Синій автомобіль - Стельмах Ярослав

Хочеться їсти, а нема чого. Він запрошує її до валютного ресторану. З годинку повагавшись, вона погоджується. Уже в роздягалці згадує, що в неї дірочка на колготках, на останній парі. "Я не піду,— говорить вона,— мені незручно". Він у відчаї— кусає лікті, заламує руки. Бачачи його передінфарктний стан, вона все ж погоджується, тим паче, що це єдиний ресторан у місті, де музика грає тихо. Якось вона була вже в подібному закладі — два роки тому, після чого оглухла на одне вухо. Невиліковно. Досі сіпається повіка. Але він цим не бентежиться, він цікавиться її сімейним станом. "Я заміжня,— длубаючись у тарілці з ікрою, говорить вона,— але шлюб мій нещасливий. Ми абсолютно різні люди". Він у захваті. "У нас із дружиною теж мало спільного,— радісно сповіщає він.— Вона не цікавиться справами на моїх заводах, їздить у старому "ролле-ройсі", випуску вісімдесят восьмого року. їй плювати на моє реноме". Вона розуміє, що в Канаді теж стрічаються глибоко нещасні люди. Це їх зближує. І от, між макреллю в томатному соусі і омарами у власному соку, — у ресторані рибний день, — з'ясовується, що обоє здавна цікавляться екологією, обоє небайдужі до долі нашої прекрасної голубої планети; і він і вона не користуються аерозолями, що сприяє затягуванню діри у стратосфері над Арктикою. Четверга година ранку, ресторан закривається, час іти... На прощання він підходить до "Стенвею" і грає "Пори року" Чапковського — підібрав на слух, дивлячись у себе в Канаді проіраму "Час". Ледь стримуючись, відчуваючи, як клубок підкочується їй до горла, вона дивиться на його пальці, що довбуть знайому з дитинства мелодію, — пізніше виявиться: вона далека родичка видатного композитора, — і розуміє, що згодна на все. Тим паче, що метро не ходить, таксисти возять тільки до Ленінграда, а приватники луплять, мов за кругосвітню подорож. Вони мовчки беруться за руки і йдуть пластмасовим зимовим садом до ліфта. "Швейцар!" — злякано тулиться вона до нього, і його зворушує її недосвідченість. За помірну символічну винагороду у твердій валюті швейцар, генерал у відставці, несе її до дверей номера на четвертий поверх на руках, — ліфт на ремонті, — черговий кадебіст приносить і власноручно відкорковує заморожену пляшку шампанського, а чергова на поверсі стелить ліжко і всипає його пелюстками свіжих троянд. Ну, тепер найцікавіше: любовну сцену хвилин на сорок, щоб усім аж дух перехопило! Тут десь у мене була "Кама-Сутра"... (Підходить до стелажів, шукас.) Зараз ми їх епатнемо! Ну тут же ось стояла. Вже схопила якась свинюка... Що ж робити? Так-ак... Спершу вона на ньому, тоді спинкою, так... що там іще?.. А от! Ні, це ще зарано — народ затурканий, темний, неосвічений, сексуального виховання ніякого, не зрозуміє. Коган! Коган, падлюка, схопив, він тільки одружився. Утрете. Міг би вже хоч чогось і навчитися. (Підбігає до телефону, набирає номер, тут же в розпачі кладе трубку.) Він же поїхав, майнув у медовий місяць, тварюка, з мопо книжкою. А взагалі — теж мені дивина! Сцена в постелі. Та від них уже верне. Всюди. Де треба й не треба. Нічого нового. Не оригінально. Вульїарної Тут би слід, щось такс... незвичайне. Щоб урізалося в пам'ять, змусило замислитися, як ми, свині живемо, куди котимося. Де моральні засади, цнотливість, зітхання нишком, коли боїшся зізнатися, підійти, коли тільки побачити — вже щастя? Де "Гранатовий браслет"? Все, вирішено! Тільки гра почуттів, емоцій, тонкі коливання душі... Номер, ліжко в трояндах, за дверима підслуховує покоївка, недопите шампанське в келихах ледь береться бульбашками, чарівно іскриться в світлі нічничка... [Зона йде до ванної, і поки шумить душ, у душі нього запеклого негідника щось виникає, якесь незнане доги почуття... Щось тягнеться від душі до душі. А власне — чому негідника? А тому, що більш дієво. Подумаєш: зустрілися двоє хороших порядних людей — то й що? А ти побудь негідником, і тоді спробуй, щоб у тобі пробудилося щось чисте, людське! 1 от вона з'являється: бліде обличчя, від хвилювання, звісно, з нею таке вперше, м'яко спадає на плечі темне волосся... ні, не люблю брюнеток — волосся золотою хвилею вкриває їй плечі, вона в нічній сорочці... Стоп, а сорочка звідки? Не з собою ж вона її носить? А! В його сорочці. Цс зворушливо — — тендітна постать у чоловічій сорочці проходить до ліжка, несміло сідає, на обличчі — складна гама почутіів, невимовні переживання. Він цілує їй руку, теж іде до ванної... І не виходить. Він вирішує, що так буде краще. Джентльмен до самих кісток, із порядної буржуазної родини, — там у них іще збереглися такі, — стоїть перед безжалісним дзеркалом, розглядаючи своє стомлене, одразу змарніле, постаріле років на вісім, розчервоніле од пристрасті обличчя. Внутрішня неабияка боротьба. Мов у отця Сергія. Але ні, рішення прийнято. Стоїть, чекає, поки її здолає сон. І вона чекає, але вже четверта ранку, скоро додому, готувати сніданок чоловікові і вести дитину в садочок, вона і так насилу її гуди влаштувала. Засинає Втома і переживання минулого дня беруть своє. Пролежавши у напівзабутті години з півтори, вона схоплюється, гарячково зиркає на