т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Атож...

Дід знов якось і заклопотано, і стурбовано, і разом з тим здивовано почав чухатися в бороді, дивлячись на Маринку.

- Да-а... ето, брат, той... Х-м... Припорція. Як же ти брала її?

- Так. Він спав, а я прийшла та й узяла.

- Значить, ти вже раніш дивилася за ним, де він ляже, де положить... чи як?

- Атож...

- Х-м... От тобі й Маринка!.. Ну, а для чого ж ти взяла її? - раптом спитав він, пильно дивлячись на неї.

Маринка хутко підвела очі й трохи здивовано глянула на нього, але, зустрівшись із його поглядом, забігала по хаті очима й тихо, похмуро промовила:

-Так...

- Ну, от тобі й маєш!.. «Так»... Хто ж таки «так» таке робить? Для чогось же ти брала?

Маринка трохи помовчала, погладила пальцями рукав «пальта» й проговорила:

- Продамо... та купимо хату... Утечем од панів... Ви та я... Я її заховала...- І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе «пальто», зліз з полу і, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.

- Д-д-а-а-а...- нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінках лицем до нього. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.

- Це ти... дівчино, той... устругну-ула...- протягнув він гуняво.- Їй-богу!.. Одважилась!..

Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з «бруків» люльку, озирнувся, сів на лаву і, «хмикнувши» про себе, почав насипати в неї тютюну.

- Да... Придумала дівчина... Придумала... Здорово...- бурмотів він з усмішкою.- «Продамо... купимо хату... Ви та я»... Х-м... То це, значить, ти мене того й будила?

- Атож...- прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на нього.

- Та-ак... Х-м... От тобі й Маринка... І вона зуби має... Х-хе!.. Та-ак...

- Я й тюрми не боюсь,- раптом промовила вона якось завзято й похмуро.

- Так, та-ак...- знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, у якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.

- І нікого не боюсь! - додала вона ще сміливіше.- Хай тепер... садовлять у тюрму... Купимо собі хату... Ви продасте, діду?

Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.

- Продасте?

- Х-м... Та продать, дівчино, можна, та... хто його зна, що з того буде... Хату... Х-м... Не за всяку миндаль і купиш хату... Як не знать яка миндаль, то й дадуть небагато... Усякі бувають...

- Як «небагато»,- перебила напружено, суворо Маринка.- За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би?

- Х-м... Хто його зна... Буфетчик... А вона де в тебе?

- У саду... закопана...

- Ну, так ти ось що... Катай візьми та принеси, я подивлюсь на неї...

Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:

- Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час... Краще так... Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди... Та гляди, щоб ніхто не бачив... Понімаєш?

Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі «пальто» й поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір’ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній - Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який ступнів на сорок стояв від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів; Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбару йшов густий стовп пороху і чувся гуркіт віялки та гомін людських голосів; біля білої кухні бігали покоївки, ходили кучери.

Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.

- Це ще раз думаєте одтарабанити? - звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.

- Ще раз...- бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка і знов, не дивлячись на віз, нахилився і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.

- А куди це дід зіб-ра-ались? - зачувся Гриців голос від другого воза.- Уже з калаталкою?

- Ні! - крикнув Юхим.- Так... на проходку.

Йому видно було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартівливо вдарив його по плечі і, коли той хутко повернувся до нього й почав щось палко-сердито говорити, він одкинувся назад і по всьому подвір’ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!

Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою виходила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка й напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стінкою загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих, забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж у глиб саду. Забачивши Юхима, вона хутко підійшла до нього й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу полотняну ганчірку й перев’язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у