Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Любов... Велика Мати також говорила до Гора: любов... Бо де ж вона має бути, як не поміж єдинокровними братами? Та бач — ні, спершу лютував довго за те, що я, а не він осідлав Урай-Коника, косився на моє начільництво — пасока з мозолів тая влада, а не срібло-злото, як він собі подумав — а потім що натворив? Яко тать, перебурив людей, забрав молодих та зелених і, подейкують, подався грабувати купецькі лодії. Мало хто і до того добирався до нас Рай-рікою, а тепер і поготів — ціле літо як визираємо грецькі лодії, зерно пріє, меди прокисають. І стан наш погано укріплений, молоді підростають, бунтують — учити треба, мені мій брат потрібен коло мене, а не в лісових пущах та на розбійних дорогах. О, боги, як я його чекаю, все би оддав і все простив. Тільки б він повернувся. А ти кажеш — любов...

...Так, думав Апостол, все було так. Ми стояли над кам'яним урвищем, мовчали. Я зненацька нахилився над проваллям і заглянув вниз. У мене закрутилася голова, я відчув потяг чогось страшного, сопушного, неживого. Як мені тоді захотілося кинутися в цю жахливу, темну безодню, аби ні про що не думати, нічого не відчувати, аби не діждатися дня, понад який не буває страшнішого! Та все ж я знав, що такої долі немає у жодної людини і мені муку відлучення від свого Учителя, його любові, його світла нести довіку. І треба сповнити свій обов'язок, і треба бути гідним того болю, яким труївся Він, коли прозирав моє майбутнє.

Тоді я сказав:

— Знаєш, Симоне, не дорікай мені тим, що мало говорю, багато слухаю, хочу, хоч не знаю, як ліпше, прислужитися Йому у Його трудах, та й вам всім полегшити дорогу. Тяжко тривожуся я, а що, як направду колись Сина Людського не буде з нами і нам самим доведеться нести поміж люди Його Слово, Його Істину. А чи добре чуємо його ми — його учні і чи розуміємо його ми однаково? І чи зрозуміють нас однаково ті, до кого прийдемо? Чи замість любови й милосердя не посіємо розбрат і ненависть?.. Він ще з нами, Симоне. Я буду, якщо треба, тінню, привидом, буду дивитися на Нього і запам'ятовувати, аби потім не додати чогось неправедного і неправильного. Не скривити і не скривавити Його дороги. Я сказав усе, Симоне-Петре.

— Он про що ти мовчиш весь час, мудрий братику, — замислився Симон і стріпнув могутньою головою. — Я більш за вас всіх знаю помисли Учителя. Я один сидітиму по праву руку від Нього на Його престолі. Він чимало довірив тільки мені, в багато що утаємничив мене одного. І я один понесу його Слово, а ви всі будете приходити до мене на раду і пораду... Тоді й не буде дванадцять правд і дванадцять кривд. Лише одна. Сам подумай!

У Андрія стиснулося від раптового болю серце.

— Чого у мене так заболіло тоді серце? — думав Апостол, зводячись на ноги. Він був нарешті був готовий до стрічі з дітьми цієї немовлено благодатної землі. Щедрий дар його Учителя. Дар, над яким Симон, можливо, би й добряче поглузував: дерева, ліси, болота, простори неміряні та жодного кам'яного міста як у Римі, Єгипті чи Греції. Дикий край. Дикі люди. Язичники... Однаково діти Його... Всі ми діти Його...

Апостола вели до Священного дуба, де, як повідомив йому Овсій, чекали на нього венеди. Дорогою Янек стиха йому розповідав, що Священний дуб — прародинець їхнього племени, охоронець і заступник перед богами. Він дуже старий і був від початку всього. Ніхто не може дістатися до його вершини, у його верховітті спочивають Даждьбог і Велес, Перун і Род, звідтіля вони наглядають за життям венедів і всіх слов'ян.

Дорога кривуляла вузькими вуличками поміж дерев'яних хатинок і глинобитних хиж, в яких клопоталися люди, помекувала, пофоркувала худібка, поквоктували кури. Апостол готовий був побачити щось незвичне, але те, що несподівано постало перед його зором, перевершило уяву. Те, що він сприйняв спершу за високу гору, густо порослу лісом, виявилося велетенським деревом, огорнутим густо-зеленим клубочинням розкішних листв'яних хмар. Чим ближче вони підступали, тим ширше простягався намет велетенського склепіння. Він ступав, весь час заворожено подивляючись вгору, тому й не помітив, як опинився перед великим гуртом людей, які, вмостившись у густих травах, очікували на нього, а попереду з ледь вловимим шанобливим поклоном стовбичив ставний, вродливий юнак з різкими та гарно вирізьбленими рисами обличчя. Чорний, як крило ворона, чуб, гордовитий в горбинкою ніс. Цупкий, хапкий, зітканий з неспокійного пульсуючого вогню, що кидав відблиски на всіх оточуючих.

— Я — Іломер. — Дзвінкий, чистий голос одразу відлунився у зелених зводах велетенського дерева. — Я ватаг молодих воїнів, їхній начільник. Ми щиро просимо вас розповісти нам про ті краї, де ви побували, про людей, яких бачили. Про те головно, як вони озброєні, як вони воюють. Чи далеко вони живуть? Як туди дістатися?

Передихнувши на хвилю, неохоче все ж додав:

— Ну і про вашого Бога, звісно... якщо бажаєте...

Од несподіванки Апостол спіткнувся, а потім щиро засміявся:

— От тобі маєш, та ви що ж, хочете мене використати для своїх розбійних справ? Щоб я став учителем війни?

