Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод

Мама так глянула на тата, що він враз замовк, опустив "сапоги" і тихо промимрив:

— Ну, чого ти, Заєць?.. Ну, ми ж пожартували… Ми ж…

Якби поглядом можна було справді спопеляти, — від тата лишилася, б жменька попелу.

— Комедіант! — просичала мама і одвернула червоне як жар обличчя до плити.

Тато винувато глянув на Котьку, розвів руками, швиргонув "сапоги" під ліжко і втік на річку, Котька зітхнув і пішов купатися.

Після пригоди з "сапогами" тато більше сином не займався. Котька знову засумував.

РОЗДІЛ V

Чорнява Свєта. Капустян.

Операція "Сад". Провал операції. Тюрма.

Несподівана інформація.

Невідомо, як би склалися події далі, коли б на третій день замість чорнявої засмаглої білозубої молодиці воду в бочці не привезла б така ж сама чорнява засмагла білозуба дівчинка одного з Котькою віку, — видно, дочка молодиці.

Котька вирішив зав'язати з нею контакти. Контакти з дівчатами у Котьки виходили навіть краще, ніж з хлопцями. Так склалося, що Котька контактував з дівчатами набагато частіше, ніж з хлопцями. Дома в одному під'їзді з ним жили аж чотири його однокласниці, і двоюрідних сестер у Котьки було аж три. У товаристві дівчат Котька почувався досить вільно.

Коли бочка спорожніла і люди розійшлися, Котька підійшов до дівчинки і бадьоро спитав:

— Привіт! Що — мати захворіла?

— Ні! Чого це? — стенула плечима дівчинка.

— А… Ти її просто підміняєш.

— Ні. То вона мене підміняла. Воду я вожу, а не мати.

— То ти що — хворіла?

— Ні. До Києва їздила.

— В гості?

— Ні. У театр.

— ТЮГ?

— Ні. В оперний. "Князь Ігор" слухала. Ти слухав?

— Ні.

— А "Ріголетто"?

— Ні.

— А "Пікову даму"?

— Ні.

— Тю! Живеш у Києві, де такий оперний театр, і нічого не слухав. Ти що — глухий? Чи музики не любиш?

— Ні. Чого… Люблю. У нас магнітофон є. І записи різні. Висоцький… Окуджава…

— Магнітофон і в нас є. Але хіба він може замінити театр? Оперний…

— Ну да… Авжеж!.. — кивнув Котька. Йому не хотілося сперечатись. У драматичних театрах Котька бував часто, а от в оперному один раз у житті, разом з класом, та й то не на опері, а на балеті "Спляча красуня", якого майже не бачив, бо дивився не на сцену, а на Ігоря Дмитруху, який перестрілювався шкуринками від мандаринів з Валерою Галушкинським.

Дівчинку звали Свєта.

Котька одержав від неї дуже цінну інформацію. Виявляється, вони з татом були зовсім не в тому селі, що треба. Вони були в Рудні (туди, справді, кілометрів чотири). А зовсім близько, за сосняком (це не справжній ліс, як думав Котька, а посадка) — село Капустяни. Правда, Капустяни маленькі, і сільмагу там нема. В сільмаг' усі ходять у Рудню. І в клуб теж. Але Котьку ні клуб, ні сільмаг не цікавили аніскілечки.

Баштану, на жаль, нема. Зате є великий колгоспний сад.

"Го-го-го! Живемо!" — войовниче закричав у Котьчиній душі відчайдушний викрадач яблук.

Десь у Києві на вулиці Саксаганського гикнулося Ігорю Дмитрусі.

Отак за розмовами незчулися, як проминули сосняк, і захопленим Котьчиним очам відкрилися Капустяни — справжнє село його мрії: хати під стріхами, тини, колодязі з журавлями… По телевізору такого не побачиш. Один з останніх куточків відмираючої давнини.

