Вишневі усмішки кримські - Вишня Остап

Хороші пісні, і співала непогано.

Потім танки.

"Бариня" і "малоросійський".

— Чичас будіть малоросійські таниц, — сусіда збоку на вухо проконферував…

Гопак, звичайно! Наш рідний!

Ще одно "за", щоб приєднати Крим до України!

* * *

Сумно!

А що зробиш!

Коли б це в нас, то, звичайно, миттю:

— А куди дивиться Головполітосвіта, Наркомос, Наркомзем, ВУЦВК, Жінвідділ, "Плуг", "Гарт"?!

— Трамтамтарарам!

А тут… "Чужа держава"… Тільки й того:

— Ну, Курбедине, гуляв?

— Моя гуляй! Карашо! Очин карашо!

"Карашо" не те, що воно "карашо", а те "карашо", що і Курбедин туди ходить, і ана ходить і немовлят носить… Так і треба дати, щоб було "карашо"… Трамтамтарарамтамтам!!

НА ВІТРИЛАХ

Це коли синє море отари білих баранів до берега скелястого гонить, б'є тих білих баранів об скелястий берег і розбиває їх на білий вогкий порох…

Це коли синє море гнівне, коли воно шумить і гойдається, люто гойдається.

— Поїдемо?

— А чого ж?! Я, їйбо, не боюсь! Тільки я ніколи не їздив по морю на вітрилах… Чи не заколихає часом?

— А буває, що перекидаються?

— Що, вже труса празнуєш?

— Хто, я?! Дрібниці! Поїдемо… їздять же рибалки, і веселі, і здорові! Чого б там боятися! їдьмо! Ходім! А… дуже воно гойдає?

— А я так і зовсім не боюсь! Хоч і не їздив, а не боюсь! Тільки, що ото воно хвилюється здорово! А не можна, щоб і з вітрилами, і щоб море спокійне було? Так би, помоєму, краще!

— Та й помоєму краще… А щоб боявся, так ні!.. А вітер чи не завеликий часом?

— Сідайте, товариші! Зараз як рвонем!

— Товаришу Антоне, а воно не дуже гойдає?

— Не дуже! Давай назад! Поїхали…

Старі рибалки — дядя Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций дядя, що вже більш як двадцять п'ять років на Чорнім морі рибалить. І Антон, кремезний, рвучкий, його підручний, з витатуїруваними грудьми, білуватий, солоний увесь і терпкий, як морська вода, — везуть нас.

З ними ще двоє "зелених" — молоді хлопці, що привчаються до труднощів рибальської на морі праці. Один чепурний, чорнявий, стрункий, з карими гострими очима, і другий опецькуватий, з сонними рачкуватими баньками, з носом угору, на небо голубе, і з думками рипучими, як немазана татарська мажара[24]:

— Ех і зельоний же ж! Поварачуйся, занудо!..

Далі тяжке зітхання. Рипуче, й солоне, й таке багатоповерхове, як зубчатий АйПетрі… І в зітханні тім сплелися "печонки", "селезьонки", "артерії", "вени", "предсердія", "желудочки" з морською "матір'ю" аж у "піднебесній канцелярії"…

І зітхання те в супроводі такого і благливого, а воднораз і презирливого погляду на нашу товаришку…

— Дама! Ніззя!

А "воно" ж розпирає витриманого в морському розсолі Антона і крутить його дзигою на лаві…

— Навіщо ж тут дама?!

Та не було б "дами" — вискочили б оті "печонки" й "селезьонки" поперед "матері" з душі Антонової, вдарилися б об неї й поплигали, підхоплені вітром, по морських барашках, через усе Хвалииське море…

І легше б зробилося на душі в Антона, і не крутило б його на лаві дзигою.

А так залишалося в Антоновім розпорядженні тільки "зараза" з "занудою" та убійче:

— Ііі!! Зельоний! І хто тібє дєлал такого?!

* * *

Антон керує стерном і парусом…

"Дя" Гриша сидить серед човна, смокче цигарку й дивиться у "синю далечінь", примруживши великі сірі очі…

Скільки разів "дя" Гриша бачив це море? Скільки разів воно його шматувало разом із його яликом "Костянтином"?! Скільки разів "дя" Гриша, може, вже й "одходну" собі читав, залізною рукою за стерно тримаючись?!

