Андрій Первозванний - Дзюбенко-Мейс Наталія

Крем'яна порода відчувалася у ході й гордовитій поставі. Одягнений був просто, як і ті, що їх полонили, тільки довге сивувате волосся стискав металевий обруч з викарбуваними візерунками, а мережану сорочку оповивав такий же шкіряний пасок з металевою облямівкою. У кожному рухові вчувалася ватажність, владність. Приземкуватий поводир загону ще більше змалів у його тіні, вони про щось довго перемовлялися, раз по раз озираючись на прийшлеців. Врешті дійшли якогось рішення, бо господар, відсторонивши співплемінника, попростував до прибульців.

— Ласкаво просимо до нашої Венедії! — прогуркотів грудним, густим басом, — Будьте бажаними гостями на землях словенського Слова. Ми не розбійники і не таті, що нападають на подорожніх, просто моїх розбишак, — він скосив насмішкуваті очі у бік озброєної ватаги, — трохи стривожили люди без охорони і поклажі. — Якщо у вас клопіт, ми допоможемо, якщо мандруєте з цікавости, аби роздивитися нашу землю, ми покажемо все, що забажаєте. Якщо ж вивідуєте наші дороги з лихими намірами, то судом для вас будуть наші боги.

— Ми прийшли з добром, — відповів Апостол, низько кланяючись у відповідь, — Наша поклажа — істина, яку ми несемо з роду до роду, від племені до племені. Ми принесли вам вість про Сина Людського і Сина Єдиного Бога.

Слова проявилися в голові Апостола з раптовою силою. Так, звісно, він знає цю мову, вона давно жила у ньому сполохами видінь, зойків, сплесками далеких пісень. Слава Богу, дістався-таки нарешті тієї землі, про яку говорив і куди посилав його Учитель!

Вождь зацікавлено обмацував його поглядом, та все ж утримався від подальших розпитів. Спершу гостина.

Жестом запросив до своєї господи, пристав при вході, пропускаючи всіх трьох до високого терема.

Вперше за довгі місяці виснажливих мандрів вони ступили до людської оселі. Стояли якусь мить, допоки очі звикали до півмороку та не проступили у ньому дерев'яні лави, довгий вичовганий стіл з круглими заглибинами по краях, барвисті тканки, розвішані по стінах. Посередині мерехтів вогник, пострілюючи тонкими, блискучими голками. По кутках на мотузках звисали дерев'яні фігурки розмальованих чудернацьких істот, прикрашених засушеними квітами і травами. Апостол перехрестився. Господар з подивом простежив за його рухами, але не мовив ані слова. Запросив сідати, сплеснув долонями.

І тут же прошмигнули дві меткі, безжурні молодички, розкладаючи на ослоні теплий хліб, сир, печене м'ясо, зелень, фрукти. Схрестивши руки на грудях, господар почав голосно проказувати: "Молимо Влеса, отця нашого, нехай потягне в небі ко многости суражів, і хай зійде на нас сурі віщати, золоті кола повертаючи. Та бо сонце наше, бо світить на доми наші і перед його лицем блідне лице огнищ наших домашніх. Сему огнику з мургли речемо показатися і взятися аж до мудрого світла, і речемо йому ім'я огнебоже, і йдемо трудитися, як всяк день, моління утворивши, м'ясо їмо і йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли всякому мужу, що чинен єсь трудитися на хліб свій..."

Жертовник був розмальований кольоровою глиною. Чотири різьблені стояки утворювали кам'яну хрестовину, крізь яку розростався вогонь. Од кожної страви по шматочку, од кожного напою по ковточку... Господарі молилися богам, ділилися з ними плодами своєї праці, просили заступництва і миру. Апостол марив. Йому нараз здалося, що він потрапив не в затишну людську обитель, а в часовий прозір. Тут до його появи було все зрозуміло, ясно, узвичаєно. Закритий могутньою лісовою сторожею, світ жив за своїми законами, відновлювався, завмирав і знову буяв трепетними кольорами. Тунель, який він зі своїми супутниками пробив, був вузьким, тісним, в ньому на кожному кроці чигали обвали та прірви, і пройти ним можна, лише ступаючи крок у крок, по одному... Та крізь цей пролом усе ж пробивалося могутнє, потужне світло. "Щось трапиться", — марив Апостол. Він одганяв од себе моторошні видіння майбутнього, але все глибше заходив у серце ніж.

У світлиці стояла тиша. Господарі тактовно мовчали, не виказуючи нетерпіння. Тільки по часі знову пролунало запитання:

— Хто ви? Звідкіля? Що шукаєте в наших українах?

— Ми посли Господа нашого Ісуса. Його слуги. Його раби..

Глава 2

ПРЕДТЕЧА

...Напівпрозоре марево повільно напливало на ріку. Андрій ніколи не думав, що буде все так просто. Ще вчора він запитував Іоанна:

— А що, як Він ніколи не з'явиться? А що, як Він прийде, а ми Його не впізнаємо?

— Чого ж ти чекаєш від Його пришестя? — лютував Іоанн, — Чи не огидна людська цікавість привела тебе, хлопче, до мене? Чи не надто легко торкаєш ти словами і помислами того, що ні мисль, ані слово осягнути не можуть, бо не можуть вмістити?

І, завваживши, що обличчя юнака вкрилося червоними плямами, уже лагідніше додав:

— Людина слаба, людина ще дика. Зацвісти, а по тому заплодоносити вона може тільки вірою.

Затемнена фраза захопила його зненацька. Надвечір'я слалося берегами Йордану, розцвічуючи багряними відблисками води. "Я вірую! — метався він думкою. — О, я вірую! Але що се для мене? Клітка, темниця? Пастка, яку сам збудував, сам вибрав? Тут тільки голі стіни, тільки заборони, тільки безкінечне чекання. Що ж мені робити?"

