Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Златоплуг - Гребенюк Віктор
Читаємо онлайн Златоплуг - Гребенюк Віктор
–
А сідай-но ти у почеснім пиру
І за вчинки свої, і по батькові –
Проти мене сідай і княгиноньки.
Гей, – гукає князь Красне Сонечко, –
Ви ідіть, слуги вірні, на широкий двір,
За чудовиськом Тугарином Змієвичем,
Ви беріть-но із тороків пащу його,
Ви беріть-но із других і тіло його,
Принесіте його пред обличчя моє!"
Тож ідуть дванадцятеро молодців
Та приносять пащеку Тугарина Змієвича
На підносі з черленого золота,
Приносять тулуб на таці посрібленій.
Не радіє однак весь почесний пир,
Та шкодує усяк Тугарина Змієвича,
Усі тягнуть тут руку за клятим Тугарином.
Князі по сто гривень на нього кладуть,
По пів сотні кладуть боярове,
Простолюдини ложать також по п'ять,
Гості торговії в Києві трапились –
Відписують на Тугарина судна свої,
Що стоять на причалі дніпровському,
Вантажені крамом з-за дальніх морів.
За Олексу Поповича лиш руку тягнув
Ізо всіх один тут владика чернігівський .
Послали гінця
До Копирового кінця –
Запросили до княжинецького обіду
Волхва старого київського Всевіду.
Приходить волхв Усевіда, бурмотить заклинання,
Руки з ними всіма до богів піднімає,
Порубаного Тугарина живою водою скропляє.
Воскресає Тугарин, ось паща його
З усім тілом зливається, гоїться.
Став на ноги міцні, ще й убóки узявсь,
Та й регочеться, клята потворина.
Його просить до столу почесного князь,
Щоби сів поміж ним і княгинею.
Тож за хвильку малу, не загаявшись,
Несуть в гридню Тугарина Змієвича
На стільниці з червленого золота
Із поруччями із посрібленими
Аж дванадцять дружинників-витязів.
Були в князя догадливі повари,
Понаносили страв, заставляють столи:
І солодке, і білу лебідоньку.
Знов взялися всі їсти і пити у гридниці тій:
"Гой єси, Тугарине Змієвичу!"
А Тугарин одначе безсовісно їсть:
По хлібині аж цілій за щоку вкида,
Ще й за раз поглинає білу лебідоньку,
Закусив по тім всім буханом монастирським він.
Каже, дивлячись на те все, Олекса Попович млад:
"Гой єси, Володимире, князю ти наш!
Але що за бовван ото в тебе сидить,
Одоробло якесь неотесане-
Та ж нечесно хліб-сіль у тебе він їсть,
До княгині у пазуху руки кладе,
Ще й цілує у губоньки алії,
З тебе в очі живі насміхається.
У мойого панотченька, батенька,
У Леонтія, в попа ростовського,
Було псище старезне і сивеє,
Попідстіллю вже ледь волочилося.
Ухопило те псище кістку дебелую,
Як вхопило, так подавилося.
Подавитися й Тугарину Змієвичу
Тут від мене, Олексія Поповича".
Почорнів Тугарин, як осінняя ніч,
Прояснів Олексій, наче місяць вповні.
Були ж повари княжинецькі здогадливі,
Приносили вина зеленії,
Приносили напої медвянії,
Напої медвянії ще й заморськії.
Стали пити всі, напиватися.
А Тугарин одначе безсовісно п'є:
Враз хлебище по чарі аж повній він,
Кожна чара яких півтора відра.
Каже, дивлячись на те все, Олекса Попович млад:
"Гой єси, господине, князю ти наш!
Але що за бовван ото в тебе сидить,
Одоробло якесь неотесане-
Та ж нечесно мед-вино в тебе п'є,
До княгині у пазуху руки кладе,
Ще й цілує у губоньки алії,
З тебе в очі живі насміхається.
У мойого панотченька, батенька,
У Леонтія, в попа ростовського,
Було якось старезне коровище,
Вже подвір'ям ледь-ледь волочилося.
На поварню воно приблудилося,
Браги цілий чан відхлебисьнуло,
Де вхлебисьнуло, там і луснуло.
Луснути і Тугарину Змієвичу
Тут від мене, Олекси Поповича".
Почорнів Тугарин, як осінняя ніч,
Висмикнув кинджалище булатнеє
Й кинув в Олексія Поповича.
Олексій же Попович вивертливий був,
І Тугарин у нього поцілить не зміг.
А стояв коло пічки кахляної там
Молод витязь Якимко Іванович,
На льоту він кинджалище те ухопив
Й до Олекси таке проговорює:
"Ой ти, братику мій Олексію Поповичу млад!
Яка воля твоя, годі знать навздогад.
Ти скажи мені лиш, ти промов мені лиш:
Зволиш сам кинуть в нього чи мені звелиш-"
Каже Олексій Леонтійович до Якима Івановича:
"Сам не кину й тобі кинуть не зволю.
