Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Як не бачить усієї фальші в поведінці Бузде, отієї нарочитості, що так і різала очі?

Думки ці були неприємні тим, що Бузде до випадку з путівкою подобався й Загуркові: веселий, компанійський, послужливий, не встигнеш щось попросити, як він уже вигукує бадьоро: "Бузде!" тобто "будет здєлано",— Бузде чи то навмисне, чи то вже за давньою звичкою розмовляв таким суржиком, таким покручей слів українсько-російських, що мова його мимоволі викликала усміх у присутніх. Особливо охоче вигукував він своє знамените "бузде", коли до нього зверталися директор чи головний інженер, головбух чи Загурко,— тут він уже зробить усе, що його тільки попросять. Міг дістати що завгодно і скільки завгодно, яке б воно не було дефіцитне: кожушки, чобітки ультрамодні жіночі, шапки пижи-кові, меблі та килими, французькі плити-комбайни і німецькі унітази рожеві,— блакитні очиці його щоразу сяяли втіхою, що отак зміг прислужитися.

Загурко його і на роботу приймав; окрім того, що тягнув фабзавкомівського воза, завідував кадрами, а тут директор вибив у міністерстві ставку експедитора. На експедитора ж, звісно, кого завгодно не візьмеш, експедитор повинен бути людиною битою й тертою, і Загурко поцообдзвонював знайомих, поки один відповів, що е такий чоловік, і при цьому чомусь розсміявся.

— Чого смієшся? — спитав підозріло Загурко.

— Та так... Дуже ж бо він веселий!

Ну, веселий, це не біда, веселий, може, на цю посаду й потрібен, людина, коли її розсмішиш, одразу ж стає добрішою,— отак і появився Буздє на цегельному заводі: веселий чолов’яга, радий усім догодити, особливо ж начальству.

З директором Буздє зійшовся після одного випадку.

П’ять років тому, на Травневі, Василь Гнатович затіяв поїздку в Карпати. До першого й другого травня доточилося ще два вихідні: день — туди, день — назад, лишалося два дні уже там — Мукачеве, Ужгород, Косів, полонини й гори, колиби, отари, трембіти,— все це, з дитинства знайоме з Франка та Коцюбинського, спливло враз у пам’яті, й охочих записалося на два повні автобуси. Автобуси зголосився дістати Буздє: довідався, що й директор збирається їхати, і таки пригнав два місткі ЛАЗи, так що місця всім вистачило, ніхто не стояв. Директор не поїхав, щоправда, щось завадило,— послав замість себе дружину. Віра Павлівна, дама пишна й поважна, сіла, як і годилося, в першому автобусі, на першому місці, і якось вийшло так, що Буздє опинився коло неї і вже не одходив протягом усієї поїздки. Вибігав на кожній зупинці, носив морозиво й воду — для Віри Павлівни, звісно ж, а коли зупинилися обідати, він їй і ручку подав, і стільчик виніс, щоб директорша не сіла часом на землю та по застудилася. І вже на Карпатах Буздє, власне, Карпат і не бачив. Точніше, бачив: і гори, й смереки, і потічки, дзвінкі та веселі, й колиби, й гуцулів, але лише як фон для Віри Павлівни. Усі: ах! та ох! Буздє ж за фотоапарат та до Віри Павлівни: "Станьте, шановна Віро

Павлівно, отут... Ні, краще тут... Тут ви ефектніший матимете вигляд..." Одскочить, присяде — клац-клац! "Спасибі, Віро Павлівно, мерсі!" І так упродовж усієї поїздки.

Повернувшись додому, перший фото і надрукував: з директоршею всі до одного. З’їздив до Києва, замовив великий альбом у пишній оправі сап’яновій, ще й пластинка бронзова з написом: "Шановна Віра Павлівна Поло-туха во время свого пребывания на горах Карпатах", та всі фото туди і повклеював. І художника якогось знайшов: на кожній сторінці — краєвиди Карпат акварельними фарбами. Гори, потічки, смереки та полонини. Альбом — хоч на виставку, Василь Гнатович так і сказав, цей витвір побачивши:

— Хоч у музей оддавай!

