Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Не чув, як і Ліна схопилася. Звів голову, глянув праворуч: столик, папір списаний, ручка. Чекають!
І тупіт дружний за вікнами. "Бігаєте?.. Бігайте, бігайте, нн в мене побігаєте!.." Аж розсміявся, уявивши, які в них будуть обличчя, коли прочитають надрукованого в газеті .листа.
Звівся швиденько, вмився, заглянув на кухню.
— Лійочко, скоро сніданок? — спитав нетерпляче. Не те що так їсти хотілося — тягло до столу.
— Пробач, я ж думала, що ти ще спиш! — заметушилась дружина.
— Нічого, я почекаю.— В грудях у нього щось сколихнулося, запекло в очах.— Замучилась ти, бідна, зі мною!
— Скажеш же таке! — А в очах уже сльози.
І Василь Гнатович, пройнятий ніжністю, жалем, відчуттям провини, обійняв за похилі плечі дружину, ще й по волоссю погладив:
— Все буде, Лійочко, добре.
Вона так і припала до нього — дорога, рідна, найближча у світі людина. Василь Гнатович, боячись, що й сам зараз розплачеться, запитав:
— І довго отак будемо стояти?
Потім він снідав, а Ліна сиділа навпроти й не зводила з нього очей. Василь же Гпатович знову думав про неза-кінчепий лист.
Того ж дня, після обіду, дописав останню фразу. Довго сидів, нерухомий: аж жалко було, що все лишилось позаду. Потім став переписувати начисто. Переписував і думав, що листа цього прочитає і Валькова дружина... Обов’язково прочитає, він уже подбає про це, як тільки лист надрукують... Хай дізнається: не тільки він винен у тому, що її чоловік но одержав путівки... Василь Гнатович знову пригадав, як він умовляв Бузде, закликаючи до його совісті, тільки апелювати не було до чого: Буздє, мабуть, з колиски пе знав, що таке совість...
"Фізкульт-привєт!.. Буде тобі фізкульт-привєт!.. В республіканській газеті!.."
Дописав, склав сторінки в акуратний стосик. Сидів і дивився на них майже закохано.
Подумав про дружину.
— Лійочко!.. Ліно!..
Спитав її весело:
— Хочеш, я тобі прочитаю, що написав?.. Тоді сідай! Сідай і слухай! — Сам же встав: уже й сидіти не міг.
— Значить, так... Лист до редакції... Республіканської... Щоб прочитали й там,— кивнув у сторону Києва.— "Дорога редакціє..." — І вже не чув, не бачив нічого. Окрім листа. Приїхали б оце син та невістка — насупився б, що поробили...
— Пу як? — запитав тріумфуюче. Глянув на дружину й отетерів: Ліна плакала.— Ти що?.. Що з тобою?..
— А...— Ліна махнула рукою й заплакала ще безнадійніше.
— Та що це з тобою?!
— Нікого...— А сльози лилися й лилися, вона їх навіть по витирала.
— Не розумію.— Василь Гпатович уже став дратуватись.— Нічого не розумію!
— А ти подумав, як нам жити далі? — врешті сказала дружина.
— Житимемо, як і жили!
— Так вони нам і дадуть! — Ліна зітхнула, торкнулась долонею мокрих губів.
— То що — зло хай так і лишається?.. Всі прокльони па мене, а вони, бач, чистенькі? Я буду мучитись, а вони насміхатимуться?
— Хто насміхатиметься, Васю?
— Всі!.. ї твій Полотуха, і Бузде!.. Ти бачила, як він випихав мене з кабінету?! Бачила?! — Він уже кричав, його вже тіпало.— А, що й говорити з тобою! — махнув безнадійно рукою, одвернувсь до вікна.
— Я, Васю, не знаю,— перелякано здалася дружина.— Роби як знаєш...
— Як знаєш! — фиркнув Загурко. Зібгав списані аркуші, що тримав досі в руці, пожбурив додолу,— Будь воно прокляте! Тебе обплювали, а ти й утертись не смій!
Як був у піжамі, вискочив з хати.