Завтра сам із ним битимусь в чистому полі".
Тут знявся Тугарин і з палат пішов,
На свого коня сідає, на лютого звіра.
Підняв його кінь на крилах увись,
Високо злетів, під хмарами аж.
З товаришами своїми й Олексійко пішов;
На добрих коней сідали
Й поїхали до славної до Сафат-ріки.
Шатра білії порозставляли,
Відпустили коней в зелені луги,
В зелені луги
Між високі стоги,
Самі лягли опочинути.
Та Олексієнько всеньку нічку не спав –
Всеньку нічку стоїть до сходу лицем,
Зі сльозами Богові молиться:
"Дай же, Господи, мені тучу грізную,
Тучу грізную з градом-дощичком,
Підмочило би коня крилатого
У Тугарина Змієвича,
Опусився би Тугарин на землю сиру,
Зміг би з ним я із'їхатись".
По тому ж по Олексієвому по моленію,
По Господньому да по ізволенію
Наставала туча грізная,
Туча грізная з градом-дощичком.
Підмочило крила в коня крилатого,
Впав Тугарин на землю сиру.
Прибігає тут Яким Іванович
До Олекси з хорошою вісткою,
Що Тугарин їде по землі сирій.
Хутко млад Олексійко споряджається,
Взяв з собою палицю важезную,
Взяв з собою про запас кинджалище булатнеє
І сідає на доброго коня,
Їде ко Тугарину на стрітення.
А Тугарин їде на страшному коні,
На страшному коні, та по землі сирій.
Заввидів Олешечка Поповича,
Заревів, собака, зичним голосом:
"Здоров був, Олешечку Поповичу млад!
Хочеш, мо', я тебе вогнем спалю-
Хочеш, мо', я тебе конем стопчу-
Хочеш, мо', я тебе копієм уб'ю-"
Замахнувся він кинджалищем булатним,
Щоби зняти з Олексія буйну голову.
Олексій же із себе спритником був:
Завернувся за ту гриву за кінськую,
Промахнулося кинджалище булатнеє
І пішло в сиру землю аж по рукоять.
Каже Олешечко до Тугарина
Із-за гриви з-за кінської:
"Здоров був, Тугарине Змієвичу!
Вийшов битись зі мною один на один,
За тобою ж стоїть стільки силищі
Проти мене, Лексійка Поповича".
Позад себе Тугарин глипнув мигцем –
Олексій же із себе спритником був:
Вивернувся з-за гриви з-за кінської
Й гепнув палицею важезною
В буйну голову Тугарина Змієвича –
Похилилась главище на правий бік,
Тулуб похилився на лівий бік.
Зіскочив Олекса з доброго коня,
Взяв кинджалище булатнеє,
Проколов собаці вуха в голові ,
Та главищі не годен на плечі піднять,
Жалібним голосом до товариства свого:
"Гей же вірне моє товариство усе!
Підсобіте лишень головище піднять
Та піддайте на плечі кривавище".
Під'їжджали вірні братове його,
Помогли головище на плечі піднять,
Піддали йому теє кривавище,
Тож несе його він на свойого коня,
В'яже міцно-преміцно до стремена
Кудрями жовтими і поїхав до Києва.
Виглядає княгиня Опраксія
Із високих чертогів в віконечко
Й промовляє до мамочок-нянечок,
До сінешних усіх своїх дівочок:
"Молодця видать по поїздочці!
Їде милий мій друг Тугарин Змієвич,
А при стремені – довбешка Олексова".
Як приїхав Олексик во Київ во град,
Як заїхав уже до князівських палат,
Кинув він серед двору те чудище.
Тут побачив їх ласкавий Володимир-князь,
Виходить до них на ґанок мерщій,
Аж лежить закривавлений змій чи не змій.
Як возрадується князь Володимир знова,
Возглаголив до витязя такі він слова:
"Будь здоровий ти, Олексо Поповичу!
Заходь у гридницю світлую,
Сідай за столи накритії,
Та й живи ж ти тепер у нас в Києві,
Послужи мені, Володимиру,
Любитиму тебе, шануватиму".
А проте княгиня Опраксія
Дорікала ж Олексієнькові Поповичу:
"Ех, селюк ти репаний, селюк нечесаний!
Звів зо світу мого друга милого".
На те каже Олекса Попович млад:
"Якби ти не була княгиня Опраксія,
Я б назвав тебе сучкою-волочайкою:
Волочилася ти під Тугарином Змієвичем!"
На те каже Володимир, пресвітлий князь:
"Хай Бог тебе судить, княгине. Кохаю тебе.
Якби тя, княгине, я не кохав,
Тобі би, княгине, голову зрубав,
Що при всіх господáх м'я, княгине, знечестила".
Таку піють билину про Олексія Поповича,
Морю синьому на затишок,
Добрим людям на послухання.
***
Як скінчив співати Добриня Микитович,
За столом усі засміялися,
Засміялися-запотішились,
Молоді поляниці всміхнулися.
