У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро
Це право на сміх над грізним могутнім султаном куплене кров'ю, куплене незчисленною кількістю героїчних смертей і дій. Потрібна велика відвага
* Мурашко, О. О. (1875 — ,1919) — видатний український художник маляр і автор багатьох талановитих образотворчих полотен.
Ілля Рєпін
Портрет — намальований невідомим художншсом
в душі, велике, сміливе серце, щоб так щиро сміятись в таку хвилину".
Але знайшлися окремі художники, які твердили, що автор віддав перше місце в "Запорожцях" не духові, а плоті, що художник, мовляв, скарикатурив своїх персонажів. Особливо обурений був Репін зауваженням одного художника, що порівняв регіт запорожців з пияками з ресторану Палкі-на. "Він не вірить в запорожців — скаржився Репін Стасову, — Він все забув або нічого не знає з історії. Він забув, що до організації цього лицарського народнього ордена (Запорізької Січі — Дм. Ч.) наших братів десятками тисяч гонили в неволю і продавали як худобу, на ринках Трапезонту, Стамбулу та інших турецьких міст. Та це тяглося довго; була навіть усталена ціна на слов'янина і на німця (німець цінився дорожче). І ось виділились з цього забитого, рутинного, покірного, темного середовища християн — виділились сміливі голови, герої, повні мужности, героїзму і моральної сили. "Досить, — сказ&ш вони туркам, — ми поселяємось на порогах Дніпра й від сьогодні — хіба через наші групи ви додеретесь до наших братів і сестер". І якщо ви згадаєте, що навіть під час останнього свого походу в Крим Сірко вивів звідти до 6000 полонених християн".*
І справді, в "Запорожцях" Ренін показав пісню козацької слави, народнього руху, подав синтетичний образ вільнолюбного козацтва в боротьбі проти турецької імперії, іцо тоді була загрозою для багатьох сусідніх країн.
Відомо також, як в рік, коли запорожці так сміливо й дотепно відповіли турецькому султанові на його вимоги підкоритися Туреччині, 15 тисяч яничарів на чолі з султаном напали вночі під Різдво на Січ, щоб знищити козаків і зруйнувати це вогнище волі. Але козаки розбили це найкраще військо Туреччини і лише дві тисячі яничарів урятувалось втечею разом з султаном. Тож лист запорожців на чолі з кошовим Сірком був підтверджений фізичною дією в боротьбі.
Так Репін створив невмирущий пам'ятник козацькому героїзмові, давши Україні багато інших полотен з українською тематикою. До того ж ця тематика, ці малярські твори більше життєрадісні, більше народні, як ті, в яких Репін змалював московську дійсність: "Бурлаки на Волзі", що символізує царську неволю, "Іван Грозний і його син Іван", де показує як цар забив свого сина. "Відмова від сповіді", "Не чекали" та "Повернувся", що теж відображує похмуру московську дійсність.
"Недаром і видатний сучасний мистець і мистецтвознавець Василь Касіян писав з нагоди 25-літнього ювілею Репіна:
Важко переоцінити значення, яке мали для української культури репінські твори на теми з життя й минулого України. У пору чорної реакції, коли українська культура зазнавала жорстоких утисків від царського уряду, твори Репіна будили соціяльну й національну свідомість українського народу і були для українських художників високим прикладом самовідданого служіння мистецтвом народові. І не випадково, не тільки прямі учні Репіна — М. К. Пимоненко, О. О. Мурашко, Ф. С. Красииьгсий та багато інших зазнали на іобі могутнього впливу творчости свого вчителя: цей вплив бачимо ми і в творах таких українських художників, як С. І. Васильківський, С. їжакевич та інші.
І Репін приятелював з багатьма українськими діячами, як з Марією Заньковецькою, Миколою Садовським, М. Кро-пивницьким, П. Саксаганським, Г. Затиркевич-Каргшнською.
Під час революції Репін саме перебував в Пенатах, у Фін
* Листування І. Репіна з В. Стасовим. "Искусство", 1949 р.
ляндії, яка тоді стала самостійною державою, і звідти вже не повертався. Радянська влада запрошувала його до себе, навіть, знаючи його український патріотизм. З Києва йому вислали лист українською мовою, щоб він повертався в Україну, але Репін відповів: "Признаюся вам, що ваше писання мені — дуже відрадне душі моїй, і я дуже шкодую, що не всилі відповісти вам на такій любезній моєму серцю мові дорогої України ... я вже не можу приїхати на жительство в солодку, веселу Україну. Доля судила мені тут мати могилу і домовину в своєму саду". І хоч був далеко від України, він і там далі малював нові картини з українського життя і захоплювався далі читанням "Кобзаря". А в своєму листі-заповіті Репін чисав до українців: "Я ваш, а не їх", тобто належить Україні, а не Росії.*
Тим часом в російських розвідках, виданнях Реніна вважають російським художником. Так намагаються привласнювати багато наших талантів, яких часом навіть силою та грішми перетягали до Росії, щоб потім мати підстави, сказати, що він російський. Таке бачимо і з митрополитом Петром Могилою, поетом Феофаном Прокопоьичєм, М. Гоголем, композиторами Бортнянським і Березовським, першим винахідником гелікоптера, інж. Сікорським з Києва, Ол. Довженком, якого примусово тримали в Москві понад 10 років, забороняючи повернутися в Україну. Адже й сам Маяковський казав: "Я дідом козак, другим — січовик". Бо мати українка, а дід його з української Кубані, яку колись заселили козаки.
