Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод

А Котька за кущем тільки рота роззявив.

І тут сталося таке, що Котька не повірив своїм очам. Ящики, конуси й циліндри, що лежали біля намету, несподівано заворушилися. Спершу піднявся в повітря ящик і опустився на інший ящик. Потім злетів циліндр і ліг зверху, а на нього — конус. І виникла якась дивна химерна фігура. Та фігура наче ожила і раптом заговорила. З верхнього конуса почувся гучний "неземний" голос Семуа:

— Плом бурделом бурдавур… Пробачте. Що треба дітям Землі від мене? Відповідайте!..

— М-мм… н-нічого, — сидячи, пробелькотів Чайник.

— П-просто т-так, — промимрив, лежачи, Петякантроп. Котька промовчав.

— Як звати дітей Землі? — запитала "фігура".

— Що? — ледь вимовив Чайник.

— Повторюю запитання — як звати дітей Землі? Переходжу на прийом.

— В-вася, — сказав Чайник.

— П-петрик, — сказав Петякантроп.

Котька знову промовчав. Він вирішив поки що не встрявати в розмову. "Фігура", здається, його не помічала.

— Ваша інформація невірна. Ви говорите неправду, — почулося з конуса.

Чайник і Петякантроп вражено перезирнулися.

— Га?

— Що?

— Я чув, як ви називали один одного іншими іменами — Чайник і Петякантроп. Хіба на вашій планеті в жителів по кілька імен? Поясніть, будь ласка.

— А-а… — протягнув Чайник. — Та ні. Просто… просто це не… це не справжні імена, а так, вуличні прізвиська… Насправді мене звуть Вася.

— А кличуть Чайник, — подав із землі голос Петякантроп. — Бо прізвище його Чайка.

— А його насправді звати Петрик, а кличуть Петякантроп. Бо він… ну, такий… любить це саме… в індіанців грати… І взагалі…

— Дивно… Дуже дивно… Сюр, бобелюр, кордавур… Пробачте. Якісь незрозумілі звичаї на вашій планеті…

Слова своєї мови голос Семуа промовляв скоромовкою, а слова українські — чітко, завчено, — розтягуючи й артикулюючи, як іноземець.

— А… а як звати вас? — одважився спитати Чайник.

— Семуа.

— А хто ви такий? — осмілів і Петякантроп. — Звідкіля?

— Я — з планети Укриц Анера.

Хлопці тільки плечима знизали.

Котька теж ніколи не чув про таку планету.

— Аз якої це галактики? — спитав Чайник.

— З галактики Яізюлі.

І знову хлопці знизали плечима. Котька про таку галактику зроду не чув.

— А… чого у вас такий вигляд? — простодушно спитав Петякантроп.

— У перший раз, на березі, ви виглядали… трохи інакше, — сказав Чайник.

— Тому що перед вами не я, — почулося у відповідь.

Ошелешені хлопці тільки очима закліпали.

І раптом зовсім з іншого боку той же голос промовив:

— Семуа тут!

Хлопці — наче хто їх за вуха смикнув — різко повернули голови.

З кущів вийшов Семуа — той самий, у скафандрі з антенами і з миготливою лампочкою на голові.

— Вибачте. Але я мушу бути обережним. Лу суберо сурекор… Пробачте. Я не знаю ваших намірів. Чи ворожі вони мені, чи ні.

— Та що ви! — підхопився Чайник. — Ми вам не вороги. Ні! Ми просто… цікавимося.

— З науковою метою, — підкинув Петякантроп.

— І взагалі… — додав своє улюблене Чайник.

— Зрозуміло, — сказав Семуа. — Але я, на жаль, не можу задовольнити ваших наукових інтересів. Ваша наука не повинна нічого знати про мене. Це передчасно. Це може… Ду бумамо реба бу… Пробачте… Це може спричинитися до міжпланетних неузгоджень і порушити міжгалактичну рівновагу. Моя експедиція цілком таємна. І місія конфіденційна.

— А чого ж тоді ви… — почав і затнувся Чайник.

— … розкрився перед вами? — закінчив за нього Семуа. — Ня ню ия ні… Пробачте… Просто не витримав. Бачите, ми не терпимо насильства і несправедливості. У нас на планеті давно немає війн і ворожнечі. І ми дуже любимо дітей. Ля лі мо мо… Пробачте… Девіз нашої планети Укриц Анера — щоб усім дітям було цікаво, щоб усі мали радість і втіху, щоб були веселі й щасливі.

