Пригоди Грицька Половинки - Нестайко Всеволод

І в тій голові переляканими зайчиками стрибали безладні думки:

"Чого ж це я йду? Чого я не тікаю? У діда ж нема зброї. І бігати він, мабуть, на довгі дистанції не мастак. Не дожене. Я ж мріяв, я ж мріяв про втечі, саме про втечі і погоні… Так чого ж я… іду тепер, як теля… як Тютя… Що ж я скажу Ігорю Дмитрусі? Про що ж я в класі розповідатиму?"

Але ноги самі собою, без наказу голови, механічно переставляючись, ішли слідом за дідом.

— Діду, — наважився нарешті Котька. — Куди це ви мене ведете?

— Як це куди? — обернувся дідок. — У буцегарню! А куди ж… У тюрму, у буцегарню… А куди ж у нас злодіїв саджають?

— Жа-жартуєте, — тремтячим голосом сказав Котька.

— Ото інтересно мені жартувати з тобою.

— Хто ж це за пару кислих яблук у тюрму саджає?

— То не кислі яблука. То колгоспне добро. А той, хто зазіхає на колгоспне добро, — злодій і правопорушник. Отак!

Дід уже вивів Котьку з саду, і вони попрямували повз якісь довгі кам'яниці.

Діду, а… а ви мене хіба не пізнаєте? — жалібно скривився Котька.

— Га? — дідок обернувся і, звівши брови, здивовано, наче ніколи не бачив, глянув на Котьку. — А ти хто такий?

— Та я… я ж на волах з вами їхав. "Дика природа", пам'ятаєте… І… і "сапоги" ми з татом у сільмазі купили. Пам'ятаєте?

— Не обманюй! То був гарний симпатичний хлопець, а ти… Злодій, розбійник з великої дороги. Того я добре знаю. А тебе ні. Вперше бачу…

Дідок підвів Котьку до похмурої кам'яниці з великими залізними дверима і вузькими, високо над землею, вікнами. Котька глянув на ті вікна і похолов. Вікна були… заґратовані.

Дідок вийняв з кишені великого ключа і встромив у просто-таки величезний (Котька зроду такого не бачив) висячий замок на залізних дверях.

— Діду, — ледь ворушачи губами, прошелестів Котька. — Діду, я більше не буду…

І схлипнув (неприємно, ох, неприємно говорити такі слова, ти, читачу, мабуть, це добре знаєш).

Дід мовчки зняв замок і прочинив важкі двері. Зсередини війнуло сирістю і холодом.

— Ді-і-іду!.. Не тре-е-еба-а!.. — втративши над собою владу, по-овечому пробекав Котька.

— Треба-треба! Заходь! — дідок поклав шкарубку долоню на Котьчин зашийок і легко підштовхнув уперед. Не маючи сил опиратися, Котька ступив у холодні обійми темряви.

Збоку щось клацнуло, тьмяно засвітилася вгорі заґратована лампочка. І Котька побачив прямо перед собою ящики з яблуками, багато-багато ящиків з яблуками, до самісінької високої стелі. То був склад.

— Бери от з цього, нижнього, — сказав дідок. — Це білий налив, те, що треба.

Котьку — наче кип'ятком ошпарило:

— Ні-і-і!.. Н-не тре-еба!..

— Ох ти ж, їй-богу! Знову "не треба"!.. Що за людина! Як красти, то треба. А як вгощають, то "не треба". Ану бери, кажу! — гримнув дідок. — Бо замкну отуто!..

Котька не рухався. Тоді дідок сам став брати з ящика яблука і пхати йому за пазуху.

— Ти бач! Ще обслужи його! Пан який!

Яблука були холодні, і Котька щоразу здригався від їхнього дотику.

Наклавши повну пазуху яблук, дідок, знову-таки потиличником, підштовхнув Котьку до дверей.

Наскільки приємніше, любий читачу, переходити з холодних обіймів сирої кам'яниці, темряви і страху у теплі обійми літнього дня, сонця і свободи!

Дідок вийшов слідом за Котькою, почав замикати двері.

Котька стояв, переступаючи з ноги на ногу, червоний і розгублений. Треба було щось сказати, а він не міг сказати ні слова, не міг поворухнути язиком, наче хто його приклеїв до зубів.