Іломер ніяково смикнув за чорні вуса:

— Та воно ж таке... Знаєш, чужинцю, землі у нас багато, чужої не треба. Ми хочемо сіяти хліб, співати наших пісень, любити наших жінок. Але чогось не проходить літа, аби не наскакували на нас різні зайди. Вони грабують наші комори, вбивають наших мисливців та рибарів, палять наші займанки й висілки, полюють за нашими дівчатами. Хто вони? Чого їм треба? Чому не приходять до нас з миром, торгівлею? То фени і певкіни з краю Сніжани налітають, як вороння, на наші хліби, добром би прийшли, ми б і так їх порятували голодними роками. А то й просто навчили, як орати та сіяти, як вклонятися Матері Сирій Землі. То Степ викидав на нас загони вбійників, а тепер з'явилися в наших лісах якісь чудні люди, мова їхня для нас незнайома, з виду вони страшні. Вони засіли на наших торгових стежах та й грабують купців, яко таті, вбивають наших солярів, вуглярів. Володар наш гонить усіх до праці, до поля, до рибальських сітей, а ми мислимо собі, що треба щось робити, аби не плакала по наших душах чигрин-птиця. Рити рови, будувати кріпості, вчити молодих воїв бойового рукомесла.

Голос молодого ватага окріп і враз спалахнув хижим і владним вогнем, заворожуючи слух усіх присутніх:

— Чужинцю, ти здалеку, ти бачив багато земель і багато племен. Хто хоче нашої погибелі?

Питання просвистіло, мов кинута прицільно стріла.

— Не відаю, сину мій, звідкіля йде на вас лихо, — печаловито промовляв Апостол. — Не відаю хто, та добре знаю чому...

Людей прибувало. Сотні молодих очей пильно втіпилися в гостя племени. Сюди справді прийшли здебільшого молоді. Та не тільки. Побіч злютованого парубоцького гурту визирали бородаті обличчя, ще далі висявали барвистим одягом жінки, сновигали дітлахи.

Іломер нервово сіпнув тонкими, рухливими ніздрями, чутко принюхуючись до чогось. Видно, відповідь чужинця його не вдовольнила. Все ж за коротку мить він різко кинув:

— Чому?

— Це зло дуже стародавнє — не сьогодні постало, не завтра зникне. Але вже йде спасіння до роду людського, бо почалося царство Того, хто несе кожному серцю, кожному племені і кожній землі благословення і любов...

— Ти речеш про свого чудного Бога, — не то запитав, не то ствердив молодий вожак. — Ти речеш про Розп'ятого? — І нараз його голос скипів од роздратування. — Та він же не зміг навіть порятувати себе, а чи порятує такий Бог од вбійників його? — Він поцілив пучкою у високого білявого юнака, який розкинувся у траві якраз навпроти. — Її? — золотава голівка Орисі збентежено схитнулася. — Мене? їх? Чи зможеш ти зі своїм великим і чудним даром підняти цілий нарід, як оживив вчора одного нашого Янека?

— Ні, не зможу, — Апостол ковтнув гірку слину, — Але я таки можу дати щось набагато більше, я хочу вам передати благу вість, про спасіння для всіх у вірі в Господа Єдиного і Милосердного, в Його любові й істині. Я не відаю, чи будуть порятовані саме ті, на яких ти вказав, від ножа, вогню, стріли. Та буде порятований рід, спасенний нарід. І стане безсмертним. Тільки любов до ближнього, навіть до ворога, дасть народу твоєму силу пройти крізь віки і не зникнути з цієї землі.

— Любов до ворога?.. — Іломер звився над натовпом чорним бунтівливим духом. — Та ти глузуєш, чужинцю! До ворога може бути тільки ненависть, тільки вогонь і меч! — Він зневажливо скривив тонкого нервового рота й відійшов од Апостола, всім своїм видом показуючи, що, може, отой сивий безплотний дух і є святим, та вочевидь — безумним, нетямущим.

Натовп заворушився. "Вони зараз почнуть розходитися, — стривожився Апостол. — Але цього не може бути, вони повинні мене вислухати, бо не моя вина, що вони сліпі, але непрощенний гріх буде на мені, коли вони і далі блукатимуть в темряві".

— Ми йшли на Єрусалим. — Він хотів спинити гамір, крики обурення, тому й промовляв тихо, добре ж бо відав: не криком ламають крик. Людська зам'ятня вщухла нескоро, та все ж потроху почали дослухатися, і голос його ще більш стончувався, не раз опускаючись до шепотіння.

Глава 5

НА ЄРУСАЛИМ...

...Вони йшли на Єрусалим, і то була довга дорога. Було літо друге, відколи вони — Його учні — невідступно були з Ним. Рання весна видалася холодною, та Він чомусь перестав

46

шукати пристановища в людських оселях. Ночували здебільшого під відкритим небом у оливкових садах. Він загортався в свого тонкого золотавого плаща, мерз, та чи лише од студеного вітру, що пробирав до самих кісток?

Була рання весна, вони були щасливі од того, що саме їх Він вибрав, покликав за собою. Ловили кожне Його слово, намагалися бодай на мент погладити краї Його одежі, тулилися до Його ніг.

Та між собою у Його учнів не було злагоди. Рахуючи витрати, Іуда Іскаріот, не сміючи висловити своє невдоволення Учителю, зганяв роздратування на тих, кого посилав за продуктами, за духм'яним ладаном, на котрий чомусь тратилися останні гроші з їхньої і без того куценької казни. А пощо? — сказав би йому хто. Хто почує цей божественний запах на запилюжених дорогах, хто його оцінить? — оці запітнілі, брудні волоцюги, прокажені? Оці покидьки роду людського? Андрій, якому щоразу випадало рушати за покупками у ближні поселення, робив це з важким серцем, але ніколи й не відмовлявся, коли на нього поціляв указующий перст Іуди.