Про це знає тільки "дя" Гриша…

— Кака ж то зануда парус розв'язувала?! Ех (і довге "зітхання") …

Антон "зітхає"…

Не як слід розв'язали вітрило… В однім кінці воно залишилось підхопленим мотузом… І не гаразд іде човен: не на все вітрило вітер бере.

"Дя" Гриша кидає:

— Моряки! Майнарить треба!

Майнарить — значить спустити вітрило. В данім разі спустити, щоб випростати як слід. А майнарить серед чистого моря, при чималім вітрі — це вже штука не легенька та й не небезпечна… Але треба, бо хто ж таки йде в чисте море з несправним вітрилом… "Дя" Гриша на це не піде… Він не "партач" і не "зельоний" — йому це не до лиця…

— Майнар, хлопці!

Дррр! — і вже вітрило в човні. Рухи рвучкі, швидкі, певні! Раз! раз! раз!

— Поправ кінець! Ііі (Зітхання: "дама"!). Рррраз!

І знов полотно тріпоче вгорі, розіп'яте сердитим вітром!

— Просто! В чисте! Одкриєм АюДаг і назад!

…Мчить "Костянтин", з хвилі на хвилю перестрибуючи…

І такий маленький той "Костянтин" проти синього моря безкрайого… І таки ми всі манюнькі, манюнькі… Навіть "дя" Гриша, сивогубий, сивоусий, мідянолиций "дя", — і той манісінький…

…Хлюпають білі барашки об човен…

Хлюп! Хлюп!

І тільки:

Гойда! Гойда!

І тріпоче біле полотно гарячим тремтінням і рветься безсило з залізних Антонових рук… Гойда! Гойда!

— Одкрили Алупку! Чотири верстви від берега!

— Бери на буйок[25]! Онон білим прапорцем серед хвиль тріпоче! То "татарські" гаки на камбалу!

— Ой!

Солоний дощ укрив усіх. Це Антон навмисне "охрестив" нас, "зельоних", розрізавши носом хвилю.

— Не взяли цебра воду виливати, роззяви! Трапляється іноді хильнути човном води!

Це "дя" Гриша натякає Антонові: хильни, мовляв! Хай спробують…

Антон не хоче, не треба на перший раз лякать: "Та якось ще хильньом!"

А берег як на долонії Отут увесь! Ось він!

— Дивіться! Он за Алупкою гора голубіє! То АюДаг! Ведмідьгора біля Гурзуфа! Верстов звідси із тридцять п'ять — сорок! То його хвіст! Зараз усю одкриєм.

— Не вадить, не тошнить?

— Ні!

— Інших тошнить!

За кілька хвилин "одкрили" всього АюДага, горувелетня, що, мов ведмідь, розляглася за Гурзуфом, уткнувши морду в самісіньке море!

— Вороч! Вісім верстов од берега! Майнарить будемо?

— Ні! Навіщо майнарить? Переведемо так!

Це вже риск — переводити вітрило при вітрі в чистім морі, не спускаючи його…

— Ну, хлопці! Рррраз! Разразраз!

І вже з другого боку б'ється з Антоновій руці полотно… Мчимось на берег. …Гойда! Гойда!

— Майнар, хлопці!

…Кілька ударів веслами — і біля берега…

— І зовсім не страшно! А Антон:

— Приходьте другий раз! Можна страшнєй іздєлать!

ПО КАМБАЛУ!

Щоб не було непорозумінь, умовимося відразу: камбала — це риба. Ловиться вона в Чорному морі. Ловиться далеченько від берега, — так верстов за сімвісім. Ловиться на гаки, наживлені маленькою рибк огосултанкою. Гаки ті прив'язується до довжелезного шнура (перемет), кидається серед синього моря на двох котвах (якорях) на самісіньке дно. "По камбалу", отже, значить, — по рибу, в море! Підіймати гаки, знімати ту рибу, а потім уже її продавати чи самому їсти…

— О другій годині їдемо! Приходьте! Прийшов, звичайно.

"Гетьман" уже готовий.

