Вишневі усмішки кримські - Вишня Остап

Візьмеш у руки — тане. Не береш — не тане…

* * *

Літають над морем рибалки (птиці) й баклан. Рибалки — білясті, баклан — чорнявий. Ловлять рибу…

Приблизно оце точний науковий нарис Чорного моря на підставі класних спостережень…

ГОРИ

Гори — штука висока… Це — взагалі…

Кримські гори — так само не низенькі, не маленькі й не коротенькі…

Отак, положим, як із моря на їх дивишся:

— Дрібниця! Далеко, кажете? Та де там далеко: от же, рукою дістати можна! Ото АйПетрі?! Високо, повашому? Та розженусь добре — і там!..

Можете не розганятись: повірте краще, що не близько…

На 25 верстов той АйПетрі од вас, — це ще як навпростець, а як крутитиметесь стежками, щоб до нього дістатися, то й прокрутитесь верстов із сорок…

Піддурюють гори, і здоровотаки нас, степовиків, піддурюють…

Як виїхати на човні на море так верстов на п'ятнадцятьдвадцять од берега і подивиться на берег — так увижається, що купонька невеличка тих гір Кримських…

Що від Севастополя аж до Феодосії тягнуться?! Ну так що ж з того?! Та просто так би взяв — забрав на оберемок і поніс… Так ото їх здасться небагато. А воііо сто керстов!

На сто верстов тягнуться із заходу на схід гори Кримські…

Тягнуться на цілих сто верстов і звуться скрізь яйлою.

Обіймає та яйла берег Південний Кримський, не пускає на нього холодів та вітрів із півночі, і тепло на тому березі…

А зніміть яйлу, ізстружіть її якимось величезним рубанком, і не буде знаменитого Південного Кримського берега, і кипарисів не буде, і магнолій не буде, і лаврів не буде…

Рівно скрізь буде! Провідники зникнуть… І литимуть тоді дами отакі, як горіхи, сльози…

Не за провідниками (що ви, що ви?!) литимуть вони сльози, а за горами… Бо ж красиві гори! Могутні гори! Велетні гори! Як же за такими горами та не заплакать?!

* * *

Звідки взялися Кримські гори? Од бога!

В один із шести днів, коли бог творив світ, сотворив він і Кримські гори…

Геологи, народ невірний, намагаються довести, що Кримські гори постали поволі, протягом кількох геологічних періодів, і через одкладаиня глибоководних осадків (вапняків), і через землетруси й т. ін., й т. ін.

А княгиня Є. Горчакова (княгиня, а не якийсь там геолог!), лежачи на Сакській площадці, ясно й просто пише, дивлячись на гори:

И горит моё сердце любовью,

Взор усталый туманит слеза,

И хвалу всемогущему богу

С тайным трепетом шепчут уста.

А за що "с тайннм трепетом шепчут уста"? Думаєте — даром?!

За те, що сотворив бог гори. Та не тільки гори, а й дачу, і виноградники, і слуг, і ренту…

І все це конкретне, таке, за що можна подержатись… А геологи що?! "Періоди"?! "Доби"?! І все це абстракція.

Бог! І більше ніхто не міг утворити такі прекрасні гори, як Кримські!.. І не сперечайтесь!

Кожна гора зокрема, а значить, і всі гори вкупі складаються з трьох частин: підошви, схилу й вершечка… Підошва — це те, що низько, схил — це трохи вище, а вершечок — це вже дуже високо…

Найтяжче на горах сходити на підошву… Дуже тяжко…

Туристи цим особливо пишаються.

— Був на Ай-Петрі!

— На вершечку чи на підошві?

— На підошві!

— От молодця! Ай да лицар!

А в "лицаря" ухмилка по самі уші: зійшовтаки… На схил значно легше. Особливо як згори, з вершечка… А на вершечок зовсім єрунда… Просто собі паличку в руку й ідеш…

І після того тижнів зо два на ліжку: переварюєш, так сказать, враження… Тихо лежиш, спокійно лел^иш; не ворушиш ні ногами, ні руками… Таке обіймає вас "самопоглиблення" від пережитих та перебачених красот гірських…

Та воно й не дивно, бо вискочить з легкістю сарни на гору Бабуган, приміром, — це велике дає задоволення для людини. 1543 метри вгору — це, самі подумайте, трохи ж таки вище, ніж харківська Холодна гора. (Навіть як дивитися з Допру № 1)… А ви ж самі знаєте, що з Холодної гори, як увечері дивитися на місто, — дуже красиво… І далеко видко, і все видко… Особливо коли людина не п'яна і не боїться, що її роздягнуть…

А як же ж то воно, як з Бабугану, або з ЧатирДагу, або з АйПетрі?!

