Синій автомобіль - Стельмах Ярослав

А брата біда обтяжувала. Надто вже він звик бути щасливим. Часто зривався, зникав з приреченої домівки, висів на телефоні і жалівся, картав долю. "Та замовкнеш ти нарешті?— ледь не закричала мати, почувши одне з таких одкровень.— Навіщо ти розказуєш усьому світові, яка я хвора і як тобі важко?" Він робив усе, що від нього вимагалося, але був не з нами, був сам по собі. Здавалося, він зовсім не розуміє, що діється, до чого ми йдемо. Він уникав будь-яких розмов. Часом ішов на кухню, готував собі щось на плиті — і все це у метушні і шарварку, що панували в квартирі. Щоправда, готував він дуже смачно. У матері він не з'являвся. "Що з ним сталося?— шепотіла мати.— Адже я любила його більше за всіх". Сестра моя кволо тинялася з однієї кімнати до іншої, часто лягала — жалілася на нерви, на печінку, не давала ладу ні травам, ні процедурам, і поступово так вийшло — коло матері залишився лише я. Мати ж зачудовано дивилась, як я всього навчився, — зрозуміло, в необхідних межах, — я вже вмів орудувати скальпелем і хірургічними ножицями, звично брав до рук бинти, тампони, я вже робив їй перев'язки... "Які в тебе руки,— говорила вона.— Мені так боляче, а я їх зовсім не чую. Мені здавалося, що ти нежиттєздатний, я за тебе завжди боялася. Тобі слід було стати лікарем". За інших обставин це, мабуть, сильно насмішило б мене. "Ну що ти, мамо, який з мене лікар?" — "У тебе є серце,— мовила вона.— Іра так не може". — "Іра старається",— захистив я сестру.— "Ірі давно вже байдуже",— відповідала вона. Два роки тому Ірина вдруге одружилася, зібралася до чоловіка — він жив у іншому місті. Мати була проти цього шлюбу. Сестра подзвонила з аеропорту: "Я їду до чоловіка". Тепер, довідавшись про хворобу, вона повернулась. "Я перевернусь у труні,— сказала мати,— якщо він житиме тут, у батьковій квартирі". У ці хвилини вона була тісю ж, що й раніше — несхитною, непримиренною, владною. Сестра заспокоювала матір — вона самітня, шлюб розладнався. Я зрозумів, що це чиста вигадка. Часом дзвонив міжміський, сестра щось нерозбірливо бубоніла. "Сонечко,— чув я,— — все гаразд. Що "гаразд"? — питався я подумки. Одного разу я зрозумів, вловив одне речення: "Ні, сонечко, він тут не житиме". Йшлося про мене. (Пауза.) Матері було дуже важко: вона вже не підводилася, але домом намагалася керувати. Волю вона мала могутню. Навіть братові, котрий чаклував на кухні, давала поради, кривлячись від болю. Якось вона сказала мені: "Знасш, що я згадала? Абрикосове дерево. Воно росло в Ташкснті, в евакуації. І я, ще зовсім крихітка, залазила на нього і їла абрикоси. Ніколи в житті не їла нічого смачнішого". На той час і друга пухлина стала зникати на очах. Настрій у всіх піднісся. Пізно вночі, зробивши матері перев'язки, ми відкоркували пляшку шампанського — брат, я і наша травниця — вона часом лишалася в нас. Я сказав, які ми їй вдячні. Вона схитнула головою: "Якби ж то ми почали раніше... хоча б на два місяці раніше. А тепер у неї надто мало сил". — "Якби лікар сказав мені все тоді, коли прийшов до нього вперше,— мовив я.— Скільки часу ми втратили!" — "Вона заборонила йому говорити",— докинув наразі брат.— "То вона що, все знана?" — "Так".—-"І ти знав?" — "Так".— "Чому ж ти мені не сказав?" — Він розгублено пробурмотів: "Мама заборонила". —— "1 ти послухався?" "Я завжди її слухався".