Синій автомобіль - Стельмах Ярослав
Скоро посівна. Від роботи потужного двигуна, хоч він і дихає на ладан, розтають сніги, прогрівається земля, а випромінювана кораблем радіація діє на озимі, що були посіяні, але так і не зійшли три роки тому. Поле змінюється на очах — колосяться хліба у людський зріст, згинаючись від урожаю сам-триста, квітнуть помідори. Голова, Герой із Зіркою, вже передчуває Ленінську премію, він просить дорогих непроханих гостей залишитись назавжди, або хоча б продати свій апарат, щоб періодично його вмикати. Він обіцяє прибульцям золоті гори: кожному по мотоциклу "ІЖ" з коляскою, тверду зарплату і по два кіло гречки в місяць на брата. Ті кволо опинаються — їм теж сподобалися ці безкорисливі напівголодні хлопці, котрі працюють лише заради того, щоб довести усьому світові: ідея своє ще не віджила. Але є ретроград — він проти прибульців: очікуваний через них урожай дівати нікуди, немає складських приміщень, вивозити його — не вистачить техніки, до того ж не треба удобрювати поля, а куди в такому разі дівати хімікати — знову в річку? Одне слово, море проблем. Він грубо, виклично і недвозначно розмовляє з командиром прибульців, і той обіцяє впоратися і вшитися протягом тижня. Але тут голова, Герой із Зіркою, бачить красуню Ery — дочку командира. І все! День і ніч він кружляє на своєму велосипеді навколо космічного корабля з надією побачити хоча б краєчок її скафандра... (Хмарніє.) Якась нісенітниця. Не життєво. Не тонко. Грубо. Не піде. Закреслюю. Кому цс треба? Ми покликані у цей світ, щоб вражати, до чого ж тут цей розумник, композитор із Зірочкою? Постривай — який ще композитор? Журналіст! Та ні ж бо, як його... А, художник. Атож. Сидить собі у своєму бункері — відімкнув світло й перекрив газ... так-так... а бої вже точаться на вулицях Берліна, у самому осиному гнізді... Бовдур! Які бої! Він же наш сучасник, а у творчості навіть випередив свій час. Гітлср іще тут причепився, сплив із нсбутгя, параноїк! Ну в мене ж і думка працює! Але це й непогано. Працює, бо я існую, мозок функціонує, підказує несподівані варіанти, бунтівливий дух не знає спокою, я — на межі можливостей, я весь — клубок нервів, згусток енергії, гранична напруга розуму, фантазія нестримна, і все цс запліднене високим летом натхнення. Працювати! Працювати щодня — і ніякого попусту. Це і є єдиний шлях! До успіху, до визнання, до реалізації всіх творчих задумів. Яких задумів, нездаро? За півдня теми не можеш знайти? Жодного образу, характеру. От Гоголь, наприклад. Виходжу, каже, на Невський, і носом чую двадцять тем. Щоправда, він же й ніс мав! — куди там моему! (Підходить до дзеркала, роздивляється себе, мацає ніс. Невдоволений.) Авжеж, куди моему до його дзьоба. Тут таки його зверху, шельми. Прибульці ще оці... Добре було б про щось вічне, зрозуміле, близьке кожному, заповітне. Повість про сім'ю... Почати з бабусь, дідусів. Як у Діккенса. Повіває такою собі патріархальністю... Одного пречудового дня знайомляться молоді люди, а власне — мої батьки. Для мене той день був і справді пречудовим — лотерейний білет. Тато був напрочуд скромною, навіть сором'язливою людиною. Таким залишився він і згодом, коли здобувся всього, про що тільки може мріяти молодий учений. Навіть не уявляю, як він наважився підійти до моєї матінки. А діло було ось як: нікому не відомий біолог приїхав до заштатного містечка. Необтяжливе відрядження. 1 ось він тиняється вулицями, або, як заведено говорити, знайомиться із пам'ятками, котрих у тому містечку зроду не бувало, і раптом бачить красуню. Такі стрічаються — і то дуже рідко! — лише в малесеньких містах. Біолог втрачає грунт під ногами, він сам не свій, він вражений, він гине. Він іде за нею, мов тінь, мов мана, мов сомнамбула, висловлюючись пишномовно. Не чіпляється, не докучає, не клеїть, не пропонує познайомитись, не розпитує, як відшукати таку-то вулицю чи будинок — просто мовчки йде за нею слідом. Красуня озирається раз, другий, додає ходи — не відстає! Коло свого дому, точніше, нерехнябленої напівзгнилої халупи вона зупиняється — він теж. "Що вам потрібно?"— питає вона з викликом.— "Познайомитися з вашими батьками". — Вона знизує плечиками, демонстративно штовхає хвіртку: "Прошу!" Вони йдуть доріжкою, заходять до кімнат, вона каже: "Мамо, тут один динний суб'єкт хоче з тобою познайомитися". — Батька в матері тоді вже не було. З'являється моя бабуся, як завжди, із цигаркою в руці, курила вона винятково "Казбек": "Так?" — "Я прийшов просити руки вашої дочки",— сказав батько. Його нахабство настільки приголомшило мою матінку, що вона навіть не спромоглася відмовити на таке скромне прохання — спасибі, мамо! Через місяць вони зареєструвались і тато забрав її із собою, а за рік народився я. Так починається моє дитинство, отроцтво, юність. Жили ми скромно, вчотирьох, — пізніше до нас приїхала бабуся, — в одній кімнаті, розгородженій книжковими полицями. За сімейними переказами, триста грамів полтавської ковбаси були святом. Тато багато працював, і частенько я прокидався серед ночі від зеленого світла його старенької настільної