Іоанн насмішкувато дивився в юне розгублене обличчя:

— Ловити рибу, хлопче...

Напівпрозоре марево напливало повільно і невідступно.

Мінявся світ. Зміщувалися небесні сфери. Вібрували напнуті до нестями сонячні промені. Крізь пекельний вибух і руйнацію вчувалося ревище важкопораненого звіра.

Смертельна туга й жах обійняли земну юдоль. Але в хаосі самознищення враз з'явилася якась логіка і мета.

Чолов'яга з обпаленим вітрами й сонцем тваром височів перед натовпом. Крізь рубище з верблюжого волосу просвічувалося голе тіло. Діромахи відкривали страшні синці. Велетенська енергія, стиснена у крем'янистих м'язах, валила нестримним обвалом з його чорних, палаючих очей:

— Я хрищу вас водою святою, а Той, Хто іде за мною, хреститиме вас Духом Святим. Покайтеся, бо наступає час Царства нового...

Шумів натовп. Гомін то бурунився біля ніг проповідника, то перехлюпував через його голову неспокійними хвилями, стихаючи на мить до чергового натиску бурі. Андрій та Симон, притулившись один до одного, сиділи біля ніг Іоанна. Братів похитувало. Вони віддавна ходили за цим дивним чоловіком і мали б уже якось призвичаїтися до постійного велелюддя. Та все ж щоразу, коли роздріблені купки прочан збивалися у густий покручений клубок, вони фізично відчували, як їх всотувало, розмивало серед криків, голосів, ридань, зойків, голосінь, стогонів. Ділилося єство, розсіювалося на дрібні порошинки скривдженого люду, стукотіло сотнями сердець, дивилося сотнями очей, горювало сотнями душ. А потім знову маліло, стискалося, повертало себе собі. І тільки темні тіні метлялися стривоженими душами.

Два брати... Схожі і різні. Симон — високий, кремезний. У густій, темній, кучерявій чуприні проіскрювала перша сивина. Андрій — високий, хупавий, блідий. На лиці Симона блискавичний перебіг настрою: од гніву до розчулення. Андрій — постійна сяйна барва доброти.

Симон оточував Андрія ніжною, турботливою любов'ю, проте разом випадало бути лише зрідка. Симон мешкав в Копернаумі, де звів собі добрячий будинок, піклувався про дружину, виховував дітей. Сюди ж, на береги Йордану, приходив з тим, аби відвідати батьків і брата. А ще — його незборимо тягло до цього дивного чоловіка в одежі з верблюжого волосу, з гримучим гучним голосом, що відлунював у прибережних скелях. Іоанн був для Симона більше за учителя, навіть за батька. Теслюючи у Копернаумі чи латаючи рибальську сіть, лагодячи човна чи пораючись на винограднику, він повсякчас усім єством своїм відчував його поклик.

Іноді голос, який звучав у ньому, ставав таким всеможним, що Симон покидав усе і в чому був рушав у неблизьку дорогу на йорданські береги, аби ще раз, уже вкотре, послухати того, хто спрямовував дорогу для Господа... Він вслухався у голос речника Єдиного і Всемогутнього, і перед ним одкривалася безодня. О, яким нікчемним і мізерним він себе почував. Темний, похмурий протяг пронизував до кісток — хто я, Господи? Для чого? І не було відповіді. Тільки увесь погляд забирав отой, хто довгими роками жив у пустелі. Кого не раз жалили скорпіони й отруйні гадюки, та ще страшнішою була трутизна людського глузування, кпинів, людської зневіри.

Якось Симон запитав Іоанна:

— Учителю, невже, щоб догукатися людей, потрібно йти в пустош?

— Дитя ти нерозумне, — повагом кинув Іоанн. — Людині прокричи у вухо, а вона не почує, вклади в руки, а вона не побачить. Людині треба втратити, щоб оцінити, збагнути... О, який ти наївний! Десятки, сотні марновірців днями й ночами брели пісками, ховалися у вовчих норах, аби тільки почути мої проповіді і мої молитви. Людська цікавість безмежна. Коли б я проповідував на людських порогах, мене б зацькували собаками, закидали камінням, мене б ніхто не почув. Або послухали би та й одразу забули. А так кожне моє слово, здобуте в трудах та злигоднях, визбирували, повторювали, щоб запам'ятати, донести іншим. Тобі тільки видається, що мене в пустелі, на безлюдді, ніхто не чув...

Нудьгуючий погляд пророка блукав у високості. Чорні різкі зморшки сікли чоло. Він пекельно нудьгував і постійно чогось чекав.

Або когось...

Затверділа постать велетенського чолов'яги несла на собі немислимий тягар.

Ось і зараз, розпочинаючи обряд хрещення нової групи прочан, він розгублено оглянув довкілля, і брати вкотре відчули його сум'яття і сиротливу неприкаяність. Дитинною тугою повіяло від його обличчя, зведених догори велетенських рук, стиснених кулаків. Та ось п'ястуки розпалися, гойднулися плечі. Іоанн повернувся спиною до людей. Вираз надлюдського напруження змінився радісним здивуванням, обличчя розпогодилося, і він увесь аж потягнувся туди, до кам'янистої битої стежини, якою повільно, але впевнено ступав високий, чорнявий чоловік з чорною бородою і білою пов'язкою на голові. Відчувши зміну настрою пророка, скочили на рівні ноги брати.

Водами Йордану розходилися золотисті брижі. Розвіявся туманець. Стих вітер. Сонце впало на голови тих, хто стовпився круж Іоанна, нестерпною пекучою жарінню. Здибилися води на річці і все не опадали, оливкове дерево, побіля якого проходив чоловік, схилилося і заклякло.