Ще би щось заспівав той гусляр про Опраксію,
Та билину ту він все в умі лиш держав.
Билина восьма
Михайло Потік і Опраксія
Воїни зустрічають злотоплужника. – Паломницька обітниця. –
Зустріч із князем у полі. – Обід у Києві. – Княгиня підбиває на гріх. – Помста княгині. – Прочани в Палестині. – Михайло зцілює Опраксію
Як верталася дружина богатирськая,
Сорок витязів із витязем,
До Києва-града з походу далекого,
Їхали, гомоніли,
Кого як убили,
Кого як скалічили,
Чиї тереми з димом пустили.
Та й зустріли у полі чистому
Невідомого витязя-ратая.
Ішов він, поспівував,
Коника понукував,
Орав-сіяв він.
А плуг у ратая золотий,
Чепіги у нього дубовії.
Ішов він, поспівував,
Коника понукував.
Пройшов повз них плугатар отой,
На добридень оддав,
Та скиба за скибою знай оре,
Та жменя за жменею знай сіє,
Іде собі, поспівує,
Коника понукує,
Та й ізник отак вже за обрієм,
Тільки відсвіт з-за обрію златоплуга того.
Стали храбри й на нього дивляться,
Окольчужені та олатнені,
Із мечами, із сагайдаками.
Й промовляє один з них, Михайло Потік,
Отакії слова всій дружині отій:
"Скільки, братці, крові на нас!
Скільки, братці, лиха на нас!
Убивали ми на війні,
Убивали ми в мирний час –
Убивали половців-печенігів,
Убивали ляхів-литваків,
Та не раз русь із руссю билася-ратилась.
Час уже нам, братці, наряджатися,
У дорогу далекую виряджатися –
До святого града Єрусалима,
До святої річки Йордані:
Святому Богу помолитися,
Свяченою водою умитися,
Нетлінним платом утертися".
Під'їхали богатирі до пýстині Єфимової,
До монастиря Боголюбового,
Почали в каліки наряджатися,
Сорок калік із калікою.
Стали ж прочани во єдине коло,
Думоньку думали єдиную,
Єдину думоньку кріпкую,
Вибирали собі отаманом
Молодого Потока Дунаєвича.
Молодий Потік Дунаєвич
Кладе заповідь великую,
Єдину заповідь кріпкую
На всіх на них добромолодців,
На сорок калік із калікою:
"Іти нам, браття, дорогу неблизькую,
Іти до города Єрусалима,
Іти святиням поклонитися,
До Господнього гробу приложитися,
У Йордані-ріці скупатися,
Нетлінною ризою втертися;
Іти полями і пущами,
Іти селами й присілками,
Городáми й пригородками.
А такую заповідь між собою кладім:
Чи скоїть хто кражу, чи, може, олжу,
Чи пуститься хто на жіночий блуд
І не покається отаману, –
Отаман те діло провідає
І самого залишить у чистому полі,
Закопавши по плечі у землю сиру".
На заповідь тую всі згодилися.
На слово те страшнеє согласилися.
Пішли каліки до Єрусалима,
Ішли вже тиждень не втомлюючись,
Дійшли вони до Києва –
Назустріч їм Володимир-князь,
Їде він, полює,
Гусей-лебедів стріляє,
Перелітних малих качечок,
Лисиць, зайців він погонює.
Довелось йому їхати поблизу там,
Побачили його каліки перехожії,
Ставали во єдине коло,
Ключки-посохи в землю повтикали,
Сумочки прочанські на них повісили.
Кричать каліки зичним голосом:
"Господи, помилуй!!! Владико, благослови!!!
Прочанськую милостиню взять повели!!!"
Здригнулась матір сира земля,
В дерев вершини зломилися,
Під князем кінь окарячився,
Його слуги з коней попадали.
Ледь очýтився Володимир-князь,
Роздивився тих богомільників,
Вони йому поклонилися
Й просять у нього святу милостиню.
Ронить слово їм стольнокиївський:
"Здравія, каліки перехожії!
Слава Богу, прочани далекії!
Та ж хліби із нами завізні,
Гроші на охоті не в надобі:
Їжджу я, князь, тут полюючи,
За лисицями та зайчиками,
За куницями та соболями,
Стріляю гусей, лебедів,
Перелітних малих качечок.
Звольте лишень до Києва йти,
До душі княгині Опраксії:
Напоїть, накормить вас, богомільний люд,
Наділить вам злата-срібла в доріженьку".
Недовго каліки думу думали,
Пішли до города до Києва.
Прибули до города до Києва,
Прибули до княж двору престольного,
Ключки-посохи в землю ввіткнули,
Сумочки прочанські на них повісили,
Кричать каліки зичним голосом:
"Господи, помилуй!!! Владико, благослови!!!
Прочанськую милостиню взять повели!!!"
З теремів верхи повалилися,
З горниць миски-тарілки попадали,
У льохах напої розплескалися.
Ставали во єдине коло,
Просять святую милостиню
В молодої княгині Опраксії.