— О! Правильно! І я так завжди кажу! — вихопилося в Чайника. — Головне, щоб було цікаво, щоб була радість. Ех, шкода, що моя баба не чує! А то все учить, учить… А тут… Хороша у вас планета! Просто прекрасна! От би побувати! Ля лі мо мо!..

Котька дивився, слухав і не міг повірити, що все це відбувається насправді, а не уві сні. Звичайні сільські хлопці розмовляли з інопланетянином, з істотою, яка жила в далекій невідомій галактиці на якійсь дивній планеті Укриц Анера. Це було фантастично!

— А ви що — прилетіли вивчати наше життя? Га? — спитав Петякантроп.

— Так, — сказав Семуа. — Для того, щоб налагодити зв'язок з вашою планетою і уникнути небезпеки агресії з вашого боку, ми повинні якомога більше знати про вас. А ми тільки починаємо вивчення біогенезу вашої планети. Ба рабадол пірадур… Пробачте… Тому кожна експедиція дає дуже цінний матеріал. Ви мене розумієте?..

— Га? — роззявив рота Петякантроп.

— Розуміємо! Розуміємо! Авжеж! — поспішив запевнити Чайник, боячись, що Семуа припинить з ними контакт. — Авжеж, розуміємо! Вивчення — це, звичайно… Це дуже важливо… Це… А знаєте, — Чайник підніс угору палець (у нього раптом майнула якась думка). — А ще б корисніше для вас було б узяти… ну… якогось, ну… "язика"…

— Що? Не розумію терміну! — сухо сказав Семуа.

— Ну… Взяти когось із собою з жителів нашої планети… — Чайник глянув на Петюкантропа. — Або навіть двох… Вони б усе розказали, що треба, показали… І взагалі…

Семуа якусь хвилю мовчав. Лампочка на його голові замиготіла швидше. Він думав.

— Ну що ж, — сказав він нарешті, — це цікава думка.

— І знаєте… знаєте… — від хвилювання Чайник аж захлинався. — Найкраще когось із молодих… Бо ж до вас летіти, мабуть, довгенько… І взагалі…

— Звичайно, — погодився Семуа.

— От… от хоча б таких, як ми… — випалив Чайник.

— Га? — вражено прохопився Петякантроп. Він явно не чекав такого повороту справи.

— От… от візьміть нас! — ударив себе в груди Чайник. — Ми… ми вам все-все розкажемо й покажемо. От візьміть! Ну! Будь ласка!..

— Ти що?! — зашипів йому Петякантроп. — Ти що — вчадів? А назад?

Невідомо, чи почув це Семуа, але Котька почув добре. Проте Чайник, як той соловейко, крім свого співу, нічого не чув.

— А… а потім назад повернете. На літаючій тарілці. Як самі прилетіли. Ми… ми нікому не скажемо! Чесне слово!

— А що… — розважливо мовив Семуа. — Над цим можна подумати. Я подумаю, зв'яжуся з центром управління космічної програми…

— Авжеж, авжеж, — підхопив Чайник, — треба погодити. Аякже. Ми це розуміємо. У нас це теж робиться. Але ви не бійтесь, ми вам усе-все розкажемо, що треба… Ви не думайте. От що вас цікавить?

— Га? — подав нарешті голос і Петякантроп.

— Нас цікавить все, — сказав Семуа. — Нас цікавить структура вашого суспільства, ваш спосіб життя, ваша виробнича діяльність…

— Га? — Петякантроп подивився на Чайника.

— А… можна трохи конкретніше, — сказав Чайник.

— Нас цікавить, як ви добуваєте продукти споживання. Було б дуже добре, якби можна було захопити з собою… ку ко бо бо… Пробачте… Особисті знаряддя праці, щоб там у нас продемонструвати спосіб користування ними.

— Га? — Петякантроп знову розгублено подивився на Чайника.

— Ну… звичайно, це можна… — не дуже певно сказав Чайник. — Це можна… але…

— Розумію ваш сумнів, — сказав Семуа. — Правильно. Дещо треба зафіксувати на місці, в умовах вашої планети, оскільки структура нашої планети дуже відрізняється од вашої.