"Гетьман" — це (не бійтесь!) не Скоропадський, а ялик так зветься…

Вже на нім щогла, вже лежить вздовж нього вітрило, вже Хайалі ходить на нім з корми на ніс і дає останні розпорядження. Старий Зекир'я крутить цигарку. Юнус несе цеберку з "солодкою" водою, а Васька одягає на кочета весла.

— Стрибайте! Стриб! — і в ямку…

Хайалі бере керму… Знаєте Хайалі?.. Не знаєте?.. Шкода… Хайалі — це капітан на "Гетьмані". Він низенький, лисенький, у нього мало зубів, але він міцний і пругкий, як із чорної гуми опука. Лице в нього буре від сонця… Лисина в нього як шкіра, що на підметки, а волосся (в нього волосся тільки на потилиці) гніде… Він і в бурю бурючу, і в сонце пекуче без шапки… Він завжди на кормі калачиком (бо він коротенький!) з ногами підібганими, а в руках у нього керма й вітрило, а маленькі його очі нікуди не дивляться і все бачать. Він увесь час байдужий, але за сім верст чує шум вітру берегового… Він ніколи не стежить, що роблять Юнус, Васька, Зекир'я, але раз у раз із його обвітрених уст вилітають слова, і від слів тих підскакує Васька, біжить до вітрила Юнус, крекче, пересовуючись по ялику, старий Зекир'я. От який Хайалі! А ви його не знаєте?!

А Юнус… Юнус чорний… У Юнуса курчаве з сивиною волосся й лагідні світлокарі очі… Він завжди усміхається, коли на вас дивиться, і питає:

— Не страшно?

Зекир'я? Зекир'я — старий, в татарських штанях на очкурі, в шкіряних личаках, з крученою цигаркою в губах, і цигарка та, скурена до нікуди, шкварчить біля його синявих губ, припікає його обстрижені вуса, а вони пахнуть смаленим і скручуються жовтенькими кільцями над синявими губами… Зекир'ястарий одкидає тоді до борта голову — і тьфу!.. Тютюн летить у море, а на губах у старого Зекир'ї — плівка з тоненького до тютюну паперу. Він мовчить…

А Васька молодий! У нього бронзове струнке тіло. Він білявий і з прекрасно розвиненими м'язами… У нього на грудях витатуїруване кермове колесо з двома прапорами: на однім прапорі "К.С.С.Р" (Кримська Соц. Сов. Республіка), а на другім У.С.С.Р (наша)!.. На правім плечі в нього чорніє хрест на постаменті, а круг нього линва, а на линві тій котва (якір), а нижче, на передпліччі, гола, з розпущеними косами, на ввесь зріст красуня, а в красуні тії, як два кавуни круглі, перса… Васька розписаний увесь… Він, Васька, рвучкий, говорить кріпко, з "матір'ю", але він ще "зельоний", і слова його хвилі котять по морю Чорному. Од Васьчиних слів ніхто не підскакує в ялику… Всі сидять на своїх місцях і про щось думають…

— Віра!

Пішли… Юнус з Ваською на веслах, Хайалі на кермі, а Зекир'я перебирає в кошику султанку (наживлять гаки!). Вийшли з бухти.

— Парус!

І миттю Васька й Юнус біля вітрила… І миттю вітрило тріпоче вгорі!

— Віра в море!

Летить "Гетьман", хвилі перескакуючи…

Рипить вітрило… Мугиче щось Юнус, крекче Зекир'я, а Васька пригладжує білі свої штани, щоб посередині від пахви до ступні була в їх складка…

— Он буйок!

Васька перший побачив.

— Де?

— Ононон! Не бачите?

— Не бачу!

Всі побачили, а я не бачу…

Та і як ти його побачиш десь там у морі, коли хвилі, коли прапорець на нім чорненький отакісінький і коли хвилі перескакують через нього, й нагинають, і захлюпують…

— Майнар, Васька!

Момент — і вітрило в човні, зв'язане, скручене, безсиле… Кілька вдарів веслами — й буйок уже в ялику…

Буйок — оберемок корок (пробок), обтягнутий сіткою, з прив'язаним на нім сторч "пужалном", а на "пужалні" невеличкий прапорець… Це знак, де стоять гаки… Він (буйок) на котві, здебільша просто на камені, що тримає його на певнім місці.

Гаки ставлять на двох каменях. Два, значить, буйки… Початок і кінець гаків.