Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод

Я його назнав, рибу тут підгодував, рибалю.

— Що?! — Чайник спантеличено перезирнувся з Петякантропом (він явно не чекав такого зухвальства). — Слухай, Половинка, ти з нами не жартуй! Ти… Ти ж Петюкантропа знаєш… Він же — як порох. Спалахне — жик! — і залишиться від тебе отакенюня головешка. І взагалі…

— Я такий! — процідив Петякантроп. — Давай кульгай звідси, якщо не хочеш, щоб я тебе п-переполовинив. Ноги на плечі…

— Ні, хлопці, ідіть ви звідси. По-хорошому. Це моє місце. Вам що — річки мало?..

Котька здивувався — такий малий, а наривається. Зараз же… І справді…

— Ну ти диви! Ця мураха ще вказує нам! Ні, я більше не можу… Уа-а!.. — Петякантроп з войовничим криком накинувся на Половинку, повалив і став товкти. Чайник приєднався до нього.

Котька неспокійно засовався на місці. Це було несправедливо, удвох на одного, та ще й такого маленького. Котька не міг на це дивитися. Він уже хотів вискочити, але не встиг…

Несподівано з кущів з'явилася химерна постать: у дивовижному скафандрі з антенами і з червоною миготливою лампочкою нагорі.

— Се муа! — промовила постать якимось неземним, вібруючим радіоголосом — Відпустіть його!.. Семуа не терпить насильства.

Хлопці вмить одпустили Половинку і застигли з роззявленими ротами.

Котька смикнувся і подряпав щоку будяком, але навіть не відчув болю.

Химерна постать зробила якісь незрозумілі рухи руками, її всю огорнуло синім димом, і вона зникла, наче розтанула. За мить почувся тільки якийсь приглушений шум.

Хлопці не могли зрушити з місця. Вони отетеріло перезиралися.

— Ба… бачили? — ледве вичавив із себе Чайник.

— Ба… бачили? — механічно повторив Петякантроп.

— Пришелець! — нарешті зміг вимовити Чайник.

— З космосу! — прохопився Петякантроп.

— Що це ви булькаєте? — обтрушуючись, спокійно спитав Половинка. — Що це ви там белькочете? Який пришелець?

— Та ти що — не бачив?! — здивовано вигукнув Чайник.

— Тільки що!.. Отамо, біля кущів! — показав Петякантроп.

— Що? Нічого я не бачив, — знизав плечима Половинка. — Нікого не було.

— Ну, може, не бачив, бо ти ж лежав, — сказав Чайник. — Але ж чути мусив. "Відпустіть його! Семуа не любить насильства".

— Нічого не чув. То вам здалося! Голови понапікало, та ще й битися лізете… Розпалилися, от і примарилося. У жаркий день не можна робити різких рухів. Це небезпечно. Різна чортівня у голову лізе.

Хлопці отетеріло перезирнулися.

Котька тільки очима кліпав: що за дивний хлопець Половинка? Невже й справді не бачив і не чув? Не може цього бути.

— Ти що, смієшся з нас? — Чайник ударив себе в груди. — Я ж ясно бачив!.. І чув.

— І я! — вдарив себе в груди Петякантроп.

— І в телескоп ми бачили. Отам-о, на острові, — Чайник підбіг до крайберега й тицьнув рукою на той бік. — І човен якийсь чудернацький. На підводних крилах.

— Оно ще й хвилі на річці. Мабуть, від його човна, — показав Петякантроп.

— О! — здивовано вигукнув Чайник. — А наших човнів нема! Десь зникли. І весло зникло.

— І бабин мішок, — підхопив Петякантроп.

— А коли пришельці, то завжди щось таємничо зникає. Я читав. І взагалі…

— Та вигадка все це, — переконано сказав Половинка. — Начиталися різного всякого… Ніяких пришельців не було й бути не може. Фантазія.

— А… а Тунгузький метеорит? — аж підскочив Чайник. — На дві тисячі двісті квадратних кілометрів геть усе лягло. Вчені кажуть… І взагалі…

— Якщо взагалі, — усміхнувся Половинка, — то минулого року була експедиція, керована професором Миколою Володимировичем Васильєвим, яка довела, що тунгузьке диво не могло бути космічним кораблем, але не було й звичайним метеоритом. Найімовірніше, це був або шматок, або навіть ціла комета.