Буздє, однак, альбом у музей не оддав — немає дурних, а, неділі діждавшись, урочисто одніс Вірі Павлівні. Од щирого, так би мовити, серця.

Що казала розчулена Віра Павлівна, як дякувала, лишилося для всіх таємницею: Буздє скромно мовчав, Віра Павлівна теж не розповідала нікому. Відомо було тільки одне: Буздє запросили на обід — честь, якої досі не зажив жоден з містечкових, і на обіді тому він так зумів насмішити директора, що відтоді став у нього своєю людиною. Чи рибу ловити збиралися, чи в ліс на шашлик — Полотуха вже й не уявляв святкових цих заходів без найактивнішої участі Еуздє. Бо вмів чоловік і юшку архієрейську зварити, і шашлик іго-кавказькому, й анекдот розповісти до ладу, а взимку якоюсь особливою маззю змазувати лижви директора: ковзали, наче по маслу. Директор тільки паличками: тирк-тирк, а Буздє попереду — Д°Р0ГУ торує. Прокладав лияшю, як бульдозер, сил не жаліючи, а коли траплялася гірка, то перший же з гірки тієї і скочувався: розставляв руки-иоги, нахилявся вперед: "Ех, прокачусь!" — і кидавсь донизу. Бувало, що й з’їжджав до кінця, а частіше падав, але й упасти вмів так, що всі аж за животи хапалися, на нього дивлячись.

І вже Буздє став набирати силу, вже дехто сміється, сміється, та й оглянеться, бо хто найчастіше буває в кабінеті директора? Хто, єдиний, майже щонеділі обідає в нього? А хто супроводжує Віру Павлівну, коли вона вини рається заводською машиною в Київ: по магазинах пройтися, в ательє нову сукню замовити? Отож-то й воно!

Про все оце думав Василь Гнатович, стоячи на ганку. Лакуза! Попихач директорський! "А ти? — ворухнулася думка єхидненька.— Хто путівку — й не писнувши — оддав?" Зморщився болісно, пригадавши, як мимрив про те, що путівка належить Валькові, і як слова його зникали безслідно в порожніх очах Буздє. Ще й ручкою помахав на прощання. Той жест чомусь здався особливо образливим, Василю Гнатовичу й щелепи звело — так зараз ненавидів Буздє. І так бридко, так тоскно стало на душі в Загурка, що йому вже немилий був ні оцей ранок веселий, ні краєвид, з дитинства знайомий.

Нарешті, одірвавшись од стовпця, став спускатися з ганку й одразу ж побачив Валько. Завмер, пильно дивлячись на жінку, що наближалася,— вже пізно було ховатися, майже вже поруч... Х-ху, не вона, слава богу! Витер мокре чоло, але спускатися передумав: ану ж, і справді з’явиться дружина Валька!.. Та що це таке: вже й надвір по вийти. А вони собі бігають... Вони, бач, ні в чому не винні... Вони, бач, чистенькі, їх, бач, не проклинають, не лають... Загурка аж запекло, знову піти до жінки Валька. Піти, розповісти усе. Щоб знала — не думала, що він один винен у всьому. Хай проклинає не його — Полотуху. Бо хто ж, як не Полотуха, долю путівки й вирішив! І хіба він не пробував заперечити директорові, хіба не казав, що путівка виділена Валькові? Валькові, а не Буздє! І слухати, бач, не схотів. Та й коли було таке, щоб вій, Полотуха, когось слухав?..

Василь Гнатович пригадує раптом, що Полотуха пообіцяв дістати путівку Валькові. І ще пригадує, як у лікарні перед операцією, коли його провідав сусід, головбух Прокіп Дмитрович, вій його просив нагадати Полотусі про Валька. Так, так, просив, пам’ятає тепер добре, бо не дуже надіявся, що директор сам згадає про путівку.

Тож нагадував сусід чи не нагадував?