Провівши Свєту до самісінького двору, Котька попрощався з нею і підстрибом подався назад. Він весь аж тремтів від нетерплячки. Негайно, негайно підкласти в штани дикточку і — в колгоспний сад…

Красти яблука, таїтися, завмирати, здригатися, тікати від сторожа, переживати всім своїм єством (особливо отим, найвразливішим, за твердженням Ігоря Дмитрухи, місцем) щемливе мужчинське почуття небезпеки… У Котьки вже й зараз наче задубіли штани. Наче туди вже сипонули солі. Защипало, засмикало, закололо…

Котька кинувся шукати дикточку. І тут зрозумів, що був трохи необачний. Одна справа — знайти дикточку вдома, у місті. Зовсім інша — тут, на "Бережку". Треба було запастися заздалегідь.

Цеглин всюди валялося багато, дикточки не було ніде. Не підкладати ж у штани цеглину. Шифер теж не підходив. По-перше, хвилястий і шкарубкий, мулько, та й у штани не влізе. По-друге, крихкий, від пострілу міг розсипатися, і це було небезпечніше, ніж сама сіль.

Котька збився з ніг. Він був уже у відчаї. І раптом…

Всі геніальні ідеї спадають на думку несподівано і вражають своєю простотою.

Він стояв у будиночку посеред кімнати і роззирався на всі боки. Батьків капелюх?.. Не підходить, не влізе. Материна сумочка? Теж не підходить… І раптом погляд його впав на власне ліжко. З-під подушки стирчав корінець книжки. "Старик Хоттабич". Старий вірний Хоттабич. Улюблена книжка всієї сім'ї. Ще тато й мама у дитинстві захоплювалися. Тепер Котька захоплюється.

"А що, як підкласти "Хоттабича"? Він же навіть товстіший за дикточку".

Не роздумуючи, Котька засунув "Хоттабича" ззаду під плавки. "Хоттабич" тримався добре, не випадав. Порядок!

Правда, ходити не дуже зручно. Але нічого, можна витримати.

І те, що "Старик Хоттабич" братиме участь у захоплюючій небезпечній операції, раптом розвеселило Котьку.

"Здорово! Буде підтримувати мене своїми чарами".

Котька поки що витяг його (встигне засунути перед самісінькою операцією). І гайнув з дому.

Чи йшов ти, любий читачу, коли-небудь щось красти? Уперше. І не в гурті, а сам. О-о-о!.. Як не йшов, то не ходи, голубе! Не ходи ніколи! О-о-о!.. То жахливе, ні з чим незрівнянне почуття! Жижки в тебе тремтять, коліна підгинаються, серце гупотить так, що як оті бідні ребра витримують? Витримують, і не розламаються, і не випустять на волю оте шалене серце, і не вискочить воно, і не поскаче підстрибом по дорозі поперед тебе. А в очах мерехтить, а по спині мурашки, мурашки, мурашки…

Мільйони холодних мурашок біжать, біжать униз у п'яти і щосили тягнуть тебе за п'яти назад. А волосся на голові стовбурчиться і піднімає вгору кашкета (якщо ти в кашкеті) або просто собі ворушиться (якщо ти без кашкета). А голова горить! А в животі холоне, холоне, холоне, наче туди накидали льоду, — і бурчить… тоненько-тоненько і жалібно…

Ех, читачу, мій любий читачу! І як отой бідний Котька дійшов до колгоспного саду, я й сам не знаю.

Скільки разів він зупинявся і казав собі: "Ні, не піду!.. Хай вони горять, ті яблука, і той сад, і та погоня, і все на світі!.."

Але щоразу він згадував насмішкуватий погляд Ігоря Дмитрухи і його презирливий голос: "Той, хто не крав кавунів на баштані, хто не пережив почуття небезпеки, — пігмей і більше нічого!.. Тютя!.." І в уяві спливав Тютя, червоний, з очима, повними сліз.

І Котька тяжко зітхав і йшов далі.

Аж от і колгоспний сад.

Куди не кинь оком — дерева, дерева, дерева. А на них — яблука, яблука, яблука. І ніде — ні живої душі. Котька засунув "Хоттабича" ззаду у штани і завмер, весь перетворившись на суцільне величезне настовбурчене вухо.

Ніде — ані жодного підозрілого звуку. Тільки тихо лопотить на деревах листя та десь гуде у траві джміль.