— Га? — роззявив рота Петякантроп.

— А… а… Бермудський трикутник? — не здавався Чайник.

— Ну, це одне з багатьох загадкових явищ природи, ще не пояснене наукою, але нічого спільного з космічними пришельцями воно не має. Це пояснюється якоюсь аномалією в електромагнітному полі Землі, — Половинка говорив поважно, наче професор.

— А… а в Петрозаводську?

— Природне явище.

— А… а… а… — та більше нічого сказати Чайник не встиг. Раптом почувся голос чорнявої Свєти:

— Що тут у вас трапилося? Такі збуджені… Що — справді таємниця віку?

— Та от, — пхекнув Половинка. — Запевняють, що бачили якогось космічного пришельця.

— Що?! Пришельця? Ой, як цікаво! Якого? Де?

— Та отамо в кущах! — тицьнув через плече відстовбурченим великим пальцем Половинка.

Свєта підбігла до кущів:

— Де? Де? Нема… Нікого… Нічого… Хіба що ось пляшка порожня. Так вона ж не інопланетна. Звичайнісінька, земна, з-під лимонаду… А-а-а… То вони, мабуть, читали "Історію з літаючими тарілками" і теж думають нас розіграти. Не вийде! Літаючий Чайник!.. Ха-ха-ха! — Свєта зобразила руками чайник і зареготала.

— Та йди ти! — насупившись, буркнув Чайник.

— Краще, ніж вигадувати, бабусі допомагав би! Видумляка! — докірливо сказала Свєта. — А то просто боляче дивитися — з ніг, бідненька, збилася, сама усе робить, а ти… Ех, ти! Втік!.. Вигадав нісенітницю з якимсь пришельцем і втік. Щоб тільки нічого не робити. Все звалив на стару немічну бабусю. Ганьба! Користуєшся тим, що батьки в полі…

— Ой! Тримайте мене, бо я її зараз… — скривився, наче од зубного болю, Чайник. — Ну, що тобі треба? Ну, чого ти лізеш?! Ну!.. Ще вона буде мені тут влаштовувати трудове виховання!.. Ну!..

— От ми зараз тобі влаштуємо! — Петякантроп замахнувся, та враз, мабуть, згадав про Семуа, обернувся до кущів, звідки той виходив, і застиг з піднятою рукою.

— Ой! Тікай звідси, бо… — скреготнув зубами Чайник.

— Бо не витримаю! — благально приклав руку до грудей Петякантроп.

— І взагалі… — знову скреготнув зубами Чайник.

— От уже таки хотіла тобі, Чайник, щось цікаве сказати. Попередити про один секрет. А тепер не буду, раз ти такий. От!.. Раз ви такі… — Свєта круто повернулася й пішла.

— Потрібні вони дуже, твої секрети…

— … як рибі зонтик…

— І взагалі… — загукали їй услід Чайник і Петякантроп.

— Ну, я пішов рибалити, — поважно сказав Половинка, витягаючи з кущів удочки. — Не галасуйте тут. Не полохайте мені рибу.

І він зник з Котьчиних очей — спустився з крутого берега вниз, до води.

Свєта одійшла уже досить далеко. Раптом обернулася. І помітила Котьку.

— О! — загукала вона. — Дивіться! Ондо ваш пришелець! За будяком ховається… Ех ви! Мюнхгаузени! Видумляки нещасні! Ха-ха-ха! — і вона, сміючись, побігла геть.

Ховатися вже було ні до чого. Котька підвівся з-за будяка. Хлопці, насурмонившись, грізно дивилися на нього.

— Ти хто такий? — спитав Чайник.

— Чого ховаєшся? — спитав Петякантроп.

— Я… з "Бережка"… просто… просто так… — затинаючись, промимрив Котька. — Я… я теж бачив пришельця… Це… потрясаюче!.. Просто неймовірно!..

— О! А вони з нас дурників хочуть зробити! — вигукнув Петякантроп.

— І взагалі!.. — вигукнув Чайник.