Молода княгиня злякалася,
Вельми вона перестрашилась.
Посилає стольників і чашників
Звати їх у світлую гридницю.
Прийшли тут стольники й чашники,
Просять, кланяються та запрошують
Молодого Потока Дунаєвича
Із його усією братією
Хліба їсти во світлую гридницю
До княгині младої Опраксії.
Тож Михайло Потік не ослухався
І та всяя побожная братія –
Йдуть во гридницю княжую світлую,
Перед Спасовим образом моляться,
Молодій княгині вклоняються.
Молода книгиня Опраксія –
Зі своїми няньками-мамками
Та із красними сінними дівоньками.
Молодий Потік Михайло Дунаєвич
Як отаман зайняв місце більшеє,
Від лиця його молодецького,
Як від сонця ясного, красного,
Врода так і знай випромінює.
Усідалися всі богомільники,
Ті каліки та й перехожії
За столи укриті й заставлені.
А стольники, чашники
Хутко бігають, увиваються,
Носять страви їм солодкії
Та напої хмільнії медвянії.
Тож каліки всі перехожії
За столами сидять накритими,
Все куштують і все похвалюють.
Вже годину сидять, і другу вже,
А на третю таки піднімаються,
За хліб-сіль Творцю благодарствують,
За хліб-сіль княгині теж дякують,
Молодій княгині Опраксії,
Поварам усім, стольникам, чашникам.
Ще би милостиньку їм в доріженьку –
Наділила б їх сріблом-золотом,
Щоб було за що харчуватися,
Ідучи до Святої Землі кілька місяців.
В молодої ж княгині Опраксії
Геть не теє на думці, на розумі:
Посилає Олексу Поповича,
Їх отамана щоби вмовити
Та й усіх отих богомільників,
Щоб не йшли вже, а на ніч лишилися.
Став Олексьо вмовляти, вговорювати
Молодого Потока Дунаєвича,
Зве його до княгині Опраксії
Довгий вечір в палаті прогаятись,
Щось цікавого на ніч побаяти,
У палаті княгині, у спаленці.
В молодого Потока Дунаєвича
Замутилося серце юнацькеє,
Та відмовив Олексі Поповичу:
Не іде він на вечір прогаятись,
До княгині у спальню побути удвох,
Щось цікавого на ніч побаяти.
"Не була б вона мені княгинею-матінкою,
Я б назвав її дівкою-розпусницею.
А ми, странники, заповідь маєм в прочанстві отсім:
Чи скоїть хто кражу, чи, може, олжу,
Чи пуститься хто на жіночий блуд
І не покається отаману, –
Отаман те діло провідає
І самого залишить у чистому полі,
Закопавши по плечі у землю сиру.
То тим більше не личить отаману".
І княгиня на теє осердилась,
Посила Олексійка Поповича,
Щоб Потокову сумку прорізав він
І запхнув туди срібную чарочку,
Із якої князь п'є повернувшися.
Тож Олексьо, попівський той добрий син,
Розпоров отаманову сумку калічую
Та й запхнув туди срібную чарочку
І зашив її гладко-гладесенько,
Що помітити шов неможливо було.
А на ранок каліки пішли у похід.
Що ж Опраксія— Чарка десь ділася!
Дорікає своїм столувальникам:
"Їсти й пити – є кому в Києві,
Постояти ж за Київ – то нікому!"
Із-за столу підвівся Чурило Полонкович:
"Ай же ти, Опраксіє, світла княгинечко!
Я піду-но до кола калічого,
Обшукаю їх речі калічії,
Віднайду чарку ту княжинецькую".
Наганяє він коло калічеє,
Не вітається, не вклоняється
І говорить до них без поштивості:
"Ай же ви каліки, ай же богомільці!
Ви були у городі в Києві,
Їли, пили, на перинах виспались –
І украли чарочку княжую.
Обшукайте-но речі калічії,
Віднайдіте ту чарочку срібную!"
Мова та не сподобалась братії,
Вони скочили на ноги на жвавії,
Дали дрина Чурилі Полонковичу:
"Йди до стольного города Києва,
Пожалійсь на нас князю з княгинею!"
Повернувся Чурило Полонкович:
"Ай же ти, Опраксіє, світла княгинечко!
Не каліки – злодюги, грабіжники,
Ще й невіжі-ракли́ , не отецькі сини!"
Відрікає Опраксія, світла княгинечка:
"Їсти й пити – є кому в Києві,
Постояти ж за Київ – то нікому!"
Із-за столу підвівся Олекса, попівський син:
"Ай же ти, Опраксіє, світла княгинечко!
Я піду-но до кола калічого,
Обшукаю їх речі калічії,
Віднайду чарку ту княжинецькую".
Наганяє калік Олексій Леонтійович,
А у нього ж і так немає поштивості:
"Ви, каліки, вештаєтесь миром хрещеним,
Прикриваєтесь словом смиренним,
Їсте, п'єте, на перинах спите,
Та й іще обкрадаєте православних!
