У дзеркалі життя й літератури - Чуб Дмитро
Голіцина та В. Шереметьева.
Згадує Самовидець аж двічі про велику сарану. 1668-го року сарана в одній місцевості така була, що "усе войско укрила". А 1690-го року була така сила сарани, що від смороду коні хворіли і здихали "и всякое бидло, бо з травою и саранчу пожирали, же и мясо їх смерділо саранчею, — и кури и гуси".
В іншому місці літописець пише, як 1691 року польське пінсько вирушило назустріч "венгерському" і мало таку пошесть на коней, що всі подохли, і військо з кінного зробилося пішим. Навіть карети та вози із скарбом везли назад до Польщі волами.
Цікаве й те, що слово Україна в літописі згадано понад 70 разів, не менше вжито і слово український. Підсумовуючи цей огляд, треба відзначити, що "Літопис Самовидця" мав великий вплив па дальшу історіографію V країни, на праці багатьох історикв та письменників. Впливи "Літопису Самовидця" відбилися і на світогляді Тараса Шевченка, який, як гам сідчить, "напам'ять знав", а коли перечитував, то "оживала його душа". Всі важливіші літописи лежали на його полиці. На жаль, тепер письменники не можуть покласти на полицю літописів, крім "Літопису Самовидця", бо інших і досі не перевидали, хоч навіть за царських часів вони були видані, навіть "Історія Русів".
Як джерело історичних подій та зразки тодішньої мови, використовували цей літопис Іван Франко, Іван Нечуй-Ле-вицький, ОД. Старицький, Леся Українка, Зінаїда Тулуб О. Довженко та інші.
Щодо самої мови, ш тоді ще не було усталених форм, а тому і мова літописів різнилась, а також і написання тих самих слів у тому ж літописі часто було неоднакове. І хоч перша граматика Мелетія Сотрицького була видана ще 1619 року, вона ще не була популярною й зобов'язуючою для всіх, навіть для літописців.
Загалом подібні літописи в інших країнах давно видані і становлять золотий фонд тої чи іншої країни, але більшість наших літописів лежить під забороною. А їх збереглося десятки. Вважається, що початок літописання сягає 10-11 стол. З тих, що дійшли до нас, одним з найцінніших є "Повість вре-менних літ", який мав три редакції. Його приписують в основному Несторові Літописцеві, але до нього увійшли й інші, що датуються 1037 р. та пізніші. Остання його редакція позначена 1118 р. Цей літопис, що фактично е першою історією України, увійшов до спільного збірного " Іпатіївського літопису" (15 стол.).
Серед інших важливіших літописів, крім згаданих вище, можна назвати Галицько-Волинський (1201 — 1291), Густинсь-кий (1623 — 1627), Львівський, Межигірський, Острозький, Київський як продовження "Повісти временних літ"), Лаврен-гіївський (1377), Підгорецький (17 ст.), Супрасльський — українсько-білоруський, доведений до 16 стол., Хмельницький (1636 — 1650), Чернігівський (1587 — 1750) та багато інших.
До речі, у редакційній передмові до "Літопису Самовидця" зазначено: "Враховуючи важливість цих джерел, а також те, що попередні видання їх стали бібліографічною рідкістю, Інститут історії АН УРСР заплянував підготовити і опублікувати найближчим часом, крім "Літопису Самовидця", який відкриває серію "Джерела з історії України", літописи І. Граб'янки, С. Величка, "Короткий опис Малоросії" і "Густинський літопис". При цьому сказано, що "Видання кожного літопису матиме ґрунтовну передмову, відповідні коментарі, ілюстрований матеріял, іменний та географічний покажчики".
Від того часу минуло рівно 10 років, але жодного з за-плянованих літописів не видали. Причиною цього є те, що в тих літописах розповідається про боротьбу України за свою самостійність протягом багатьох років, а часом змальовано і загарбницькі дії московських царів та їхнє свавілля на українських землях, ліквідацію козаччини, заслання багатьох полковників і гетьманів на північ, звіряче нищення полонених козаків після нещасливого бою під Полтавою в 1709 р. тощо.
А до того тепер в Радянському Союзі почалась тотальна русифікація, намагаються не згадувати минулого України, а довести, що ніякої самостійної України не було, що це єдиний потік історії того самого народу, що й російський, білоруський та український нарід — частини колишнього єдиного російського народу, єдиної Русі. Оце й є головною причиною заборони друкування літописів.
КОЗАЦЬКІ МОГИЛИ — ЛІТОПИС ГЕРОЇЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
— Ой чого ти почорніло, зеленее поле?
— Почорніло я од крові за вольную волю. Круг містечка Берестечка на чотири милі, Мене славні запорожці своїм трупом вкрили.
Тарас Шевченко
Недалеко від Берестечка, річка Пляшівка, яка впадає до Стару, творить мальовничий острів "Журавлиха" біля села Пляшева. на граничному вузлі Волинської, Рівенської та Львівської областей. На цьому острові залишилися пам'яіки з часів визвольних змагань українського козацтва проти польських поневолювачів України в 17-му столітті.
Острів Журавлиха був останньою твердинею, яку боронили козаки після нещасливої битви під Берестечком у 1651-му році. Тут загинув легендарний козацький герой Нечай.
Пам'яткою з тих часів е отилева дерев'яна церковця св. Михаїла з її чудовим іконостасом. Більша св. Георгіївська церква була побудована там у 1912 році. її розмалював відомий український художник, І. С. їжакевич. Під її склепінням є саркофаг, в якому зберігаються тлінні останки козаків, поляглих в битві під Берестечком та навколо острова Журавлиха.