Дідок узяв у руки "Хоттабича", якого весь час тримав під пахвою, глянув на обкладинку, усміхнувся:

— А-а… Знаю. Читав. Разом з онукою. Ловка книженція! Тільки не до того місця ти її притуляєш. Книжки до грудей притуляти треба. Тримай!

Дідок простягнув Котьці "Хоттабича".

Котька нарешті спромігся через силу вичавити з себе:

— С-спасибі!..

І почеберяв занімілими неслухняними ногами геть.

— Стривай! — гукнув до нього раптом дідок.

Котька став, злякано озирнувся.

— Тобі, мабуть, скучно. Га? — усміхнувся дід. — На "Бережку" вашого брата, пацана, я бачив, не густо. А тут у нас є. Такі я тобі скажу, хлопці є, що дідька лисого обстригти можуть. Біжи отуди, до річки, — він показав ціпком. — Не бійсь, не заблудишся. Звідти до вашої бази берегом кілометра півтора, не більше, — він приклав руку до рота і таємничо стишив голос, — там щось затівається… Один з наших, я бачив, якусь машинерію на козі туди попхав. Гайда!

І дідок підморгнув.

Котька усміхнувся у відповідь. Йому вже зовсім відлягло від серця.

— Спасибі вам, діду! До побачення! І він підстрибом побіг до річки.

РОЗДІЛ VI,

у якому головний герой ще не з'являється, але вже незримо присутній, а з'являються Чайник, Петякантроп, коза Манька і баба Надя.

Перші справжні таємниці і справжні несподіванки.

Високий уривистий берег річки у цьому місці був густо порослий кущами, над якими здіймалася старезна коренаста верба, і Котька не одразу знайшов те, що шукав.

Він обережно скрадався кущами, уважно роздивляючись і вслухаючись. Ще не знав, як він заговорить з хлопцями, що їм скаже. З хлопцями Котька контактував важче, ніж з дівчатами. І тому він хотів спершу добре вивчити обстановку, не виказуючи себе, а вже тоді…

Котька нашорошив вуха. Йому здалося, що десь недалеко у кущах теж хтось ховається. Він напружив зір, але, як не вдивлявся, нічого не побачив — кущі були дуже густі. Котька рушив далі.

Попереду посвітлішало.

Котька обережно розсунув гілки і побачив — у кущах була лисина, така собі прогалина між кущами, і на тій лисині стояла тринога з саморобним телескопом, до якого був підмонтований фотоапарат. Біля триноги порався якийсь довгоносий хлопець з плямистим вигорілим волоссям.

Котька затамував подих. Але міг цього і не робити. Довгоносий хлопець настільки був зайнятий своєю справою, що нічого не бачив і не чув. Якби Котька навіть вийшов зараз із кущів, він би його не помітив. І Котька вже хотів вийти, як раптом з протилежного боку вилетіла з кущів стріла і вцілила довгоносому в спину. І одразу ж, розмахуючи луком, з кущів вискочив мускулястий вилицюватий хлопець, розмальований під індіанця, і войовничо загукав:

— Уа-уа-а!.. Чайник, падай!.. Ти вбитий. Падай! Ну!

— Та йди ти, Петякантроп! — скривився довгоносий. — Іди! Не заважай! І взагалі…

— Що значить "іди"?! Ти як розмовляєш з вождем племені делаварів?! — Петякантроп погрозливо виставив уперед нижню щелепу. — Вклею!..

— Ну тікай, ну! — загундосив Чайник. — Що тобі — місця мало?

— А що це таке? — тицьнув луком у бік телескопа Петякантроп. — Гармата, чи що?

— Ні, не гармата. Воно тобі не цікаво. І взагалі… Це мирний об'єкт, військового значення не має. Я ж кажу, тобі не цікаво. Іди.

— А ти, Чайник, грубіян. Що значить "не цікаво"? От мені якраз цікаво. Ану говори, бо зараз вмажу і оцю петрушку твою поламаю.