— Атож, так воно й було. Він подався до матері у спальню й одразу ж повернувся. "Спить, мов зайчик",— сказав він, і мені, пригадую, сподобалося це порівняння із такою беззахисною істоткою. Я наблизився до прочинених дверей, наслухаючи: дихання було рівне, дихання здорової люди. І мені стало гарно і спокійно. "А чи не розкоркувати нам іще одну пляшчину за нашу мамочку?"— запитав я брата. "Буде зроблено",— устав він з готовністю. "Боже мій,— простогнала травниця,— я ж геть сп'янію". Ми допили другу пляшку і вийшли на сходи курити. Ми сиділи й теревенили. Про книжки, про таємниці життя і смерті і про бозна-які нісенітниці; з'явилася надія, і стало нам весело — вперше за останні місяці, і все здавалося простим, безхмарним. Хотілося всіх любити і знов радіти життю. А вранці матері погіршало; говорила вона з трудом, нерозбірливо, вже не їла і не пила, відмовлялася приймати ліки, тільки дивилася в одну точку, тоді спроквола вела очима по кімнаті, мовби супроводжуючи поглядом когось зримого. У неї з'явився той же невидющий, наскрізний, нетутешній, погляд, що його я бачив у батька. На третій день мама померла. Приїхав лікар, видав свідоцтво. Прийшов, обтрушуючись із дощу дільничний — виписав направлення до моргу. Пожалівся: "Стільки справ у суботу. Сердечників багато. Залізуть до ванн, пустять гарячу воду — і мругь". Я зайшов до мами. У сусідній кімнаті Ірина говорила по телефону. Я чув: "Сонечко... так жахливо... відмучилась... Приїзди швидше!.." — І знову ласкаво: "Сонечко..." Це був голос щасливої жінки. Під іконою, що я колись подарував матері, горіла свічка. Мама лежала на ліжку із складеними на грудях руками. Я дивився на її обличчя і думав, що ні роки, ані смерть не владні над ним. "Яка вродлива наша мама",— мовив я тихо. — "Так",— шепнула сестра.— "І завжди була вродливою". — "Так. Вона тебе дуже любила". Сльозам я не вірив, словам повірив. Усе правда — вона мене любила. Принаймні увесь цей час. Мабуть, нам випало страждати, багато страждати, щоб ми зрозуміли і одне одного, і те що ми одне для одного важимо. (ІІауіа.) Приїхало двое неохайних і мокрих чоловіків з моргу, вони зайшли, наслідивши на підлозі, до маминої спальні, попросили церату, розстелили її, тоді ковдру, загорнули матір і вже зібралися були нести.— "А ноші?"-— кіпитав я.—— "Та ми вже так. дуже у нас сходи вузькі". — "Ви що?— — сказав я.— Ми вам допоможемо, давайте усе ж по-людськи". І хапливо, якось крадькома, ми спустилися на перший поверх. Під дверима стояв мікроавтобус густого темно-зелсиого кольору. Я обережно посунв ноші всередину. "Ви скажіть черговому, я дзвонив йому", — я тицьнув одному з них гроші. — "Та не треба",--— сказав він, але гроші взяв. Автобус рушив. Я стояв під дощем і дивився, як даленіють габаритні червоні вогники. Вулиця мов вимерла —ні людей, ні машин. Не хотілося повертатися в дім, не хотілося рухатись, не хотілося жити. Я стояв, змоклий до рубля, грибний дощ заливав мені очі, а я все дивився й дивився туди, де зник автобус із моею мамою. "Ходімо!"