* * *

На гірській підошві — дачі. На схилі — ліси. На вершечку — сніги. І літом сніги, і взимку сніги! А по схилу струмки гірські.

А в лісах — буйволи, дикі кози, "зелені".

"Зелені", положим, останніми часами вивелись… А то за Врангеля, кажуть, була їх у горах силасиленна… "Підтримували" барона в його святім обов'язку відбудувати' "єдину та неподільну Русь… Святу Русь!"

Найважливіше в горах для нас, грішних, — гірське повітря…

Його тут чимало. Воно не продається — просто так: бери й дихай, коли хочеш…

Вивозити тільки не дозволяється… Хоч дехто з туристів бере з собою з ЧатирДагу чи з Бабугану клуночок з повітрям…

Повітря тут чисте, прозоре, легке, свіже…

Звичайно, коли йдете горами самі, без великої компанії, без кошиків з вареними яйцями та з сардинками, без тройного одеколону, без пудри "Колодерма" і порошку од поту… А як з оцим усім дертиметесь на АйПетрі — так все одно, що в Харкові на Сумській о 9 годині ввечері. Аж бук чхає!

* * *

Гори тут дуже лякливі! Назви в їх здебільше з "Ай" починаються:

Ай-Петрі, Ай-Микола, Ай-Тодор, Ай-Я і т. ін. І це, між іншим, заражає…

Дуже часто чуєте в компанії, що дереться на гори, вигуки:

— Ай, боже мій!

— Ай, матінко моя рідна! А то просто:

— Ой, держіть мене!

— Ой, рятуйте!

ТАМ, ДЕ ЦАР ПІШКИ ХОДИЛИ…

У Лівадії їхнє царське величество пішки ходили… До Лівадії приїздили, а тут можна було й пройтись, навіть поверх тих моментів у вінценосному житті, коли взагалі "цар пішки ходять"…

Непогано в Лівадії…

Не дурак були їхнє імператорське величество, коли облюбували собі місце сіє…

І море, і гори, і троянди, і гліцинія, і кипариси, і лаври, і "вид на сюди", й "вид на туди".

Усе, можна сказать, — "волоссячко до волоссячка", — для того, щоб у свій час, миропомазавшись, можна було правити "возлюбленний народ наш"…

І палац воздвигли "любовію народною" нічого собі… Правильний палац…

І для себе було, і для "возлюбленної супруги нашої", їхнього імператорського величества, государині імператриці Олександри Федорівни…

І для діток наших, і для "його величества свити"…

* * *

Лівадія у двох верстах од Ялти… На захід. Простяглася на нижньому схилі Могабі від соші, що йде з Севастополя до Ялти, аж до моря. Тут два палаци: старий (Олександра III) і новий. Парк, маєток, виноградники, служби й т. ін.

Великий палац збудовано 1910–1911 pp. на місці колишнього палацу Потоцького (колись Лівадія була власністю Потоцьких).

Має цей палац усередині 58 кімнат, а всіх приміщень (балконів, переходів) — 116. Домінує стиль ренесанс.

Проречисто. Напередодні "декадансу" — палац у стилі "ренесансу"!

Але палац цей (окремі його кімнати) має гетьчисто всі стилі, які були в світі… Від І до XX століття.

Всередині оброблений деревом під кольорові мармури й під метали! Оброблено напрочуд мистецьки!

Спілка деревообробників має з чого пишатися: уміють її члени робити… Хоч і для казнакого, а зроблено добре.

Миколаїв, приміром, "діловий" кабінет… Під зелений мармур зроблено. Тут "працювали" вони.

Спальня — під білий мармур…

Царицина вітальня — стилізована іоніка, під жовтий мармур…

Це все верхній поверх.

Тут і Олексієві кімнати поруч "дядька" Дерев'янки, концертова зала (іоніка), вітальня царівен (італійська). В однім із коридорів — вікно італійське з живою чудовою картиною, що відбивається в повішеному проти його свічаді.

У нижнім поверсі — парадні покої.

Вестибюль римського стилю І століття. їдальня — ренесанс II століття, Флоренція. Чекальня — копія залу ради 500 у палаці дожів у Венеції, більярдна — каштанова, англійського стилю. Маленький дворик біля двірця — копія монастирського дворика в Італії (тип св. Марка у Флоренції).