лампи. Щоправда, тут же й засинав. Безсонні татові ночі обернулися в щасливий день: він дістав престижну премію — медаль Академії наук, згодом цих премій було багато. Академічні посадовці заговорили з ним як з рівнею. Де наша кімнатка! Дали квартиру, а згодом, коли мій тихий тато став академіком, перебралися до квартирпщі — кімнат у ній було вже не злічити. На той час я вже мав сестру й брата — створювався клан. Квартира була в старому будинку — тепер уже не зводять таких, — височенні стелі, величезні кімнати, простора кухня, широкі довгі коридори, комірчини, всілякі гам підсобки; по ній можна було гуляти й заблукати. Переїздиш ми не квапилися — мати заповзялася робити грандіозний ремонт і підійшла до нього аж надто серйозно, як і до всього, за то вона бралася. Вона, розуміла, то кращої квартири в нас уже не буде, бо таких не існує в природі. Отже треба влаштувати все так, щоб у ній зручно було жити й працювати довгі роки. Очевидно, мати давно виношувала цю думку. У неї виявилися в предостатній кількості зарубіжні журнали з фотокартками й плануванням інтер'єрів, звідкись виникли каталоги, альбоми із взірцями кольорів і відтінків, — навіть будівельні довідники! — вони зайняли окрему полицю. І всю свою шалену енергію вона вкладала нині в ремонт. Це був навіть не ремонт, це була творчість. Ламалася підлога, трощилися стіни, виймалися двері й віконні рами. Будівельне сміття з квартири вивозилося машинами, але, здавалося, його аж ніяк не меншає. І серед усієї цієї пилюги, серед куп пооббиваного тиньку, уламків цегли, дошок, старого зідраного паркету ходила мати: щось прикидала, обмислювала, вимірювала рулеткою. До будування вона ніколи не мала ані найменшого стосунку, і раптом — така неймовірна винахідливість, фантазія, вигадливість, енла-сияснпа смаку. От де вона себе знайшла! І виконроб, і робітники дуже швидко збагнули, що халтури не буде, мати вміла поставити на місце, але головне — вона і їх надихнула, розбуркала в них якийсь запал. Слів "не можна" або "так не робиться" для неї не існувало. Якщо мені потрібно, якщо я хочу— зробити і можна, і іреба. Зводилися на новому місці стіни, прорубувалися ніші, вбудовувалися шафи... А тоді стали звозити меблі. О, Боже мій! З яких комісійних, у яких старосвітських, що доживали свого віку, бабусь, з яких колекцій брала мати усі ці стільці і і гнутими ніжками й мереживними різьбленими спинками, ці овальні столи, ці крісла, ці козетки, банкетки, кушетки, ці жирондолі? Які музейники ще й досі ридають і кусають лікті, що вся ця дивина не опинилася в їхніх експозиціях? Усе було дібране в одному стилі, в одній кольоровій гамі, а коли щось розсохлося, вийшло з ладу — тут же ремонтувалося; все розставлялося й пересувалося десятки разів, поки не знаходило свое єдине належне місце. Батько дивився на все це із захватом і легким переляком — скільки пригадую, він ні у що не втручався. Він, як і перше, багато працював. Майже ніколи не з'являвся на зборах, не встрявав ні у чвари, ні у сварки, жив відособлено, до влади не рвався. Він був незалежною людиною, ніколи ні перед ким не запобігав, хіба що перед дружиною, у котру був так само закоханий, як і в той далекий день їхнього знайомства. Природа щедро обдарувала його, чого багато хто не міг йому пробачити. Але він ставився до ворогів поблажливо. "Ну подумай,— казав тато, підсміюючись,— а що йому лишається, коли він сам нічого не вміє". І ось знаменний день прийшов: нас повели оглянути житло. Все в ньому блищало і сяяло, тішило око й зачаровувало. Щаслива мати ходила за нами, радо вслу-хаючись у наші зойки та стогони — слів од захвату бракувало. Тоді ж я якщо не збагнув, то відчув: мама — особистість! Яка воля! Яка енергія! Яка творча спроможність! Вона була щасливою, вона пишалася. Собою, своєю працею, пишалася своїм чоловіком, своїми дітьми. Мамі було все важливо: хто з нами товаришує, з ким ми знаємося, хто до нас заходить. Вона неодмінно мала познайомитися з кожним, поговорити, взнати, зрозуміти... У вимогливому допитливому погляді завжди читалося: а ти гідний того, щоб бувати в нашому Домі? І справа туг була не в снобізмі, просто до кожного з моїх друзів вона підходила із своїми мірками: чіткими, виваженими й певними. Якось вона несподівано зайшла до кімнати, коли я цілувався з дуже милим дівчам моїх років. На моє природне обурення мати відповіла: "Але ж це жахливо! Як вона тільки могла дозволити, щоб ти цілував її з рукою в кишені!" Одного разу я випив більше, ніж слід, і в матері тут же з'явилася нова приятелька — із жахом я довідався: ця тітка з дитячої кімнати міліції. І, водночас, коли одна близька мамина подруга сказала, що я ношу надто довге волосся, мати перестала з нею товаришувати — ніхто, крім неї, не мав права робити мені зауваження. Щоправда, невдовзі додому був запрошений перукар. А то ще завела якусь книжечку й занотовувала в ній наші розмови, коли я відповідав їй надто гостро й непоштиво. Якось я виявив у неї телефонні номери моїх приятелів — мати не полінувалася переписати мій записник. Усе це не миналося так просто — між нами зароджувалося відчуження.