— торкнув мене за рукав брат. "Ходім..." (Довга пауза.) Я не спав тісї ночі і думав: чи був я хоч коли щасливим? І що ж воно таке —--— щастя? Невже робота? Чи друзі? Чи тс, що зветься успіхом? Друзі йдуть, робота гнітить, ти бачиш, що можна виконати її краще. успіх нетривкий і швидкоплинний... А може, щастя — коли стоїш у незнайомому аеропорту і дивишся в очі, у котрих віддзеркалюється твое очманіле від радості обличчя? Коли, чекаючи пересадки, сидиш цілісіньку ніч на якійсь станції і не помічаєш ні замицьканих стін, ні запльованої підлоги, ані напівбожевільного п'яного подружжя — інвалідів-жебраків, котрі тут-таки зчинили бійку між собою — адже за кілька годин ти побачиш її! Чи коли, прочекавши на холодній платформі спізнілий на дві години поїзд, бачиш у дверях вагона любу тендітну постать? Коли їдеш нічною приморською дорогою і, бурмочучи щось недоладне, тицясшея чолом, носом, губами у її вушко, таке чарівне й неповторне, і не бачиш — відчуваєш у темряві її оксамитову усмішку. Куди воно все дівається потім? Витончується, стирається, рветься? І сльози і сварки, і заклинання і заборони дзвонити, а ти все ж таки дзвониш, на щось сподіваючись; і трубку бере її подруга, і за підказкою, з її голосу — ти чуєш її шепіт поруч, — говорить, що її немає і не буде, що треба щось вирішувати, так далі неможливо: вона вже вся вимучилася, перепалася, перевелася нінащо. І це все правда, але, поклавши трубку, ти чуєш, як ваша розмова обговорюється, які вираховуються варіанти... і щось утримує тебе від останнього і бажаного кроку. І врешті надходить та мить, коли розлючені невірою, засмикані взаємними докорами, ви вирішуєте розстатися. А тоді, через кілька років, ви зустрічаєтеся, ви згадуєте усі ваші милі подробиці, із задоволенням дивитеся одне на одного, із холодним безживним задоволенням. "Приємно було з тобою побачитися!" Куди ж воно все летить, пропадає? І чи потрібне було? Мені або їй? Усе життя моє — безглузда книжка, на кожній сторінці, де слово "щастя", я бачу: прочерк, прочерк, прочерк... "Ти щасливий?"— запитала якось дружина. — "Так",— відповів я, розуміючи, що кажу неправду, кажу так лише тому, що вона хоче цс почути. — "А я щаслива, знаєш",— мовила вона. Тепер і вона мені так не скаже. То що ж це? І хто був щасливий? Хтось же був. (Усміхнувся, повертаючись до інтонації першої частини.) Кумедно звучить: "Щасливий той, хто щасливий". Сам придумав. Слід запам'ятати. Такі думки не щодня навідуються. Може, хто й був, а я от ні... (Нараз урвав себе.) Ні! Згадав! Я був щасливим, був! Того дня, коли мама принесла велику картонну коробку — ми жтіли тоді вчотирьох у одній кімнаті, — і заходилась розв'язувати її. І з її ледь лукавого погляду я збагнув: мені тут щось перепаде. І я не помилився. З коробки мама вийняла великий синій, сяючий лаком автомобіль. Як забилося моє серце! Як я завмер! Як затремтів, увесь, ще не ймучи віри, що це диво — моє, моє! Як стояв я, не в змозі зронити ні слова, не наважуючись і руку простягнути по цей скарб! А мати, щаслива моєю радістю, молода, гарна, весела, передала іграшку батькові, і той став заводити її. Він вийняв ключик, притримуючи коліщатка, поставив машину на підлогу і забрав руку. Чи ж передати це відчуття, цей захват, це щастя! Синій автомобіль! Він дзижчить і мчить по колу, смішно наштовхується на ніжки стільців, вганяється носом у диван, і тоді батько чи бабуся нахиляються і поправляють його, і він знову їде своєю, призначеною лише йому, безкінечною дорогою по щербатому старому паркету, де в кожній мостині м'яко відсвічується жовта лампочка під стелею, а мати, батько, бабуся дивляться на мене з усмішкою — ми сидимо усі вчотирьох у світлому колі, окресленому тінню від абажура, а автомобіль усе їде та їде — від одного до другого, від одного до другого, мовби снуючи між нами невидиму, але вічну ниточку.