Тихий Дін - Михайло Шолохов

В розкритих саквах виднівся круг—на чотири ноги—гіід-ков, вухналі,, загорнені в промащену ганчірку, шитв'янка з парою голок і нитками, рушник.

Востаннє оглянув Григорій своє майно, присів навпочіпки й витер рукавом вимащені краї в'ючних пряжок. Від краю майдану поволі посувалася комісія проз лаву козаків, виши-куваних над своїми попонами. Офіцери й отаман уважно роздивлялися на козаче спорядження, присідали, підбираючи поли світлих шинелів, рилися в торбаіх, розглядали шит-в'янки, на руку прикидуючи вагу торбинок з сухарями.

— Диви, хлопці, отой цибатий, — казав хлопець, що стояв поруч з Григорієм, показуючи на окружного військового пристава, — копає, мов пес тхорячу нору.

— Ач, ач, чортило!.. Торбу вивертає!

— Мабуть, непорядок, а то б не требущив би.

— Ото, він либонь вухналі рахує?

— От псяюха!

Розмови потроху вщухли, комісія наближалася, до Грицька залишалося кілька чоловіка. Окружний отаман в лівій руці ніс рукавицю, правою помахував, не згинаючи її в лікть Григорій підтягнувся, ззаду покашлював батько. Вітер ніс по майдані запах кінської сечі й талого снігу. Невеселе, мов з похмілля, поглядало сонце.

Група офіцерів затрималась коло козака, що стояв поруч Григорія, і по одному перейшла до нього.

— Прізвище, ім'я? ) —

— Мелехов Григорій.

Пристав за хлястика підняв шинелю, понюхав підшивку, бігло перерахував застібки; інший офіцер, з наплічниками хорунжого, мняв у пальцях добротне сукно шарвар; третій, нахиляючись так, що вітер на спину йому закидав поли шинелі, нишпорив у торбах. Пристав, мізинцем і великим паль-

цем, обережно, мов до гарячого, доторкнувся до ганчірки з вухналями, плямкаючи губами, рахував:

— Чому 23 вухналі? Це що таке? — сердито смикнув він край ганчірки.

— Нікак нєт, ваше високоблагородіє, 24.

— Що я, — сліпий?

Григорій метушливо відвернув загнутий край, що прикривав двадцять четвертий вухналь, пальці його, кошлуваті, чорні, злегка доторкнулись до білих, мов цукор той, пальців пристава. Той смикнув руку, наче вколовся, потер її о бойовику сірої шинелі, гидливо кривлячись, надів рукавицю.

Григорій помітив це, випроставшись, зло посміхнувся. Погляди їх зустрілися, і пристав, червоніючи верхівками щок, підняв голос:

— Єк дивишся!' Єк дивишся, козаче?..—Щока його, з присохлим коло вилиці порізом від бритви, вся зарум'яніла. —, Чому в'ючні пряжки не в порядку? Чому трензелі такі? Що це ще таке? Козак ти чи мужицький личак?.. Де батько?

Пантелей Прокопович смикнув коня за повід, виступив крок уперед, пристукнувши кривою ногою.

— Служби не тямиш?.. — присікався до нього пристав, злий ще з ранку, бо програвся в преферанс.

Підійшов окружний отаман, і пристав потихшав. Окружний ткнув носком чобота в подушку сідла, гикнувши, перейшов далі. Ешельонний офіцер того полку, до якого потрапив Григорій, чемненько перерив усе аж до шитв'янки і відійшов останній, задкуючи, закурюючи на вітрі.

Через день потяг, що рушив від станції Чертково, тягнув валку червоних вагонів, навантажених козаками,' кіньми та фуражем на Ліски.— Вороніж.

В одному з них, спершись на дощані ясла, стояв Григорій. Повз розсунуті двері вагона бігла чужа рівнинна земля, віддалеки каруселило блакитне й ніжне пасмо лісу.

Коні хрумтіли сіном, переступали, почуваючи хистку підпору під ногами.

Пахло в вагоні степовим полинем, .кінським потом, весняною розталлю, і далека майоріла на обрії смужка лісу, блакитна, задумана й недосяжна, мов та вечірня неяскрава зоря.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

і.

В березні 1914 року розтальним веселим днем прийшла Наталка до свекра. Пантелей Прокопович заплітав кучерявим сизим хмизняком тин, що бугай поламав. З даху капало, сріблилися бурульки, дьогтьовими смугами чорніли на карнизі сліди колишніх затьоків.

4 Ласкавим телям горнулося до відталого горбка руде потепліле сонце, і земля набухала, на крейдяних мисах, що залисинами стікали з наддінського взгірка, малахітом зеленіла рання трава.

Наталка, змарніла й худа, підійшла ззаду-до свекра, схилила покалічену, скривлену шию.

— Здоровенькі були, тату!

— Наталонько? Добридень, люба, добридень... Ех, ти...—

заметушився Пантелей Прокопович. Хворостина, випавши з рук його, скрутилась і випросталась. '

— Ти чого ж це й очей не показуєш? Ну, ходімо до хати, ото мати тобі зрадіє.

— Я, тату, прийшла... — Наталка непевно повела рукою й відвернулась.

— Як не проженете, залишусь назавжди у вас...

— Що ти, що ти, голубонько! Хіба ти нам чужа? Григорій он прописав у. листі... Він, дівко, про тебе наказував спитати.

Пішли до хати. Пантелей Прокопович кульгав метушливо й радісно.

Іллівна, пригортаючи Наталку, пустила рясний ланцюжок сліз, прошепотіла сякаючись у завіску:

— Дитину б тобі... Вона б його присушила. Ну, сідай. Дайно я млинців дістану.

— Спасибі, матусю... Я от прийшла...

Докійка,