Обікрали княгиню нашу Опраксію,
Обікрали князя нашого Володимира –
Ви забрали чарочку срібную,
Із котрої князь по приїзді п'є".
Не даються каліки йому,
Молоду Олексію Поповичу,
Обшукать свої речі калічії.
Побурчав-побурчав Олексієчко
Та й поїхав назад з тим ладом собі.
А в те врем'я, у той саме час
Приїжджає із ловів князь стольнокиївський,
Каже чарку подати, як в нього за звичаєм.
"Тую чарку украли каліки, що тут у нас
Їли, пили, на пухових перинах виспались".
Посилає князь Володимир тепер
Навздогін їм Добриню Микитовича,
Посила за прочанами-богомільниками,
За отаманом Михайлом Дунаєвичем.
Хутко він їх нагнав в полі чистому,
А в Добрині поштивість і роджена, й навчена,
Скочив він із коня, усім кланяється:
"Слава Богу, калічая братіє!
Гой єси, Михайле Дунаєвичу!
Накажи обшукати своїх ти усіх:
Чи нема серед вас нерозумного".
Молодий Потік Михайло Дунаєвич
Ставив калік во єдиний круг
І велів обшукать один одного,
Від старшого до меншого,
Від малого до великого –
Ніде чарочки не виявилось.
Укінець обшукали й отамана –
У сумí його чарочка виявилась.
Закопали Потока по плечі у землю сиру,
Залишили одного у чистому полечку,
Віддавали з поклоном і вибаченням
Тую чарку Добрині Микитовичу.
Той поїхав у Київ-град,
Ті пішли в Єрусалим-град.
"Будь здорова, княгине, привіз я тобі
Тую кражу, і злодія скарано".
Із тих пір захворіла княгиня Опраксія,
І заслабла на неміч аж вельми недобрую,
Занедужала з болем у гноїщі,
Всім навколо той сморід огидний був.
Йшли ж прочани-каліки у Землю Святу,
Все вперед і вперед зо три місяці.
Прибули ж вони до Єрусалима,
Усім святиням помолилися,
До Господнього гробу приложилися,
Во Йордані-ріці скупалися,
Нетлінною ризою утиралися.
Все ж бо вони ретельно відправили:
Служили обідні з молебнями,
Служили утрені з панахидами,
Усіх живих споминали о здравії,
Всіх небіжчиків о упокоєнії.
Не забули поклони покласти й за свого отамана,
За гріхи молодого Михайла Дунаєвича.
У Святій Землі не загаялись,
Назад рушили у святую Русь.
Як підходили вже до Києва,
Не попали каліки на місце оте,
Де вони закопали отамана,
Обійшли стороною закопаного.
Але ж чують – ледь-ледь десь доноситься
Його голос: "Я тут, мила братіє…"
І рукою махає віддалеки.
Підійшли, відкопали отамана,
Хоч живим не надіялись бачити.
А Михайло Потік та й Дунаєвич
Із сирої землі тут вискакує,
Наче ясен сокíл з гнізда пухова.
Богомольці усі аж дивуються
На його на лице молодецькеє,
На його на русявії кучері,
Бо ж пів року стояв він закопаний.
Та й підходять прочани до Києва,
Та й не відають, як їх зустріне князь,
Посилають легкого молодчика
На вивідування і на довідки:
Чи велить стольнокиївський йти обідати,
Чи велить обійти град, минаючи.
Володимир тоді був у теремі,
Посилав служників поклонитися
Та просити до столу далеких прочан.
Поприходили слуги, вклоняються,
Просять в гридню до князя обідати.
Прибувають вони на широкий двір,
Їх вітає наш князь Красне Сонечко
І веде за накриті дубові столи.
Запитав Володимира млад Дунаєвич,
Чи здорова княгиня Опраксія.
Володимир сю річ ледве вимовив:
"Вже пів року лежить моя ладонька
У смердючім гною та у болещах,
І нема допомоги в тих хворощах.
Зо два тижні я вже й не навідуюсь".
А Михало Потік не огидливий,
Він пішов до княгині у спаленьку.
Князь іде – носа й рота затис,
А Михайло іде не бридується.
Відчиняли ж бо двері у спальню вони,
Відчиняли навстежу віконниці,
Подув духом Михайло Потік
На младую княгиню Опраксію –
І не стало ураз того смороду й немочі.
Тут княгиня призналася князю в гріху,
Тут призналась Потокові в другім гріху,
Їй простили і князь, і Дунаєвич.
Всі каліки напивалися й наїдалися,
У дорогу із Києва споряджалися,
Та й пішли до тієї пустині до Єфимової,
До тієї до обителі Боголюбової.
Там одяг лишили калічий свій,
Знову латилися і кольчужилися:
Були сорок калік із калікою,
Стали сорок воїтелів із воїтелем.
Билина дев'ята
Бої Добрині зо Змією
Богатир і Змія на Почайні.