Забіг у глиб двору, за сарай, під молоденький бузок: нікого не чути, не бачити! Сів па землю ("Простуджуся?.. Нехай — швидше помру!"), втупився сердито в тоненьке галуззя, в листя, густе та зелене. Виходила Ліна, гукала стривожено — не озивався. Образа на дружину кипіла в ньому: було таке відчуття, наче вона його зрадила.
Згодом, пересердившись трохи, повернувся до хати.
Дружина, винувата, заплакана, вмить зібрала на стіл. Похмуро їв, дивлячись уперто в тарілку. Скориставшись тим, що вона за чимось вискочила на кухню, пішов до спальні, не подякувавши навіть.
На журнальному столику, акуратно розгладжені, лежали списані аркуші. Хотів було схопити, подерти, пошматувати: милостиня йому не потрібна! — уже й руку був простяг, та одразу ж і одумався. Сів у крісло, обхопив голову руками.
Заглядала дружина, питала стурбовано:
— Васю, тобі нічого не треба?
— Нічого!
Ледь діждався, поки стемніло. Скинув піжаму, ліг у ненависне ліжко (знав наперед: всю ніч не спатиме), випростався, прислухаючись, як невтомно гризе його тіло хвороба. Зайшла тихенько Ліна, поінурхотіла, роздягаючись, обережно залізла під ковдру. Довго лежала, прислухаючись, мабуть, як він дихає, врешті зважилася — торкнулась рукою:
— Васю, по сниш?
— Бачиш — по сплю.
Ліпа підсунулась ближче, погладила його по плечу, попросила тихенько:
— Пробач мені, Васю.
Василь Гнатович промовчав. А дружина вже гаряче дихала в щоку:
— Ти посилай. Посилай...— В голосі її тремтіли сльози.
— Спи вже!
— Ти па мене пе сердишся?
— Ні.— Хоч і досі був сердитий па неї... Й на себе: щось у ньому зламалось, він і сам уже не зміг би відповісти напевне, хочеться уже посилати листа чи не хочеться; сумнів, посіяний словами дружини, проростав, мучила думка про те, яких ворогів він наживо цим листом.
Вранці, коли сів уже їсти, дружина спитала:
— То посилатимеш, Васю?— Видно, теж про це думала.
— Не посилатиму,— відповів похмуро. ї, помітивши, як зраділа дружина — аж лицем розцвіла, з гірким сарказмом додав: — Уже з того світу пошлю!
Ця випадково кинута фраза засіла в ньому, як цвях. Носився з пою протягом дня, і чим довше думав, тим більше вона йому подобалась. Уявляв, як після його смерті, коли вони вже стануть і забувати про нього ("Прощай, наш дорогий, ми ніколи тебе не забудемо!")... як після смерті, наче грім з неба ясного, з’явиться лист. Отоді вони закрутяться, отоді поскачуть, безсилі, отоді він посміється з могили!
Зараз же — відчував — уже не зможе послати. Учора, під гарячу руку, послав би, а сьогодні не зможе. Страх перед Полотухою давно уже в’ївся у нього, кожна жилка просякпута страхом, вій аж чадів отруйно.
Не міг уявити, як би зустрівся з Полотухою, коли б лист появився в газеті.
Л з могили не страшно. Та й чекати недовго: відчував, як підточує його хвороба.
Так і надумався: надішле листа вже посмертно. Не він, звісно, пошле, а дружина.
Син, Сашко, приїхав разом з невісткою Валею. На весь день, в неділю.
— Ну як, тату, справи?
— Як, сину,— живу, поки живеться.
Валя стала розповідати одразу ж про якогось знайомого: йому тени викинули майже весь шлунок, десять років минуло відтоді, а він хоча б тобі що! Рожевощокий, здоровий. Василь Гнатович чемно вислухав учену невістку, відповів якомога делікатніше:
— Що ж, спробуємо й ми... Сучасна наука, вона той... Може, як кажуть, усе,— і оглянувсь на сина.
Потім, коли вони пообідали і дружина з невісткою забрали посуд на кухню, Василь Гнатович запросив сина до спальні.
