Вишневі усмішки кримські - Вишня Остап
Як тільки вийшла Фатьма заміж, так і прийшла хвороба.
Висохла Фатьма і зробилася схожою на суху тараню.
Перестав любити її Аблегані; лютує, що хвора в нього жінка; каже, як здавить вино в тарапані, візьме собі другу жінку.
"Чому так, — думала Фатьма, — чому в греків, коли є одна жінка, не можна взяти другої, а в татар можна? Чому в одних людей один закон, у других — другий?"
Плакала Фатьма… Скоро привезуть із садка останній виноград, скоро прийде в саклю друга з чорними очима. її пестити буде Аблегані; вона буде за хазяйку в хаті; образить, глузуватиме з хворої, бідної Фатьми, в комору ЇЇ прожене.
"Ні,— рішила Фатьма, — не буде того, краще не житиму, краще в криницю кинусь".
Так вирішила й ніччю побігла до криниці, щоб утопитися.
Нахилилася над водою і бачить Азраїла; нахваливсь на неї Азраїл пальцем, махнув крилами, як ніжний голос, торкнувсь її серця й полетів до неба.
Схопились баби — нема Фатьми вдома. Кинулися шукати її і знайшли на землі біля криниці, а в руках у неї було перо з крила, білебіле, біліше від лебединого.
Умирала Фатьма, але встигла сказати, що було з нею…
Зібралися жінки, цілу ніч говорили, сперечалися, жалкували за Фатьмою, думали, що й з ними може це бути. І знайшлась одна, ефендіна донька, що знала письмо, вченою була.
— Скажи, — питали її,— де написано, щоб, як жінка хворою, старою зробиться, чоловік брав нову до хати? Де написано?
— Схотіли — написали, — сказала ефендіна донька. — Мало що можна написати!
— От ти знаєшся на письмі,— напиши так, щоб чоловік другої жінки не брав, коли в хаті є вже одна.
— Кому написати? Падишахові? Поглузує тільки. Сам має тисячу жінок, навіть більше.
Задумалися жінки… Але знайшлась, котра догадалася.
— Хто залишив Фатьмі перо? Ангел. Значить, пиши пророкові. Харашо тільки пиши. Всі будуть ізгодні. Хто захоче, щоб чоловік узяв молоду хашин, коли сама старою будеш? Пиши. Всі руку дамо.
— А пішлемо як?
— З птицею пішлемо. Птиця до неба летить, листа занесе.
Сіла Зейнеп, поклала на коліна папір і почала писати білим ангеловим пером листа до Магомета.
Довго писала, хороше писала, все написала. Замовкли жінки, доки перо скрипіло, тільки зітхали часом.
А коли скінчила, перо полетіло на небо наздоганяти ангела.
Зав'язала Зейнеп папір золотою ниткою, прив'язала до хвоста білої сороки й пустила сороку на волю…
Полетіла птиця. Почали чекати татарки, що буде. Одна одній обіцяли не говорити чоловікам, що зробили, щоб не глузували з них чоловіки.
Але одна не витримала й розказала чоловікові.
Сміявся чоловік. Узнали інші, глузували з бабської глупоти, дратували жінок сорочачим хвостом. А старий мулла почав з того часу плювати на жінок.
Засоромились жінки — побачили, що дурницю зробили; старалися не згадувати про лист.
Але чоловіки не забули й, коли гнівалися на жінок, кричали: "Пиши листа на сорочачім хвості!"
Виросла молодь і так само, за батьками, дратувала жінок. Глузували й онуки і, глузуючи, не помітили, як не стало ні в кого двох жінок.
