т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

«миндаль», як Маринка. Маринка, що й так увесь ранок була якась інша, ніж перше, яка й так хутко з напруженням бігала по всіх очима, дуже почервоніла і злякано зупинила свій неспокійний погляд на Грицеві. Але за неї вступилась Килина й розмова перейшла на інше. Тільки Трохим та Андрій мало мішались до балачки, а більше сиділи мовчки, один з своєю звичайною сухою усмішкою, а другий з похмурим, задумливим обличчям, яке іноді з якимсь несмілим і винуватим виразом поверталось до спокійної, тільки блідої сьогодні, Килини. Савка теж не дуже балакав: сонний, він незадоволено дивився на всіх рідко розставленими очима й тільки дивувався, що вони знайшли дивного, що вкрали «миндаль». Украли то й украли, так через це вже й не їсти нікому. Коли ж на столі з’явився борщ і каша, він і зовсім замовк. По обіді, не встиг ще дід Юхим запалити люльки, а хлопці скрутити цигарок, як до кухні вступила панська няня, баба Устина. В одній кохті, в одній ситцевій хустці на голові, маленька, з гострим, зморщеним личком, з якого м’яко дивилась пара невеличких оченят, з запалим ротом, до якого і від якого розбігались на всі боки глибокі зморшки, звичайно балакуча, вона тепер мовчки ввійшла в хату, пройшла до лави і, не кажучи ні слова нікому, сіла і стала дивитись перед себе. Дехто ззирнувся, дехто всміхнувся, дехто пильно, здивовано дивився на неї, чекаючи, що далі буде. Устина ж як закам’яніла.

- Оце і все? - усміхнувся дід Юхим, зиркнувши на бабу і знов звертаючись до люльки. Няня кинула на нього очима й нічого не промовила.

Знов дехто ззирнувся, дехто всміхнувся.

- Мало, бабо, мало,- покрутив головою Юхим: - це ми давно вже чули.

- Чули? - знов подивилась на нього Устина.- Ой ні! Цього ще зроду-звіку ніде не чувано.

Вона безнадійно, сумно похитала головою і знов стала дивитись якось мутно поперед себе.

- Що миндаль вкрадено? - стиснув плечима Юхим.- Так то, бабо, не новина. Крадуть не то що миндалі, а ціле життя... Волю, бабо, крадуть, сили, щастя... Е-ге-ге-е! Дай, боже, мені стільки здоров’я, а тим злодіям хороби, скільки то воно крадеться на білому світі...

- Не миндаль,- тихо перебила його Устина.

- А що ж?

Устина помовчала, потім повернулась до діда, випнула вперед усе лице й роздільно промовила:

- Ви-га-няють мене!

І поклавши лікоть правої руки в долоню лівої, сперла лице на руку, втягнула якось у себе і так тонкі губи і знову стала дивитись перед себе.

- Хто виганяє? За віщо? Як? - посипались питання. Няня тільки позирала на кожного, хто питав, мов дивуючись питанням цим, і знов дивилась уперед, нічого не кажучи.

- Та хто ж виганяє? Пани, бабо? - скрикнула Софійка.

- А хто ж більше? - подивилась на неї Устина.- Хто ж більше, як не пани? Ох, пани, пани! - покрутила вона головою.

- ...Хто вас тільки на світ породив? - напів серйозно, напів з усмішкою додав Юхим, налагоджуючи на кремінь шматок прозоленої ганчірки, що мала бути за губку. Устина мовчки сумно похитала головою.

- Та за що ж? - широко розплющила очі Софійка.

Няня трохи помовчала, потім знов витягнула вперед лице і таємниче заговорила:

- Через оту прокляту миндаль... Хай мене бог тільки простить (вона перехрестилась), а я б її, хоч вона і хрестом зроблена, але не то що на груди не почепила, я б її собакам викинула... Вона мені потрібна... Потрібна, як тій сироті трясця... «А може, каже, ти, няню, думала, що вона дорога та забагатіти на старість захотіла». Ой, не дай, боже, нікому так багатіти... Забагатіла коло вас...

- То ж хто так казав? - спитав Юхим схиливши голову трохи на ліве плече і цокаючи кресалом об кремінь.

- Та хто ж? Наша ж пані Зіна, та, що на руках її носила, своїм молоком її вигодувала... Упадала коло їх, як коло своїх, убивалася, щоб воно і в теплому і в чистому було... І от тобі... «за що ж, кажу, мені сором такий? Чи ж я таки, кажу, не заслужила того, щоб мене хоч за злодійку не мали? Нащо ж мене трусити?» - «А хто його зна - це вже панич Олександер каже,- а хто його зна, каже, няню, може такий гріх і на тебе впав». Та й давай перекидати... Халабуда старався... Бодай з його лиха доля вже старалась... Узяла я, знялася та й пішла... Живіть собі, як знаєте, а я дожилась уже, злодійкою стала...

Мутні очі її ще більше помутнішали, заблищали і з куточків їх тихо викотились і поповзли по лиці, як восени по склу краплі дощу, дрібні сльози. Вона взяла краєчек хустки, якою пов’язана була голова, витерла очі, висякалась і заговорила знов.

- Іду вже я, а пані Зіна й питається: «Що ж це ти - каже,- няню, вже може одходиш од нас?» Мовчу я... «Ну, що ж, каже, не хочеш служити, то й не треба. Все одно від тебе тої роботи, тільки слава одна»... От вам! - хитнула вона головою й подивилась на всіх.

- Ну...

- «Ох, кажу, пані, пані!.. А кому ж я літа свої оддала, на кого ж життя все робила?» - «Як робила, каже, то й годували тебе»...- «А тепер, кажу, як сили не стало, то вже й вигнати можна? Ну, кажу, коли вже так, то дайте ж мені хоч те, що заробила у вас, може, кажу, хоч не під тином десь здохну»... А вона: «Що ж ти, каже, заробила? Що заробила, те й зносила, або з’їла. Пощитаємо, каже, та й дамо, скільки тобі там приходиться». Плюнула я, заплакала та й пішла. Не треба мені нічого...

Сльози знов закапали в неї з очей; поморщене, жовте підборіддя задрижало, але вона не витиралась. Усі сиділи тихо, сумно.

- Ну, і куди ж тепер? - спитав Юхим.

- А я знаю? - рівно якось одмовила Устина.- До дочки пішла б, так сама в наймах.

- Да-а... Погана припорція,- спльовуючи, сказав Юхим.- Як стара стала, то вже й на смітник бабу, а як молодою була, то десь і паничам люба була. Так воно, брате,