А сідай-но ти у почеснім пиру
І за вчинки свої, і по батькові –
Проти мене сідай і княгиноньки.
Гей, – гукає князь Красне Сонечко, –
Ви ідіть, слуги вірні, на широкий двір,
За чудовиськом Тугарином Змієвичем,
Ви беріть-но із тороків пащу його,
Ви беріть-но із других і тіло його,
Принесіте його пред обличчя моє!"
Тож ідуть дванадцятеро молодців
Та приносять пащеку Тугарина Змієвича
На підносі з черленого золота,
Приносять тулуб на таці посрібленій.
Не радіє однак весь почесний пир,
Та шкодує усяк Тугарина Змієвича,
Усі тягнуть тут руку за клятим Тугарином.
Князі по сто гривень на нього кладуть,
По пів сотні кладуть боярове,
Простолюдини ложать також по п'ять,
Гості торговії в Києві трапились –
Відписують на Тугарина судна свої,
Що стоять на причалі дніпровському,
Вантажені крамом з-за дальніх морів.
За Олексу Поповича лиш руку тягнув
Ізо всіх один тут владика чернігівський .
Послали гінця
До Копирового кінця –
Запросили до княжинецького обіду
Волхва старого київського Всевіду.
Приходить волхв Усевіда, бурмотить заклинання,
Руки з ними всіма до богів піднімає,
Порубаного Тугарина живою водою скропляє.
Воскресає Тугарин, ось паща його
З усім тілом зливається, гоїться.
Став на ноги міцні, ще й убóки узявсь,
Та й регочеться, клята потворина.
Його просить до столу почесного князь,
Щоби сів поміж ним і княгинею.
Тож за хвильку малу, не загаявшись,
Несуть в гридню Тугарина Змієвича
На стільниці з червленого золота
Із поруччями із посрібленими
Аж дванадцять дружинників-витязів.
Були в князя догадливі повари,
Понаносили страв, заставляють столи:
І солодке, і білу лебідоньку.
Знов взялися всі їсти і пити у гридниці тій:
"Гой єси, Тугарине Змієвичу!"
А Тугарин одначе безсовісно їсть:
По хлібині аж цілій за щоку вкида,
Ще й за раз поглинає білу лебідоньку,
Закусив по тім всім буханом монастирським він.
Каже, дивлячись на те все, Олекса Попович млад:
"Гой єси, Володимире, князю ти наш!
Але що за бовван ото в тебе сидить,
Одоробло якесь неотесане-
Та ж нечесно хліб-сіль у тебе він їсть,
До княгині у пазуху руки кладе,
Ще й цілує у губоньки алії,
З тебе в очі живі насміхається.
У мойого панотченька, батенька,
У Леонтія, в попа ростовського,
Було псище старезне і сивеє,
Попідстіллю вже ледь волочилося.
Ухопило те псище кістку дебелую,
Як вхопило, так подавилося.
Подавитися й Тугарину Змієвичу
Тут від мене, Олексія Поповича".
Почорнів Тугарин, як осінняя ніч,
Прояснів Олексій, наче місяць вповні.
Були ж повари княжинецькі здогадливі,
Приносили вина зеленії,
Приносили напої медвянії,
Напої медвянії ще й заморськії.
Стали пити всі, напиватися.
А Тугарин одначе безсовісно п'є:
Враз хлебище по чарі аж повній він,
Кожна чара яких півтора відра.
Каже, дивлячись на те все, Олекса Попович млад:
"Гой єси, господине, князю ти наш!
Але що за бовван ото в тебе сидить,
Одоробло якесь неотесане-
Та ж нечесно мед-вино в тебе п'є,
До княгині у пазуху руки кладе,
Ще й цілує у губоньки алії,
З тебе в очі живі насміхається.
У мойого панотченька, батенька,
У Леонтія, в попа ростовського,
Було якось старезне коровище,
Вже подвір'ям ледь-ледь волочилося.
На поварню воно приблудилося,
Браги цілий чан відхлебисьнуло,
Де вхлебисьнуло, там і луснуло.
Луснути і Тугарину Змієвичу
Тут від мене, Олекси Поповича".
Почорнів Тугарин, як осінняя ніч,
Висмикнув кинджалище булатнеє
Й кинув в Олексія Поповича.
Олексій же Попович вивертливий був,
І Тугарин у нього поцілить не зміг.
А стояв коло пічки кахляної там
Молод витязь Якимко Іванович,
На льоту він кинджалище те ухопив
Й до Олекси таке проговорює:
"Ой ти, братику мій Олексію Поповичу млад!
Яка воля твоя, годі знать навздогад.
Ти скажи мені лиш, ти промов мені лиш:
Зволиш сам кинуть в нього чи мені звелиш-"
Каже Олексій Леонтійович до Якима Івановича:
"Сам не кину й тобі кинуть не зволю.
Завтра сам із ним битимусь в чистому полі".
Тут знявся Тугарин і з палат пішов,
На свого коня сідає, на лютого звіра.
Підняв його кінь на крилах увись,
Високо злетів, під хмарами аж.