— Я тобі прочитаю там дещо,— кахикнув збентежено.
Перед тим, як читати, пояснив, чому вирішив написати
листа. Потім взявся читати. І знов хвилювався, аж сохло в роті.
— Ну, як?
— Здорово ж ти їх прочистив! — розсміявся Сашко.— Я й не знав, що ти так умієш!
— Правда? — перепитав зраділо: цілувати готовий був сипа.
— Кажу ж, здорово!.. І той, як його, Буздє,— ну, як живий! — Сашко аж пальцями поворушив у повітрі од насолоди.
— Думаю послати в газету.
Зачувши про газету, Сашко враз посерйознішав:
— М-да, завариться каша...
— А ти? — спитав Василь Гнатович, уже сердячись: відчув якийсь опір у синові.— Ти що на моєму місці зробив би?
— Що зробив би? — перепитав, явно вагаючись, син,
— Еге ж. Написав би отак на свого директора?
— У нас, тату, не директор, а ректор.
— Ну, на ректора! Не один дідько!
Син здвигнув плечима. Потім відповів:
— У нас, тату, якщо й пишуть, то анонімки! — і розсміявся власному дотепові.
Отак, анонімки! Як таргани з щілин...
Так і не добившись відповіді од сина, Василь Гпатович остаточно вирішив відправити листа вже після власної смерті. Тільки тепер не одного: напише ще, йому е про що писати. І про Полотуху, й про головного інженера, і про сусіда свого товстопикого, про святого та божого, і про Буздє. Про всіх є що писати, в усіх рильце в пушку. От хоча б про котеджі, що їх будували буцім для передових робітників. Так і в міністерстві кошти вибивали. За-гурко ж ті листи й підписував, як голова фабзавкому,— для передовиків, для стахановців, а хоч один стахано-вець оселився в котеджі? Планувався кожен котедж на дві квартири — Полотуха й головний інженер уже після здачі, після того, як акт підписали, захопили по цілому. Об’єднали по шість кімнат, переплановували, перебудовували: два місяці муляри й столяри з котеджів тих не вилазили,— хоч копійку заплатили обоє? Заплатили, тільки за рахунок заводу...
А що було з меблями? З угорськими гарнітурами, югославськими стінками?
Василь Гнатович наче зараз бачить Буздє. В бухгалтерії, поруч з касою. В день, коли видавали зарплату. Примостився за невеликим столиком і па тому столі, окрім аркуша наперу, нічого немає. Розраховано тонко: хто зайде, одразу ж той аркуш помітить. Від каси відійдеш, гроші ще в руці несучи, а тут — аркуш. Із списком усіх, хто на заводі працює. І вгорі: "На новосілля". І Буздє сидить поруч, очима блакитними світить. "Фіз-культ-привєтік! Є детішкам на молочішко?" Знайде прізвище в списку, занотує, хто скільки дав, і гроші: трояки, п’ятірки, десятки — у шухляду. Вкине й долоню об долоню потре: дивіться, мовляв, не прилипло нічого.
Василь Гпатович теж дав. Тридцятку, як і головний інженер. Спробував би тільки но дати!
Полотуха, звісно ж, по знав нічого й не відав. Чому й усі меблі обійшлися йому вдвічі дешевше...
А червоний "Москвич"? Списаний, наче попав у аварію. За безцінь Полотухою і куплений. А там тієї аварії: пом’яте крило та фара передня розбита. Крило замінили, нову фару поставили, і "Москвич" — паче щойно з конвейєра...
А він чому й досі мовчав? Боявся, то й мовчав. Боявся!..
Вирізав, склеїв конверт, вклав туди ще й супровідну записку: так, мовляв, і так, надсилаю з того світу, з могили, прошу надрукувати. Надписав на конверті адресу, папірець приколов: "Послати після моєї смерті". Уже й заклеїти зібрався, та подумав про сина: дуже ж бо хотілося прочитати йому другого листа. Дружині не хотів — знову плакатиме.
І коли діждався приїзду Сашкового й прочитав, син довго мовчав, а тоді запитав:
— То посилатимеш?
— Пошлю.