Тут і молельня царицина (богомольні ж були) стилю московських церков XVI століття…

Взагалі — стилі. Стилі навіть там, де ніяка людина про стиль не думає, а так — аби скоріше, — так і там, кажуть, стилі!

А от прикраси на цих стилях так уже, можна сказати, "буза", як харківські "папіросники" кажуть… Ікони! Ікони! Ікони!

І в головах ікони, і в ногах ікони, і скрізь ікони, і всюди ікони!

Тепер ті ікони, як коштовні, вивезено до московського музею, а позалишались тільки оті "кивоти" (чи як там вони звуться)…

Розкіш! Давить розкіш тая незвичну людину… І холодно в палаці…

Нема "духу живого"… Отого "духу затишного", що завжди його почуваєш в житлі.

Так і хочеться стать у "залі ради 500 у дворці дожів у Венеції", закласти два нецарствені пальці у нецарствений рот і… свиснуть!

І щоб посвист той переможно вдарив і по "ренесансу", і по "йоніці", і по "Флоренції", і по "стилю жакоб".

І щоб плигав од стін, підскакував, бивсь об пап'ємашеву стелю, пронизав маврітанські двори, вирвавсь в італійське вікно і Чорним морем, на барашкових хвилях — по всім світі покотом покотивсь:

— Нема! Царя нема! І не буде! Ю'ююю!

* * *

А в парку магнолії, лаври, мирти, кедри, пінії, сосни, троянди…

Для царя пахли…

А тепер для нас пахнуть!

Заходьте!

— Полтинник! Тут колись царі жили! Тільки полтинник!

Совхоз тепер тут! А палац, як музей!

АЛУПКА

Алупка — це курорт, що розлігся під АйПетрі, на гірському схилі, в 16 верстах на захід од Ялти.

Курорт ще не націоналізований, очевидно, бо коли ви в Алупку в'їздите, то бачите такий на стовпі напис:

АЛУПКА

имение княгини Є. В. Воронцовой-Дашковой

Чи не вспіли ще націоналізувати Алупкінського майоратного маєтку князів ВоронцовихДашкових, чи, може, Головне курортне управління просто надержує знімати той напис…

Хто й зна, мовляв.

Алупка — славнозвісний курорт.

Є її нім гори, с море, є дачі, є провідники й т. п…

Але найславніїла вона, Алупка, знаменитим палацом князів ВоронцовихДашкових, хоч поруч того палацу ще є й санаторія Українського Червоного Хреста, з українським поетом Володимиром Сосюрою посередині й з надією, що незабаром туди приїде ще й Валеріан Поліщук…

І хто тоді буде славнозвісніший, невідомо…

Рівні будуть!

З одного боку "Готика", з другого боку "Гарт"… Обоє на "Ги" почипаюті>си.

Потрапити до Алупки з Ялти або з Симеїзу можна й без "Путеводителя по Крыму". Просто наймається чала кобила, запряжена в трясучоторохтючу "лінєйку", із чорною людиною на козлах, із батогом у тої людини в руках, — і репіжиться тая чалая кобила отим батогом нещадно по жижках…

Таким чином доїздиться аж до Воронцівського палацу…

Потім говориться тій чалій кобилі:

Трр!

І ви на місці…

Встаєте й ідете оглядати знаменитий палац і знаменитий парк.

Підходите й говорите:

— Нда! Непогано жили, хай їхнім сіятельствам легенько ікнеться! Не було чого їм соціальної революції робити! Можна було перебутися й без революції… І навіть непогано перебутися.

Кругом сама тобі готика…

Столітній палац (почато його будувати 1820 року, скінчено 1837 р.) із сірого каменю "угобздишася" над морем, під віковічним хаосом накиданого якогось стихійною катастрофою каміння.

І весь той палац — і хмурий якийсь величчю своєю, і веселий терасою своєю* маврітанською, копією з тераси Альгамбри, що спускається до моря й оберігається шістьма білими мармуровими левами, шістьма мистецькими дивами дивними, красавцями, і уві сні, і в "бодрствованії".

І дивляться із столітніх стін столітні портрети роботи знаменитих майстрів різних, одлетілих у безвість століть…

Катерина Велика в розквіті своєї еротичнопостільної краси й Катерина Велика з запалим старечим ротом…

І Петро Великий, і Олександр Великий, і Микола І Великий, і шведський король Великий.

І всі вони великі… великі… великі…

І нема серед них маненьких… Тільки в аванзалі дивиться із стіни зпід татарської шапочки старенький дідусь Абдул Хурза, колишній слуга царський, а тепер "слуга революційний", що ходить по цьому палацу цілих 52 роки (з 1872 р.