З товаришами своїми й Олексійко пішов;
На добрих коней сідали
Й поїхали до славної до Сафат-ріки.
Шатра білії порозставляли,
Відпустили коней в зелені луги,
В зелені луги
Між високі стоги,
Самі лягли опочинути.
Та Олексієнько всеньку нічку не спав –
Всеньку нічку стоїть до сходу лицем,
Зі сльозами Богові молиться:
"Дай же, Господи, мені тучу грізную,
Тучу грізную з градом-дощичком,
Підмочило би коня крилатого
У Тугарина Змієвича,
Опусився би Тугарин на землю сиру,
Зміг би з ним я із'їхатись".
По тому ж по Олексієвому по моленію,
По Господньому да по ізволенію
Наставала туча грізная,
Туча грізная з градом-дощичком.
Підмочило крила в коня крилатого,
Впав Тугарин на землю сиру.
Прибігає тут Яким Іванович
До Олекси з хорошою вісткою,
Що Тугарин їде по землі сирій.
Хутко млад Олексійко споряджається,
Взяв з собою палицю важезную,
Взяв з собою про запас кинджалище булатнеє
І сідає на доброго коня,
Їде ко Тугарину на стрітення.
А Тугарин їде на страшному коні,
На страшному коні, та по землі сирій.
Заввидів Олешечка Поповича,
Заревів, собака, зичним голосом:
"Здоров був, Олешечку Поповичу млад!
Хочеш, мо', я тебе вогнем спалю-
Хочеш, мо', я тебе конем стопчу-
Хочеш, мо', я тебе копієм уб'ю-"
Замахнувся він кинджалищем булатним,
Щоби зняти з Олексія буйну голову.
Олексій же із себе спритником був:
Завернувся за ту гриву за кінськую,
Промахнулося кинджалище булатнеє
І пішло в сиру землю аж по рукоять.
Каже Олешечко до Тугарина
Із-за гриви з-за кінської:
"Здоров був, Тугарине Змієвичу!
Вийшов битись зі мною один на один,
За тобою ж стоїть стільки силищі
Проти мене, Лексійка Поповича".
Позад себе Тугарин глипнув мигцем –
Олексій же із себе спритником був:
Вивернувся з-за гриви з-за кінської
Й гепнув палицею важезною
В буйну голову Тугарина Змієвича –
Похилилась главище на правий бік,
Тулуб похилився на лівий бік.
Зіскочив Олекса з доброго коня,
Взяв кинджалище булатнеє,
Проколов собаці вуха в голові ,
Та главищі не годен на плечі піднять,
Жалібним голосом до товариства свого:
"Гей же вірне моє товариство усе!
Підсобіте лишень головище піднять
Та піддайте на плечі кривавище".
Під'їжджали вірні братове його,
Помогли головище на плечі піднять,
Піддали йому теє кривавище,
Тож несе його він на свойого коня,
В'яже міцно-преміцно до стремена
Кудрями жовтими і поїхав до Києва.
Виглядає княгиня Опраксія
Із високих чертогів в віконечко
Й промовляє до мамочок-нянечок,
До сінешних усіх своїх дівочок:
"Молодця видать по поїздочці!
Їде милий мій друг Тугарин Змієвич,
А при стремені – довбешка Олексова".
Як приїхав Олексик во Київ во град,
Як заїхав уже до князівських палат,
Кинув він серед двору те чудище.
Тут побачив їх ласкавий Володимир-князь,
Виходить до них на ґанок мерщій,
Аж лежить закривавлений змій чи не змій.
Як возрадується князь Володимир знова,
Возглаголив до витязя такі він слова:
"Будь здоровий ти, Олексо Поповичу!
Заходь у гридницю світлую,
Сідай за столи накритії,
Та й живи ж ти тепер у нас в Києві,
Послужи мені, Володимиру,
Любитиму тебе, шануватиму".
А проте княгиня Опраксія
Дорікала ж Олексієнькові Поповичу:
"Ех, селюк ти репаний, селюк нечесаний!
Звів зо світу мого друга милого".
На те каже Олекса Попович млад:
"Якби ти не була княгиня Опраксія,
Я б назвав тебе сучкою-волочайкою:
Волочилася ти під Тугарином Змієвичем!"
На те каже Володимир, пресвітлий князь:
"Хай Бог тебе судить, княгине. Кохаю тебе.
Якби тя, княгине, я не кохав,
Тобі би, княгине, голову зрубав,
Що при всіх господáх м'я, княгине, знечестила".
Таку піють билину про Олексія Поповича,
Морю синьому на затишок,
Добрим людям на послухання.
***
Як скінчив співати Добриня Микитович,
За столом усі засміялися,
Засміялися-запотішились,
Молоді поляниці всміхнулися.
Ще би щось заспівав той гусляр про Опраксію,
Та билину ту він все в умі лиш держав.