Може, баранина подорожчала. Може, відповідь на листа від пророка прийшла…[20]
…Може, баранина… Може, пророк… Може. Бо всемогущий є аллах і великий є Магомет, пророк його…
Одна залишилася жінка в чоловіка, і плодить діти, і доїть корови, і носить з високих гір траву, і копає виноградники, і поливає тютюн, і прибирає в хаті, і поглядом полохливої сарни поглядає на чоловіка, коли той, підібгавши під себе довгі ноги, сидить біля східців, і дивиться в синю далечінь, і курить цигарку за цигаркою…
Курить і говорить:
— Раніш карашо бил. Женщина чадру носил… Ніхто не видал… Тепер усякий видал, усякий сматрел… Не карашо тепер… Ранше курорт бил… Гаспада приїзжал… Весело бил… Правадник бил… Гори ездил… Весело бил…
…Раніш "карашо бил"…
Жінка чадрою закутана, з одною дитиною чорною під цицькою, а з другою дитиною чорною за руку, а чоловік "гори ездил", йому "весело бил"…
І мокла чадра від сліз жіночих татарчиних, і дивилися сумні чорні очісливи через чадру на пишнотілу "гаспада", з якою Ті володареві на горах "весело бил"…
І капали з чадри сльози і шкварчали на гарячім камені… І з сліз тих творилися легенди про красуню кизнин з очимасмарагдами, з постаттю кипарисовою, з походкою сарни гірської…
Прекрасні легенди, таємницями південними оповиті.
І зашуміла степами, долинами, горами, захвилювалася Хвалинським морем червона легенда… Вихором буйним промчалась, крилами червоними над Південним берегом Кримським затріпотіла…
А ім'я легенді революція…
І зірвала шалено чадру з сумного обличчя татарчиного… І глянули очі-смарагди на червоний світ, і задихали швидше висмоктані маленькими чорними дітьми груди…
І дивляться очі, і працює мозок… Працює, працює, працює…
І радість у грудях, і швидко, швидко, швидко б'ється татарчине серце…
А очі, розкриті очі, ще полохливо на владику дивляться. Ще гнеться стан під гірським сіном, ще ниє поперек над виноградником, ще мовчать уста перед владикою…
А щось вабить, щось манить, щось кличе, таке прекрасне, таке далеке, таке бажане…
І чітко слух насторожується, й гостро зір проміниться…
Легенди треба… Світлої легенди… Прекрасної легенди… Легенда та освітою зветься! Коли прошумить вона?!
НА ТАТАРСЬКІЙ ВИСТАВІ
— Дада! Дай десить капек! Кулать пашла! Клуп кулать пашла. Очин карашо! Кулай моя будіт?
Це ще зранку маленький, чорнийчорний, Курбедин до мене…
Курбединові сім років. Він:
— Маломало урускі знаїт… Татарські многомного знаїт…
Курбедин, що щодня пук яких-небудь чичекнин[21] мені несе, і завжди:
— Дада! Многомного денег давай! Твацать адну копеки денег даш. Отак — многомного! Нє! Ни твацать адну, а симнацать. Нє, не симнацать, а тиринацать копеки даш! Многомного! Тиринацать! Даш?
— Чого саме тиринадцять?
— Я маломало знаїт урускі… Татарські многомного знаїт! Урускі песню знаїт!
— Ану!
— Папа[22] сеяла муку, Чумчара чумчара! Обіщала старику — Куку!
Отакі маленький, чорнийчорний, Курбедин "урускі песні" знає…
Знайшлитаки ті "песні урускі" маленького семилітнього, чорногочорного, Курбедина аж на південнім березі Таврійського півострова…
Перескочили ті "урускі песні" через степи, через яйлу, через височенні ЧатирДаги й АйПетрі й ускочили в маленьку, чорнучорну, голову Курбединову…
І бігає тепер Курбедин Південним кримським берегом і:
— Обіщає старику Куку!
— А хто такий Ленін, Курбедине?
— Моя маломало урускі знаїт! Моя тольки песні урускі знаїт!
— Ну, на десять копійок! Гуляй!
— Пасибо! Ана[23] моя кулай пашла! Клуп!
* * *
Вечір.
Комсомольський клуб…
Будинок для клубу й було збудовано, але за Врангеля тут, само собою розуміється, була церква. Тепер — знову клуб…
Просторненька зала, чоловіка на 300 люду. Стільці. Лави. Маленька сцена на високому помості. Стіни в клубі уквітчані лавровими вітами.
Позад стільців друга естрада, де стоять прапори всіх місцевих партійних і радянських організацій. На стіні тут уквітчаний лаврами портрет В. Леніна та Карла Лібкнехта. Лозунги.