— От же Петякантроп! Ну чого пристав, як смола? Ну? Ну, йди, тобі кажуть!.. Я ж тебе не чіпаю. І взагалі…

— Ти, Чайник, просто хуліган! Бандит і розбійник. Тебе треба виховувати. Не хотів, але доведеться… — Петякантроп зітхнув, поклав свій лук на землю, потім дуже ловко зробив Чайнику підніжку, повалив його на землю і почав товкти: — Уа-уа-а-а!..

— Пусти! Ну! Пусти!.. — безсило пручався Чайник.

— Кажи, що ти тут робиш? Га? Бо не пущу. Уа-а-а! У-а-а-а!..

— Та… та… козу пасу… По-науковому.

— Що-о? — здивувався Петякантроп і одпустив Чайника. — З оцимо пасеш? — показав він на телескоп.

— А що? — Чайник підвівся. — Для спостереження… Ти ж знаєш нашу Маньку. Це ж не коза, а звір, сатана рогата. Її пасти — згуба для здоров'я. Мельк — і нема. Уже в шкоді. Тому я спеціально й придумав оце-го — "козошукатор".

— Ой, брешеш, — недовірливо глянув на нього Петякантроп. — Я тебе знаю. Став би ти щось корисне придумувати. Це щось інше.

— Ну, кажу ж — правда! Змушений був. Баба мені загадувала і воду носити, і дрова рубати, і… Знаєш, скільки роботи вдома! А я визвався козу пасти, По-науковому. Все-таки легше.

— Голова!.. Я теж з дому втік, щоб на городі не гребтися. — Петякантроп зітхнув і раптом підозріло примружився: — А… а фотоапарат нащо?

Чайник розгублено закліпав очима:

— Ну… ну, просто так… і взагалі…

— Що — може, портрети кози робити? Га? — грізно підступив до нього Петякантроп. — Розігруєш мене? Дурником вважаєш?! Думаєш, як у тебе двійок нема, то ти вже… От я тобі зараз покажу "козошукатор"! — він схопив Чайника за груди і знову повалив па землю. — Я тобі зараз зроблю портрет… Коза не впізнає!..

— Пусти!.. Ну! Пусти! — знову запросився Чайник.

— Я тебе зараз розіграю! По нотах! — товк його Петякантроп. — Ти у мене зараз заспіваєш!.. Ану співай! Ну!

— Ой!.. Пусти!.. Ой!.. — скрикнув Чайник.

— Сам винен. Було б правду казати.

— Ну… ну я… дивлюсь на небо… і взагалі…

— "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю", — проспівав Петякантроп і зареготав: — Га-га-га!.. А чого?.. Кажи! Ну!

— Ну… ну… — застогнав Чайник. — Ну… я… спостерігаю за НЛО.

— Га? — Петякантроп одпустив Чайника і встав.

— От тобі й "га"! — Чайник підвівся і став обтрушуватися. — НЛО Нерозпізнані літаючі об'єкти. В усьому світі люди спостерігають. Тільки в Америці понад дванадцять тисяч фіксацій. У газеті було написано.

— Га? — Петякантроп роззявив рота.

— Не "га", а інопланетні пришельці. Гуманоїди. От!.. На так званих "літаючих тарілках".

Котька усміхнувся. Зовсім недавно він прочитав книжку естонського письменника Ено Рауда "Історія з "літаючими тарілками", де розповідалися кумедні пригоди естонських хлопчаків, які розігрували один одного інопланетними пришельцями. "Мабуть, і Чайник читав цю книжку. І хоче розіграти Петюкантропа".

— Брехня, — пхикнув Петякантроп. — Наукова фантастика!..

— Фантастика!.. — хмикнув Чайник. — Дуже ти розумієш!.. А читав у "Известиях", що в Петрозаводську було?.. Світлова медуза над містом, променевий дощ. Дванадцять хвилин, А по телевізору? У програмі "Время" показували — яке страховисько японські рибалки витягли з океану! Вчені вважають — плезіозавр, які вимерли мільйони років тому. А з шотландського чудовиська Нессі теж сміялися колись. Теж казали — фантастика!.. Так що тримай себе в руках! І взагалі…

— Га?

— "Га"?.. А кіно "Спогади про майбутнє"? Мій тато сам бачив, розказував… І у пресі писали… Я сам читав… А про Бермудськнй трикутник чув?

— Га?

— "Га"!..