т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
Халабуда, що делікатно замовк був, підождав трохи і почав знов:
- Потому, которая узяла, то хай без сомнєнія признаєця, бо раз, що всьо рамно знайдьом, а друге - грєх бальшой... Когда ж признаєця, так нікакого притєснєнія нє будеть їй, бо без сомнєнія сама призналась...
- Тєм болєє, господа,- поспішно, з ніяковою усмішкою вмішався Луценков,- что ета вєщ, ета медаль что лі, она нікакой цєнності сама по сєбє нє імєєт... За нєйо нікто нічево нє даст... Відітє лі... А я би тому даже вознаграждєніє дал би...
Йому ніхто нічого не одмовив. Дід Юхим мовчки бігав по всіх очима; Санька й Софійка були стурбовані, Килина поралась біля казанів, миючи їх великою ганчіркою, й тільки іноді випрямляла спину, повертала до столу голову і, викручуючи над казаном ганчірку, дивилась на панів. Біля мисника на лаві вовтузилась із мисками Маринка і з якимсь новим виразом в очах і в лиці поглядала на допитувачів. У неї виявлялось щось уперто-завзяте й злісне, як у молодого вовчати, захопленого псами, навіть страху менше видно було. Хлопці з-під лоба позирали на гостей і іноді тільки несміло озивались між собою словом, другим.
- О, боже, боже! - зідхнув офіцер.- Вєдь ето же смєшно наконец! Іскать ордєн гдє то на чорной кухнє...
Учитель живо повернувся до нього.
- Нєт, почему же? - з тою ж ніяковою і ввічливою усмішкою хутко заговорив він.- Вєдь оні моглі какнібудь... е... е... ну, пожалуй, найті какнібудь, ілі же... даже похітіть... Почему же?.. Конєчно, ето похоже на водевіль... Мнє самому ужасно... нєпріятно... Но что же дєлать? Вєдь... я право, знаєтє... Вєдь вообразітє: так сказать, в первий раз получіл ордєн, вніманіє в нєкотором смислє... і вдруг укралі. Оно би єщо нічего... Но вєдь всє могут подумать: напілся, потєрял... однім словом... нєбрєжность... е... нєуваженіє, что лі, єслі хотітє... Я понімаю, конєчно... с вашей сторони...
- Д-да... конєчно...- ліниво процідив крізь зуби Олександер.- Но я думаю всьо-такі, что можно-би здєсь і прекратить разспроси... Вєдь їх тут... Одін, два, трі...- він почав для чогось рахувати всіх очима. Дійшовши до Килини, він глянув на неї й раптом зупинився. Напів здивовано, напів із захопленням обдивившись на її поважну, струнку постать з пишними грудьми й гордою головою, він зустрівся з її спокійним, глибоким поглядом і наче замер на яку хвилину. Не рухаючись, не одводячи одно від одного очей, вони так стояли з якийсь мент, потім Олександер ще раз озирнув її з голови до ніг, ще раз подивився в її променясті очі, які дивились на нього твердо і разом з тим приваблюючи, і наче нічого не було, почав рахувати далі. Але хоча це було всього якийсь мент, хоча Килина ледве-ледве посміхнулася й зараз же також одвернулась до свого казана, але дехто помітив таки їх погляд, а надто Андрій, який спершу зблід, а потім почервонів до самого чуба.
Олександер, перелічивши, повернувся до вчителя, що з чеканням дивився на нього і, показуючи одними очима назад, до Килини, тихо промовив:
- Посмотрітє туда, к пєчкє... Відітє... дєвочку?.. Только смотрітє так, чтоби нє очень замєтно било... Відітє?
- Віжу, віжу...- пильно й з надією зиркнув на Килину панок.
- Как вам нравітся ета... миндаль, а? - захоплено проговорив Олександер.- Вєдь... Юнона... Настоящая Юнона... А?.. Смотрітє, фігура какая!.. Грудь... глаза... Чорт возьмі!
- Да-да...- пробурмотав розчаровано Луценков.- Очень красівая... Но я думал, что ви мнє... о пропажє...
- А, что пропажа! - весело перебив його офіцер.- Находка єсть! Ну, что же, Халабуда? - раптом голосно й серйозно-діловито звернувся він до прикажчика, що пильно слідкував за всім своїми розтягнутими тихими очима і робив такий вигляд, ніби він нічого не помічав.- Нужно ж найті пропажу! Так вєдь нєльзя.
- Так точно, ваше благородіє,- трохи випрямився й наче ожив Халабуда.- Дєстлітєльно так нєльзя...
- Так вот! Нужно обискать всєх хорошенько... осмотрєть всє вєщі... Кто нужен - того оставіть... Кто нє нужен - отослать... Вєдь у каждого работа навєрно єсть?
- Так точно!.. Так ви всі... можете уйтіть...- звернувся Халабуда до парубків.- А то хто лежить?
- То - Панас... слабий,- прогудів Гриць, шукаючи свою шапку на полу.
- Чого ж він слабий?
- Так... заслаб...
- Ага! - задовольнився Халабуда.- Так по какой же надобності он тут лежить? Разлі тут больниця? Заслабєл - бери без сомнєнія рощот й йди собі, слабуй на постороннєм мєсці... А економія - не больниця... Панас! - гукнув він, підходячи до полу, але Панас тільки підвів трохи голову і знову безсило поклав її назад.
- Слушай, е... е... Халабуда! - спинив прикажчика офіцер.- Ето можно будєт потом... Пусть лєжіть... Потом ти єго отправіш на село ілі в волость... что лі... А тєпєр пусть лішніє вийдуть... Пусть останутся только тє, кто бил в комнатах... Ілі у кого работа здєсь єсть,- додав він, глянувши на Килину.
Всі, не виключаючи й діда Юхима, один по одному повиходили з хати; зостались тільки Маринка та Килина біля печі, Санька та Софійка біля жердки, Панас на полу та няня біля вікна.
- Ну, а ти, няня,- звернувся Олександер до цеї,- может бить, тоже ушла би куда нібудь? А?
Няня не поверталась і мовчала. Офіцер нетерпляче подивився на неї й похльоскав себе по халяві.
- Ну, что же ти, няня? Пойдьош?
- Куди ж я піду? - тихо промовила, не повертаючись, Устина і дрижачою рукою піднесла краєчок хустки до очей.
Олександер зробив нетерплячий рух, але зараз же здержав себе і, ступивши ближче до неї, почав тихіше й навіть м’яко:
- Відіш, няня, ти погорячілась нємного... Нікакого оскорблєнія тєбє нікто нє дєлал, а только... ну... е... просто ти... Да чорт с нім! Однім словом, я тєбє вот что говорю: остав свою глупую обідчівость і іді домой. Там навєрно уже Колька соскучілся по тєбє... Скажешь сєстрє, что я послал тєбя... Вот і всьо. А тут, відіш, сєйчас допрос будєт, может прі тєбє будуть стєсняться говоріть... Всьо равно тєбє нєкуда ідті... Ну?
Няня ще хвилинку посиділа, потім встала й тихо почовгала