* Журнал "Малярство і скульптура". Київ. 1940 р.
МАЛОВІДОМЕ ПРО ГРИГОРІЯ ГОЛОСКЕВИЧА
Це було в 1917-му році, коли народжувалась молода українська держава. На Всеукраїнському учительському з'їзді виступав знаний пізніше учасник СВУ В. Дурдуківський, який говорив про потребу відкривати українські школи, покли-каїочися на відомих педагогів і теоретиків Ушинського та Корфа. Раптом слідом за ним наперед вийшов невисокий чорнявий пан й позачергою попросив слова.
— Панове-товариші, — сказав він з запалом, — тепер уже немає потреби доводити про право українців на свою рідну школу. Нині відбувається революція. Час не прохань, а чину. Українська школа є, це факт, і ні в кого ми її просити не будемо...
Його виступ, як розповідав авторові цих рядків мовознавець К. Гитаренко, вкрили бурхливі оплески. Це був Григорій Голоскевич, автор ортографічного словника, що в 1914-му році вийшов першим виданням, а в 1917-му вже третім. Тож Григорій Голоскевич був одним з невтомних ентузіястів будівництва української культури, стоячи в перших рядах її промоторів.
Сьогодні ми користуємося в редакціях, видавництвах, на-кових установах "Правописним словником" Гр. Голоскеви-ча, який 1977 році вийшов уже 10-им виданням і є головним довідником у нашій повсякденній праці. Але мало хто з нашого загалу, навіть людей з освітою, знає про життя і долю цієї небуденної людини. До того ж і відомості про нього дуже скупі.
Народився Ггигорій Голоскевич у 1884-му році в родині священика. У 1905 р. закінчив Кам'янець-Подільську духовну семінарію. Ще будучи студентом філологічного факультету Петербурзького університету, брав діяльну участь в праці української громади в Петербурзі та в видавництві благодійного товариства. Активно допомагав при виданні та розповсюдженні "Кобзаря". По закінченні університету деякий час працював у Ризькій жіночій гімназії.
З вибухом революції він відразу переїздить до Києва і разом з проф. П. Зайцевим, Стебницьким та іншими організовує українське видавництво "Друкар", яке фактично переніс з Петербургу до Києва. Тут, у цьому видавництві вперше виходять "Соняшні клярнети" Павла Тичини, друкується журнал "Наше минуле", що його редагував Павло Зайцев.
У 1918-му році Григорій Голоскевич бере жваву участь як співробітник Української Академії Наук у відділах літератури й мови. Найбільше уваги він приділив укладанню свого правописного словника та редагуванню російсько-українського словника, що готувався на замовлення ДВУ (Державне
Видавництво України). Але в 1920-му році радянська влада націоналізувала й закрила всі приватні та кооперативні видавництва." Це сталося і з "Друкарем". З початком НЕП-у, з ініціятиви Григорія Голоскєвича і при участі К. Титаренка, П. Филиповича та інших відкривається кооперативне видавництво "Слово", яке видало чимало цінних українських публікацій. У діяльності цього видавництва багато допомагали Микола Зеров, Сергій Єфремов та Стебницький. Але сам Голос-кевич був душею видавництва і найбільше поклав туди своєї сили й уміння. Бувши великим книголюбом, він пильно стежив за виданням кожної брошури чи книжки, сам правив коректуру.
Першим виданням "Слова" була збірка оповідань Григорія Косинки (якого пізніше влада безпідставно розстріляла) "На золотих богів". Потім вийшла збірка поезій Тодося Осьмачки "Круча" й декляматор "Сяйво" на 413 сторінок, гаражем 5200 примірників. Упорядник цього видання Микола Зеров у передмові писав: "Ця книжка є не перша спроба Хрестоматії — "декляматора", з пожанровим розподілом поетичного матеріялу. Популярною формою естрадної хрестоматії упорядник скористувався, як одним із засобів дати антологію безперечних здобутків українського художнього слова в різних його ділянках". Це видання, справді, було своєрідною антологією української літератури, як це стверджував і покійний Михайло Орест. До речі, примірник цього видання зберігається в автора цих рядків.
Пізніше в цьому видавництві вийшли такі публікації: поезії Максима Рильського "Синя далечінь" та "Крізь бурю й сніг", П. Филиповича "Простір" та "Земля і вітер", Миколи Зерова "Камена", а також збірник, присвячений пам'яті Сте-бшщького, який саме тоці помер. Це було розкішне видання, в якому взяли участь друзі та прихильники покійного: А. Ні-ковський, С. Єфремов, М. Зеров, Бігановська та інші.
На початку 1929-го року нове 7-ме видання словника Гр. Голоскєвича було вже в друці, як влітку того ж року почалися масові арешти серед української інтелігенції: письменників, науковців, учителів — у зв'язку з вигаданим і препарованим процесом CBY. Першого липня заарештували А. Ні-ковського, потім С. Єфремова. Григорій Голоскевич, що був тісно пов'язаний по науковій роботі з двома попередньо згаданими, теж чекав на арешт. І, дійсно, 15-го серпня його заарештовано вдома на Чехівському провулку в Києві. Тоді кожного дня, як ів 1933-34 роках, когось з інтелігентів арештовували.
На процесі CBY слідчі за наперед виробленим пляном ҐПУ в Москві, висунули проти Григорія Голоскєвича безліч брехливих обвинувачень.