електронний годинник —— час бігти. Па тумбочці бачить записку: "Дорога Марі!.." — ні, не Марі — "Дорога Наталю!" — так буде краще. — "... Я пам'ятатиму про тебе завжди. Прийми, прошу, на нам'ять про нашу зустріч цей скромний трикасет-ний відеомагнітофон. Не буди мене — сьогодні відповідальна зустріч із спонсорами". Наталя одразу ж розуміє, що ця високоморальна людина спала не з нею, а у ванній. їй і на думку не спадає взяти трикасетник, але тут вона вчасно згадує, шо синочок її, її едина втіха у цьому житті, давно мріє про такий. Чергова на поверсі дбайливо загортає подарунок у золоту фо-лію і целофан, кадебіст, крадькома змахнувши сльозу, одво-зить її додому на своїй машині. Канадець же благородно спить у ванній. Йому незручно, кран тече, до того ж гарячої води немає. Вранці в нього підскакує температура. Ні про яку ділову зустріч і мови бути не може, але все ж він виходить на вулицю і там непритомніє. Надвечір наші жалісливі люди викликають "швидку", і на світанку наступного дня його госпіталізують. Він лежить сам-один, серед багатьох інших хворих у лікарняному коридорі на розкладачці, тому що більше лежати нема де, стискаючи у своєму, розпашілому кулані пакетик із шприцами разового користування, відмовляючись їсти тричі на день перлову кашу. Мови він не знає, лікарі вважають таку його поведінку за голодування і на знак поваги переносять його в інший коридор, до вікна. Місце зручне, але дме. Тим паче — поруч із туалетом. Щоправда, туалетом не користуються — він давно не працює. Але там стоїть холодильник, один на всіх, де хворі, котрі іще в змозі ходити, зберігають продукти. По ночах їх крадуть варяги із сусідніх відділень, і тому їм канадець заважає. У нього безсоння і марення, але всі вважають, що він прикидається і що він — лейтенант із Відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. І вони ставлять собі за мету отруїти його. Е-е, це вже я переборщив. Через шматок ковбаси? А що? Діждемося ще й не такого. Хоча це вже проблеми охорони здоров'я — навіщо воно мені? А чому б і ні? Вони теж заслуговують аналізу. Аналізи роблять абияк, в аптеках вакуум, забули, який на вигляд валідол, про снодійне для творчої особистості я вже й не мрію. В мене нерви висотані, розшарпані, мучусь тут, а вони... Убивці! Нехай побачать себе збоку! Тим паче, що лікарям канадець теж на перешкоді. Як бізнесмен, як спостережлива людина він помічає, що під час нічних чергувань вони замикаються в ординаторській з медсестрами, мотає на вус, що ліки, виділені їм на тиждень, випаровуються в один день, хворим дають винятково амідопірин, а анальгетики ковтають самі, його шприци одноразового користування щезли безслідно, то ж приспати його практично неможливо — вколоти себе він не дозволяє, боїться через спільну голку заразитися СНІДом. А-а-а! Ось воно! Згадав! Винахідник! Чоловік кандидата наук, а він... він же художник у мансарді. Ху-у ти, слава тобі, Господи. Згадав. Так, ото ж вона вирішує бути з ним поруч у цей важкий для нього час і дереться на сьомий поверх по ринві. Ось перший поверх, другий, третій... Вона стомилася, але поривається у височінь, до нього, до коханого. Збирається натовп, одні кричать "злодійка", інші — "повія", та вона не зважає на образливі вигуки, вона розуміє... До речі, "повія" — чим не тема? Справді, трохи заяложена, достатньо надокучила, вже не нова — то й що? Адже це зважаючи в якому ракурсі... Подумаєш, зняли два-три жалюгідних фільми, щось там написали в газетах — і це все? А піднятися до художнього осмислення, до діалектичного протиріччя — духу бракує? Це ж золоте дно для проникливої людини. Тільки ні в якому разі не засуджувати, засуджувати найлегше, ти сам он спробуй, не шкодуючи сил, використовуючи кожну вільну хвилину, віддавати усього себе улюбленій професії. На це, знаєте, не кожен піде. Тут слід із співчуттям: сутенеру плати, таксисту найманому плати, рекетирам плати, усім плати, добре, як іще своя квартира є, а коли винаймаєш робочий куточок? Як може нормальна жінка заробити такі гроші? Тут із душею слід поставитися, з розумінням. А особисте життя? Коли — як працюєш у нічну зміну, а вдень відсипаєшся? А які тут випливають драматичні ситуації, які колізії — це ж волосся дибки!.. А як до того ж вона ще й покохає, а професію свою кинути не може — душею прикипіла, серцем присохла, це ж не жарт — стільки років віддала! (Зворушено.) І от вона покохала... Фантастика! До речі, фантастика не завадили б. Усі тепер аж чманіють від фантастики. Наприклад, літаючі тарілки — чим погано? Час уже дати широку панораму подій на тлі поодинокого, на перший погляд, випадку. Пов'язати з дійсністю, непростою, складною, менше утопії, використати ситуацію лише як канву, як узор, до того ж широкі можливості для підтекстів... Так, може бути. Плавно спускається апарат, у них там щось зламалося. Вийшла з ладу фотонна тяга — замість швидкості світла вони вже пересуваються із швидкістю звуку. І ось вони летять над Землею, шукають, де б сісти і раптом — вогні. Вони думають, що це посадочні, їх розпалили брати по розуму, та виявляється — це колгоспники в полі одігрівають трактори, розкопавши їх з-під снігу.