Острів л/х.уравлиха". Св. Михайлівська церква та підземний хід , який веде до св. Георгіївської церкви.
Хго до саркофага під склепінням св. Георгіївської церкви
Архангел Михаіл. Фраґмент розпису іконостаса св. Михайлівської церкви
ІЛЛЯ РЕПІН ТА ЙОГО "ЗАПОРОЖЦІ"
(50 років з дня смерти)
П'ятдесять років тому, тобто 1930 року, помер на чужині, ч Куоккаля (Фінляндія) українець з походження, художник світової слави Ілля Репін (Ріпа')— Хто не знає цього шедевру малярства й української історії, його славної картини "Запорожці"?!
Народившись в Україні, в м. Чугуєві біля Харкова, будучи закоханим в українську старовину, маючи низку щирих приятелів серед видатних діячів української культури, Ілля Репін віддав рідному краєві, його історії, багато своїх творчих сил, навіть тоді, коли вже його доля закинула до Петербургу, де був професором і ректором Академії Мистецтв. Навіть живучи вже в Фінляндії, яка вийшла з-під панування Росії, він і там створив не одно талановите полотно з українською тематикою, як "Чорноморці", "Гайдамаки", "Козак Голота", "Переможець", "Солоха", "Гопак у старовинному Запоріжжі" тощо.
Закінчивши в 1971-му році Петербурзьку Академію Мистецтв з золотою медалею, Репін приїздить в Україну, захоплюється українською сіаровиною, малює цілу низку картин з українського життя. Серед них "В сільській школі", "Чудотворний образ", "Хресний хід", малює бандуру Івана Мазепи, "Дід з Чугуєва", "Вечорниці", краєвиди Савур-могили та могили славного кошового Івана Сірка. А коли від історика Дмитра Яворницького довідався чи дістав і прочитав 1878 р. лист запорожців турецькому султанові Магометові 4-му, то ще більше захоплюється життям і героїзмом запорізьких козаків, мандрує по запорізьких місцях, малює окремі постаті нащадків козаків, зброю, посуд, і вже в 1878-му році починає перший ескіз картини "Запорожці".
Велику допомогу Репінові давав Дмитро Яворницький, який написав десятки розвідок про запорожців, був великим знавцем Запоріжжя, розповідав Репінові безліч епізодів з історії Запорозької Січі. Це ж він писав:"Колись тут, в Чорто-млицькій Січі, кишіло життя, і яке життя. Життя на всьому просторі, в усьому широкому розгулі: тут дзвеніли бандури, тут і пісні розливались, тут же хвацькі танцюристи кружляли таким вихором, від якого порох стовпом підіймався, повітря стогоном стогнало, земля дзвеніла дзвоном".
А як Репін палко любив козацьку волю та героїзм, бачимо з листа до Стасова, де він писав: "Але й народець же! Де
* Софія Ол. Пророкова в книжці Репин (що вийшла в "Молодій Гвардії" Г958 року) пише, що Ілля Репін нащадок козака Ріпи.
вже тут писати, голова йде обертом, від їхнього гамору й шуму. Я цілковито не навмисно відвернув полотно і не втерпів, взятися за палітру і ось тижнів два з половиною живу з ними, не можна розлупитись — веселий народ". Так яскраво він уявляв і відчував біля себе, малюючи лицарів Запоріжжя.
Про ту любов до всього українського, дарма що жив уже в Петербурзі, підкреслює в своїх спогадах і його дочка Віра: "Майже щодня тато вголос питав про запорожців по-малоросійському у віршах ... і розповідав про Січ... Ми вже поступово знали всіх героїв: отамана Сірка з сивим вусом ... козака Голоту — не боїться ні вогню, ні меча, ні болота — Тараса Бульбу з Остапом та Андрієм і коваля Вакулу. Моєму маленькому братові Юрі, — пише далі вона, — виголили голову й лишили чуб: на його круглій голові спочатку висів маленький, а потім вився довгий "оселедець", який він замотував за вухо. І костюм йому зшили: жовтий жупан з зід-кладними рукавами, коли його хрищений Мурашко* привіз йому малоросійську сорочку и шаровари. Жупан йому дали заносити, щоб схожий був більше на справжній".
Протягом 13 років Решн все доповнював та міняв деякі фрагменти своїх картин. Одна була з монументальними постатями козаків, друга та, що він намалював спершу олівцем. Доповнюючи свої малярські полотна, їздячи по запорізьких місцях, робив ескізи навіть з рук нащадків запорожців, з голів, потилиці, малював окремі деталі, що пригодилися для створення його картин.
Для створення цього полотна-шедевру козацької доби, Репінові позували (кожен зокрема в іншому місці) видатні постаті того часу: найперше, для постаті писаря, позував приятель Репіна історик Дмитро Яворницький, для Тараса Бульби — проф. Петербурзької консерваторії А. Рубець, для осавула — артист Д. Стравинський, для образу кошового І. Сірка — генерал М. Драгомйров; запорожець у високій шап-иі — колекціонер української старовини, власник музею в Чернігові — В. Тарнавський...
Коли в 1891-му році картина була готова Репін вперше виставив її на своїй ювілейній виставці з нагоди 20-ліття його творчости в Академії Мистецтв у Петербурзі. Глядачі, серед яких були видатні художники, діячі мистецтва, критики, високо оцінили епохальну працю Репіна. Один критик писав: "Пригляньтесь пильніше, ви починаєте розуміти, що перед вами не просто весела компанія, а історичні діячі, не епізод комедії, а історичний момент.