Чайник кивнув головою, хоча Котька був певен, що сумнів його викликаний зовсім іншими причинами. Судячи з бабиних слів, спосіб користування знаряддями праці не був предметом захоплення Чайника. Так само, як і Петікантропа.

— Але сьогодні ми не зможемо зайнятися цим, — сказав Семуа. — Я дію за зарані наміченою і затвердженою програмою. І порушити її не можу. Через чотири з половиною хвилини у мене космозв'язок з нашою орбітальною станцією. Ви не повинні в цей час бути тут. Бу бу, ра ро… Пробачте… Я про все домовлюся щодо вас і завтра сам законтактую з вами. Прошу бути вдома і нікуди не йти.

— З-звичайно… Але… як же?.. — Чайник розгублено закліпав очима. — Там же баба… вона…

— Ви хотіли б узяти її з собою? — турботливо спитав Семуа.

— Ні-ні-ні! — перелякано замахав руками Чайник. — Ви що!.. В-вона… старенька, немічна… їй буде важко…

— Тоді не турбуйтесь. Я зроблю так, що вона нічого не побачить… Лі сі ку ко… Пробачте… Ми це вміємо робити. Яка ваша хата? Ви живете разом?..

— Ні, але… він буде в мене… — за обох відповів Чайник. — Хата третя од поля. Під бляхою. Дуже легко знайти. Біля воріт криниця й тополя. Зразу видно. Слухайте, а… а можна, щоб з нами ще один хлопець полетів?

Котька здригнувся від несподіванки й похолов. Він зовсім не збирався летіти на іншу планету. Одна справа законтактувати з пришельцем, а зовсім інша — летіти в якусь галактику, кидаючи маму, тата і всіх на світі. Котька не був до цього підготовлений.

Але одразу ж він заспокоївся. Бо…

— З Німеччини, — сказав Чайник. — Демократичної. Отакий хлопець!.. Червоний слідопит. І взагалі… Він вам розкаже, як живуть у Німеччині. Вам буде цікаво. Адже на землі багато країн, і кожна живе по-своєму.

— Добре, я пораджуся… Це може бути корисно… А тепер ідіть. І попереджаю: все, що ви тут бачили і чули, — сувора таємниця. Нікому ні слова. В разі чого я змушений буду застосувати аннігіляцію.

— Га? — роззявив рота Петякантроп.

— А… що це таке? — спитав Чайник.

— Аннігіляція це… От бачите кульку? — він підніс догори руку, в якій була яскрава червона кулька. — Ап! — і кулька зникла. Кулька аннігілювалася. Тобто її не стало.

— Га? — рота Петякантроп просто уже не закривав. Так і стояв.

— Я-ясно, — тремтячим голосом сказав Чайник. Котька відчув, як і в нього тремтять і підгинаються ноги.

— Ми це робимо тільки тоді, коли нам загрожує небезпека. Па ні ко мо дю ди дир… Пробачте… Або коли предмет чи об'єкт нам заважає.

— І це на… назавжди… назовсім? — спитав Чайник.

— Це залежить від нашого бажання. Згодом, якщо ми вважатимемо, що об'єкт може приносити якусь користь, ми його знову матеріалізуємо. Отак! Ап! — і кулька знову з'явилася в руці Семуа.

— Здорово! — захоплено вигукнув Чайник. — От би нам так! Ап! І само прибралося у дворі, аннігілізувалося все сміття.

— Ап! — перебив його Петякантроп, — Ап! — і нема двійки в щоденнику. Аннігілізувалась! Ап! — і нема вчительки математики. Га-га-га!

— Ми це робимо тільки для блага і добра, — сказав Семуа, в голосі його прозвучало невдоволення.

— А що, це не благо було б — аннігілізувати вчительку математики? — пробурмотів Петякантроп. — Скільки хлопців подякували б…

— Мовчи! Бо він тебе зараз — ап! — і буде тобі благо… Пішли! — шикнув на нього Чайник і сказав уголос: — До побачення! Так ми на вас чекаємо.

— До побачення! — сказав Петякантроп, і хлопці посунули до кущів.

Котька позадкував.

Тепер, коли розмова з пришельцем закінчилася, Котька відчув деяку образу на Чайника, що він зовсім про нього забув.