Ліворуч на стіні портрет якоїсь або графині, або просто власниці дач симеїзьких, "націоналізований", очевидно, за революції й повішений, щоб не було голо на стінах… Далі до сцени картини різного змісту, до трьох собачих голів уключно…
Над сценою вгорі Карл Маркс…
Світло — лампи гасові…
У кутку біля кону піаніно. Біля піаніно притулилась оркестра "найкраща", як казав один тубілець, в окрузі… Скрипка, кларнет, корнет і бубна…
"Репіжать" щось східне… Дують до того, що барабани тріщать.
Сидить "кларнет", заплющив очі і дме, перебираючи клавіші, а поруч, задравши голову, смалить "корнет"…
"Скрипка" схилила до деки голову й мучить з страшною енергією струни. А над усім цим гримить бубна:
Бах! Бах! Бах! Бах! Бах! Бах!
Мелодія тягуча, різка й… голосна… Шум, гам, галас у залі!
Слухачів чимало… Повна зала… Здебільша жіноцтво. Курять (жінки мало не всі тут курять), їдять горіхи, голосно розмовляють.
Поприходили цілими родинами з немовлятами на руках. Наша ана навіть хату замкнула: всі тут!.. Цікавляться, як видко!
Національного убрання не видко. Єдина дівчина була в татарській шапці, оздобленій червінцями.
Аж ось за сумною, тягучою мелодією понеслось щось веселіше…
Виходить Осман (крамар місцевий) і ще з ним один і перед коном одсмалюють татарський танок.
Осман, видимо, рисується перед глядачами… Рука права вгору, "видєлує дрижака", а ноги, ноги — і сюди, і туди, і он куди! Його партнер поважніше… Поважно витанцьовує. А Осман — ходором ходить…
Це, так сказать, безплатний до вистави додаток!
Вистава…
Сама собі "конструкція"…
Найголовніший "конструктор" той, що одпинає завісу. Просто собі йде, бере тую завісу за поділ і тягне на бік. Одішіув і всю дію стоїть туттаки, всією своєю персоною притягуючи зір глядацький.
Перша п'єса. Дроворубтатарин, живе в лісі, рубає дрова, їсти, як і належить кожному дроворубові, йому нема чого. Наснився йому сон, що він ловив рибу й упіймав якусь дуже велику… Розповідає дружині й запевняє її, що сон цей значить багатство. Доки він розповідає, його підслухує панок якийсь ("добрий дух"), підходить, дає адресу й каже:
— Сон твій здійсниться. Піди на цю адресу, там знайдеш усе потрібне, щоб бути багатою людиною!..
Радість, що й казати! Панами будемо!
І тут же починають учитися ходити під ручку, бо це, сказать би, найголовніше, що треба для багатих людей.
Друга дія вже на "вказаній адресі". Багата кватира. М'які меблі. Сідають, лякаються пружин, лякаються піаніно й т. ін.
Взагалі, маса "комічних qui pro quo".
З'являється "добрий дух". Дає скриньку:
— Тут двадцять п'ять тисяч!
— Нащо мені двадцять п'ять тисяч — дай мені сто рублів!
— Ні, матимеш двадцять п'ять тисяч, тільки півгодини не дивись у скриньку…
Півгодини з "масою комічних qui pro quo" не витримується… Скринька одчиняється… Приходить "добрий геній" і: —,Вон!
Мужика покарано за невидержку…
А пан… Пан все для тебе хотів зробити якнайкраще, але ти, хамуло, сам своє щастя випустив…
З боку ідеологічного п'єса витримана, як бачите…
Друга — з такою ж ідеологією, тільки в іншім дусі.
Грали, як виявилось, професіонали, що мандрують ото по весях татарських…
Потім "концерт".
Препаскудні куплети про "Ахметку" — російськотатарським жаргоном. І ще якісь куплети, вже татарською мовою… Очевидно, так само (як судити з виконання, бо ж мови я не розумію) ідеологічно "витримані"…
Пісень татарських співала артистка.