Вже надвечір, побачивши у вікно сусіда, вийшов до нього в двір.

Прокіп Дмитрович довго не міг зрозуміти, про якого Валька йдеться і що за путівка.

— Та Валькові, отому, що помер,— нервувався Василь Гнатович.— Я вас просив, пам’ятаєте? — Найбільше боявся, що Прокіп Дмитрович так і не второпає.— Пригадуєте?

— Та щось наче пригадую,— відповів непевно сусід.

— Ви пообіцяли нагадати директорові...

— Ну, якщо обіцяв, то нагадав. Ви ж мене знаєте.

— Тож нагадували?

— Нагадував, звісно ж, нагадував!.. Та чого вас ця путівка так непокоїть? Коли те було, чоловіка вже й на світі живого немає...

"Отож-то й воно, що немає!" — хотів сказати Загурко, та промовчав.

Зрештою вирішив сходити до Полотухи. Може, директор не забув, може, діставав Валькові путівку, а той просто не дочекався та й ліг на операцію. Могло ж таке бути! Загуркові дуже хотілося, щоб саме так і було, тоді він сходив би ще раз до Валькової, пояснив би їй все: він не хотів помирати вбивцею її чоловіка. Принаймні в очах цієї жінки.

Поголився, одяг парадини костюм. Костюм теліпався, наче на вішалці, схудла шия сірником стирчала з великого коміра, Василь Гнатович затяг міцніше краватку і рішуче, насуплений (боявся, що дружина стане затримувати) вийшов із спальні.

Хоча б застати директора!

Неля нарядилася сьогодні в спідничку, чи не з татової краватки пошила? Але Василь Гнатович не сказав їй цього разу й слова: не до того було. Витираючи хусткою мокрого лоба, задихаючись від огидної слабості, нетерпляче спитав:

— Данило Григорович у себе?

— У себе, тільки воші зайняті! — Неля якось перелякано дивилася па Василя Гнатоїшча. "Звикай, дочко, вже недовго",— всміхнувся сумно Загурко.

— Нічого, я почекаю.— Василь Гнатович сів на єдиний стілець, що стояв перед Нелею, одкинувсь на спинку. Й очі заплющив од полегшення.

— Нарада? — спитав згодом Нелю.

— Ні... Там Іван Іванович.

Головний інженер! Цей як засяде — не дочекаєшся. Засиль Гнатович порипів неспокійно стільцем, спитав, чи давно той зайшов до Полотухи.

— Якраз перед вашим приходом.

Ну, це надовго!

— Нелю, дитино моя, заглянь до Данила Григоровича: може, прийме! Я на хвилину.

І щось таке було в обличчі Загурка, що Неля звелася одразу ж з-за свого секретарського столика.

Двері за собою причинити забула, і Василь Гнатович чув, як Неля спитала директора, і невдоволенні голос Полотухи:

— Чого йому?

Неля відповіла зовсім уже тихо. Полотуха сказав ще сердитіше:

— Ну, пусти, якщо вже прийшов! — Лаявся, мабуть, саме з головним інженером.

Василь Гнатович задихнувся від образи. Хотів уже піти геть, та одразу ж згадав Валькову дружину й стримався. І коли Неля тихо сказала: "Заходьте",— він звівся й зайшов до кабінету.

— Даниле Григоровичу, я на хвилину.

— Знаю. Кажи.— Полотуха нетерпляче постукував пальцями — не запросив навіть сісти, хоч бачив же, що той ледь тримається на ногах. Круглі очі дивляться прямо й строго, губи певдоволено зімкнуті.

— Даниле Григоровичу, я в справі Валька.— Василь Гнатович хвилювався і сердився на себе за те хвилювання.

— Якого Валька?

— Отого, що помер... У лікарні... Що ви йому обіцяли дістати путівку...

— Нічого я не обіцяв!

— Як не обіцяли?! —задихнувся Загурко.— Ви ж самі наказали оддати Валькову путівку!

— Нічого я не наказував! — перебив різко директор.— А якщо і сказав, то не треба було віддавати.