, й на конвеєрах НКВД, а всі його твори будуть відразу вилучені. Із тону головуючого та членів парто-середку поет відчуває, що вони мають готове рішення викинути його з партії, найпевніше, що то рішення Обкому чи ЦК партії, і він шукає порятунку. В його голосі чути напругу й хвилювання:

— Товариш Зорін дуже добре підкреслив, яка атмосфера панує в осередку і в ставленні до мене. Ви сьогодні були спідками, як прийшов Іван Кіндратович*, — говорить трем-і ичим голосом Сосюра, і сльози котяться у нього по лиці, — він привітався за руку з усіма, що сиділи поруч мене, а ме-

I м.ш Кіндратович — Микитенко.

ні руки не подав, ніби я якийсь злочинець, а він же член бюро осередку, неда зно й сам був секретарем. Чи можна після цього чекати від —шх допомоги чи дружньої поради?

Коли Сосюра закінчив, настала тривала павза. Ніхто вже не забирав слова, і головуючий ставить на голосування пропозицію президії виключити Сосюру з партії, але Зорін вносить свою пропозицію — записати лише догану. Здавалося, що перша пропозиція могла б цілком провадитися, але голосування показало, що рівно половина членів партії за першу пропозицію, а друга половина за другу. Це здивувало всіх, але й заінтригувало: що ж буде?

Зрозуміло, що за виключення голосувало з обов'язку все бюро осередку та різні перестраховщики, що боялися за свою власну шкуру. Тоді головуючий пропонує проголосувати ще раз, може, хто змінить своє рішення, враховуючи, що перша пропозиція — це пропозиція президії зборів, отже й осередку.