Тихий Дін - Михайло Шолохов
— Бачив?
— Трохи глянув.
Говорили про різні дрібниці, схвильовані одним, спільним. .Оксана не втручалась у розмову, сиділа на ліжкові, понурившись. Кам'яно набухнявілі перса розпирали їй кохту. Вона помітно погладшала пі ля пологів, набула нової, впевнено щасливої постави.
Лягли спати пізно. Пригортаючись до Григорія, Оксана мочила йому сорочку росолом сліз і молоком, що стікало з невиссаних грудей.
— Помру з туги... Як я сама буду?
— Нічого, — так само пошепки озивався Григорій.
— Ночі довгі... дитина не спить... Зсохну за тобою... Подумай, Грицю, — чотири роки!
— За старих часів 25 років служили, кажуть.
— Що мені до старих* часів...
— Ну, годі!
— Будь вона проклята служба твоя, розлучниця!
— Прийду у відпустку.
— У відпустку, — луною стогнала Оксана, схлипуючи і сякаючись у сорочку, — поки прийдеш, у Доні води багато стече...
— Не скигли... Як дощ восени, так і ти, одне ж добро.
— Тебе б в мою шкуру!
Заснув Грицько перед світом. Оксана погодувала дитину і, спершись на руки, не мигаючи, вдивлялася в риси Гриць-кового обличчя, що мутно чорніли в темряві, прощалася. Згадалася їй та ніч, коли врна в своїй світлиці умовляла його йти на Кубань; так само, тільки місяць був та двір за вікном білів, затоплений місячною повіддю.
Так само було, а Григорій тепер і той, і не той. Лягла за плечима довга, протоптана днями стежка...
Григорій повернувся набік, сказав виразно:
— На хуторі Вільшанському... — і замовк.
Оксана намагалась заснути, але думки розвіювали сон, мов той вітер копицю сіна. Вона аж до світу продумала про цю фразу, шукаючи їй розгадку... Пантелей Прокопович прокинувся, скоро світло запінилось на намерзлих вікнах.
— Григорію, вставай, розвиднюється.
Оксана, ставши на коліна, одягла спідницю і, зідхаючи, довго шукала сірників.
Поки поснідалй та склалися — розвиднілося. Синіми переливами грало ранкове світло. Чітко, наче врізаний у сніг, зубчатився тин і, застячи ніжний бузковий серпанок неба, темнів дах стайні.
Пантелей Прокопович пішов запрягати. Григорій відірвав від себе Оксану, що нестямно цілувала його, пішов прощатись з дідом Сашком та іншими.
Закутавши дитину, Оксана вийшла його виряджати.
Григорій торкнувся губами вогкого доччиного лобика, підійшов до коня.
— Сідай у сани! — крикнув батько, рушаючи.
— Ні, верхи я.
Григорій навмисно повільно затягав попругу, сідав на коня і розбирав поводи. Оксана, торкаючись пальцями його ноги, часто проказувала:
— Грицю, почекай... Щось хотіла сказати...—і морщилась згадуючи, розгублена, тремтяча.
— Ну, прощай! Дитину доглядай... поїду, а то батько онде вже...
— Почекай, любий!.. — лівою рукою, хапала Оксана холодне стремено, правою притискаючи загорнену в полу дитину, дивилась ненаситно, і не було вільної руки, щоб витерти сльозц, що падали з широко—не мигаючи — розплющених очей.
На ґанок вийшов Веніямин.
— Григорію, пан кличе. * 1
Григорій вилаявся, махнув батогом і поскакав з двору.
Оксана бігла за ним слідом, застряваїочи в заметах, що вкривали двір, незручно підкидаючи взутими в повстяники ногами.
На греблі Григорій наздогнав батька. Кріпивсь, оглядаючись: Оксана стояла коло воріт, притискаючи до грудей закутану в полу дитину, вітер метляв на плечах її кінці червоної шалевої хустки. ,
Грицько зрівнявся з саньми. Поїхали ходою.
Пантелей Прокопович повернувся спиною до коней: спитав:
— Значиться, не думаєш з жінкою жити?
— Стара справа... відгомоніли...
— Не думаєш, виходить?
— Виходить, ні.
— Не чув, що вона на себе руки накладала?
— Чув.
— Від кого?
— До станиці пана возив, хуторян довелося побачити.
— А бог?
— Що ж, тату, справді... що з возу впало, то пропало.
— Ти мені чортовиння не розводь. Я з тобою добром говорю, — озляючись, зачастив Пантелей Прокопович.
— У мене .он дитина, про що гомоніти? Тепер уже не приліпишся.
— Ти гляди... чи не чужого годуєш?
Григорій‘зблід: зачепив батько незагоєну болячку. Відколи дитина найшлася, 1 ригорій увесь час болісно виношував у собі, таячись від Оксани, від самого себе, підозріння. Ночами, коли спала Оксана, війчасто підходив до колиски, вдивлявся, вишукуючи