Котька міг би спокійно нарвати яблук з першого ж дерева, і вже б операція пройшла успішно. Але… Хоча Котька й вважав себе цілком татовим сином, з усією татовою легковажністю та іншими прекрасними недоліками, але десь усе-таки, мабуть, була в нього в характері крапелюшечка материної розважливості й практицизму. Бо, скуштувавши яблуко з першого дерева і скривившись, як середа на п'ятницю ("Ну й кислятина!"), він подибав до другої яблуні, потім до третьої, четвертої… і всюди одкушував і кривився, і йшов далі ("Якщо вже красти, то щось путяще, а не казна-що!..").

Щелепи зводило, язик став, як терпуг, — усі яблука були' зелені й кислющі неймовірно. Видно, тут ріс пізній зимовий сорт.

Нарешті — чи то Котька втратив смак, чи звик до кислятини, — біля однієї яблуні він спинився. Одкусив єдине, до якого зміг дотягнутися знизу, — ніби нічого. Яблука були досить великі, червоні, але висіли високо над землею. Треба було лізти на дерево. Котька озирнувся. Нема нікого. Зітхнув, як перед стрибком у воду, і подряпався. "Хоттабич" у штанях муляв, наче висловлював протест. Але Котька не звертав уваги. Незнана досі рішучість штовхала його угору. І крізь весь величезний крижаний холод страху враз проклюнулося Щось маленьке і тепле. Проклюнулося і запищало:

— Ну, Дмитруха! Начувайся! Хто казав, що я пігмей, що я тютя?.. Який же я пігмей, який же я тютя, коли я ондо лізу на дерево і краду колгоспні яблука! Ні, я вам не тютя! Я — молоток! Я… Ну, буде, буде тепер що розказувати у класі! Ух, який же я! Ух, який же ж я… Ух, я — так я! Не те, що Тютя.

Дряпаючи об гілки руки, Котька одне за одним рвав яблука і пхав собі за пазуху. Деякі виривалися з рук і глухо гупали на землю. Та Котька не зважав і похапливо тягнувся за іншими.

І раптом…

— Кахи-кахи, — почулося знизу.

Котьку наче зашморгнули за шию — перехопило дихання. Він глянув униз. Видно було тільки чоботи — все інше затуляло листя.

— Кахи-кахи! — повторили чоботи.

Листя враз заворушилось, і прямо на Котьку виштрикнулося дуло рушниці!..

— Ввай! — вереснув Котька і рвучко повернувся, підставляючи під постріл "Хоттабича". "Хоттабич" дрібно затремтів у штанях і безнадійно завмер у приреченому чеканні.

— Н-не с-стріляйте… — плаксиво пропищав Котька.

— Як це — "не стріляйте"? Не маю права. Зараз встрелю!

Котька замружився.

"Хоттабич" у штанях похолов.

— Ну! — насмішкувато сказали знизу. — Ізлазь!.. Ти встрелений.

Голос був дуже знайомий.

Котька обернувся.

Під деревом, розсуваючи ціпком листя, стояв дідусь Дика природа.

Одним рухом Котька висмикнув сорочку з штанів, і яблука посипалися на землю. Потім, ледве ворушачи ватяними неслухняними кінцівками, почав злазити.

— О! А що це в тебе у штанях? — здивовано запитав дідусь (злазячи з дерева, Котька повернувся до нього спиною).

І не встиг Котька зреагувати, як дідусь витяг у нього з штанів "Хоттабича".

— Овва!.. Оце ти у такий спосіб книжки читаєш?! А головою вже не виходить?

Котька вкрився червоними плямами.

— І чого це тебе туди погирило? Оту зелень рвати… Нащо воно тобі? Хочеш усю відпустку бігати?

Ех, краще б той дід був уже вистрелив… Але в діда, крім ціпка, ніякої зброї не було. То Котьці з переляку ціпок здався дулом рушниці.

А взагалі дідок був зовсім не страшний. І Котька вже подумав, що він зараз покепкує з нього і одпустить. Аж раптом той суворо глянув на нього і сказав:

— Ходімо!

І кудись Котьку повів.

Котька покірно йшов, похиливши голову.