— А… а цей Половинка, по-моєму, спеціально вам шлях перетнув… просто не хотів вас пускати. Бо там, у кущах, був той… пришелець… По-моєму…

Котька сказав і одразу пошкодував, що сказав, — відчув себе наче зрадником. Але було вже пізно.

— Ух ти-и! Точно! — розкрив рота Чайник.

— Ну-у… я йому зараз дам! — кинувся до крайберега Петякантроп і здивовано вигукнув: — Тю!.. А де ж він? Нема!

— Як?! Він же тут вудить. "Не полохайте мені рибу!" — кинувся Чайник. Підбіг до крайберега й Котька. Внизу, біля води, нікого не було, ні праворуч, скільки око сягало, ні ліворуч.

— Слу-у-ухай! — раптом зробив рота бубликом Чайник. — А що, як… Половинка… теж пришелець?

— Га? — вирячився на нього Петякантроп. — Що? Ну ти даєш!.. Може, й Свєтка пришелець… І весь наш клас разом з учителькою Ольгою Гаврилівною…

— Свєтка ні, а от Половинка… Пам'ятаєш, як він у селі з'явився… і взагалі…

— Ну, пам'ятаю. Батьки поїхали на БАМ, а його завезли сюди до діда Мирона.

— Це він так казав! А насправді? Де він з батьками раніше жив? У якому місті? Ти в діда Мирона перепитував?

— Так він же глухий як пень.

— То ж то й воно!.. Не до когось завезли, а до глухого як пень діда Мирона! У якого перепитати неможливо.

— Тоді й дід Мирон, виходить…

— Ай! — одмахнувся Чайник. — Дід не пришелець! Дід живе в селі вісімдесят років. Але його… залякали. А що? Спробував би ти відмовитися, якби до тебе прийшло таке мурло у скафандрі з антенами… і взагалі…

— Але… — Петякантроп знизав плечима. — Половинка вроді ж нормальний хлопець.

— Нормальний? — вигукнув Чайник. — А ти пам'ятаєш?.. Пам'ятаєш?..

Тут ми мусимо перервати нашу розповідь і розказати про те, як заявився в селі Грицько Половинка. Хоч Котька дізнався про це значно пізніше, коли добре познайомився з хлопцями.

РОЗДІЛ IX

"Пришелець" Грицько Половинка.

Петякантроп проти Половинки. "Гримучник"

Це було восени після канікул.

Коли чорнява Свєта, яка завжди приходила перша, зайшла до класу, він уже був там і сидів на її місці. Свєта навіть подумала, що помилилася дверима і втрапила до якогось молодшого класу.

— Ой! — скрикнула вона і, вискочивши з класу, подивилася на двері. Але ні — на дверях стояло — 5-Б. Тоді вона вирішила, що то він помилився.

— А ти, хлопчику, не в той клас утрапив, — повернувшись, сказала вона.

— Ні, в той.

— Як?.. А ти хто?

— Половинка, — сказав він, увібрав голову в плечі і, прикривши рота долонею, якось дивно, ніяково пирхнув — хихикнув.

— Що? — не одразу збагнула Свєта.

— Еге. Половинка, — кивнув він і знову хихикнув, прикривши рота долонею. — Прізвище моє таке. Справжнє. Ге, смішне, ге?.. А звати Грицько.

Він трохи гаркавив.

— Ти що — новенький? — догадалася Свєта. — Будеш з нами вчитися? А скільки ж тобі років?

— Дванадцять. Не схоже? Ге? — і він знову хихикнув, прикривши рота долонею. Така вже в нього була звичка: скаже щось, втягне голову в плечі і коротко хихикне, прикривши рота долонею (навіть не всією долонею, а кінчиками пальців).

У клас влетів Чайник.

— О!

І став як укопаний.

Не встиг нічого сказати, як слідом влетів Петякантроп.

— О!

За ними зразу цілою юрбою — ще кілька учнів.

— О! О! О! О! О! О!

— А це що таке? Хто такий? Ти диви! Новачок? Та невже? Такий малий!.. Не може бути!.. Ги-ги-ги! Га-га-га! — з галасом, оточили парту, де він сидів.

— Ну чого ви! — розставивши руки, загородила його чорнява Свєта. — Новенького не бачили? Це Грицько. Буде з нами вчитися.