Билина восьма
Михайло Потік і Опраксія
Воїни зустрічають злотоплужника. – Паломницька обітниця. –
Зустріч із князем у полі. – Обід у Києві. – Княгиня підбиває на гріх. – Помста княгині. – Прочани в Палестині. – Михайло зцілює Опраксію
Як верталася дружина богатирськая,
Сорок витязів із витязем,
До Києва-града з походу далекого,
Їхали, гомоніли,
Кого як убили,
Кого як скалічили,
Чиї тереми з димом пустили.
Та й зустріли у полі чистому
Невідомого витязя-ратая.
Ішов він, поспівував,
Коника понукував,
Орав-сіяв він.
А плуг у ратая золотий,
Чепіги у нього дубовії.
Ішов він, поспівував,
Коника понукував.
Пройшов повз них плугатар отой,
На добридень оддав,
Та скиба за скибою знай оре,
Та жменя за жменею знай сіє,
Іде собі, поспівує,
Коника понукує,
Та й ізник отак вже за обрієм,
Тільки відсвіт з-за обрію златоплуга того.
Стали храбри й на нього дивляться,
Окольчужені та олатнені,
Із мечами, із сагайдаками.
Й промовляє один з них, Михайло Потік,
Отакії слова всій дружині отій:
"Скільки, братці, крові на нас!
Скільки, братці, лиха на нас!
Убивали ми на війні,
Убивали ми в мирний час –
Убивали половців-печенігів,
Убивали ляхів-литваків,
Та не раз русь із руссю билася-ратилась.
Час уже нам, братці, наряджатися,
У дорогу далекую виряджатися –
До святого града Єрусалима,
До святої річки Йордані:
Святому Богу помолитися,
Свяченою водою умитися,
Нетлінним платом утертися".
Під'їхали богатирі до пýстині Єфимової,
До монастиря Боголюбового,
Почали в каліки наряджатися,
Сорок калік із калікою.
Стали ж прочани во єдине коло,
Думоньку думали єдиную,
Єдину думоньку кріпкую,
Вибирали собі отаманом
Молодого Потока Дунаєвича.
Молодий Потік Дунаєвич
Кладе заповідь великую,
Єдину заповідь кріпкую
На всіх на них добромолодців,
На сорок калік із калікою:
"Іти нам, браття, дорогу неблизькую,
Іти до города Єрусалима,
Іти святиням поклонитися,
До Господнього гробу приложитися,
У Йордані-ріці скупатися,
Нетлінною ризою втертися;
Іти полями і пущами,
Іти селами й присілками,
Городáми й пригородками.
А такую заповідь між собою кладім:
Чи скоїть хто кражу, чи, може, олжу,
Чи пуститься хто на жіночий блуд
І не покається отаману, –
Отаман те діло провідає
І самого залишить у чистому полі,
Закопавши по плечі у землю сиру".
На заповідь тую всі згодилися.
На слово те страшнеє согласилися.
Пішли каліки до Єрусалима,
Ішли вже тиждень не втомлюючись,
Дійшли вони до Києва –
Назустріч їм Володимир-князь,
Їде він, полює,
Гусей-лебедів стріляє,
Перелітних малих качечок,
Лисиць, зайців він погонює.
Довелось йому їхати поблизу там,
Побачили його каліки перехожії,
Ставали во єдине коло,
Ключки-посохи в землю повтикали,
Сумочки прочанські на них повісили.
Кричать каліки зичним голосом:
"Господи, помилуй!!! Владико, благослови!!!
Прочанськую милостиню взять повели!!!"
Здригнулась матір сира земля,
В дерев вершини зломилися,
Під князем кінь окарячився,
Його слуги з коней попадали.
Ледь очýтився Володимир-князь,
Роздивився тих богомільників,
Вони йому поклонилися
Й просять у нього святу милостиню.
Ронить слово їм стольнокиївський:
"Здравія, каліки перехожії!
Слава Богу, прочани далекії!
Та ж хліби із нами завізні,
Гроші на охоті не в надобі:
Їжджу я, князь, тут полюючи,
За лисицями та зайчиками,
За куницями та соболями,
Стріляю гусей, лебедів,
Перелітних малих качечок.
Звольте лишень до Києва йти,
До душі княгині Опраксії:
Напоїть, накормить вас, богомільний люд,
Наділить вам злата-срібла в доріженьку".
Недовго каліки думу думали,
Пішли до города до Києва.
Прибули до города до Києва,
Прибули до княж двору престольного,
Ключки-посохи в землю ввіткнули,
Сумочки прочанські на них повісили,
Кричать каліки зичним голосом:
"Господи, помилуй!!! Владико, благослови!!!
Прочанськую милостиню взять повели!!!"
З теремів верхи повалилися,
З горниць миски-тарілки попадали,
У льохах напої розплескалися.
Ставали во єдине коло,
Просять святую милостиню
В молодої княгині Опраксії.
Молода княгиня злякалася,
Вельми вона перестрашилась.
Посилає стольників і чашників
Звати їх у світлую гридницю.
Прийшли тут стольники й чашники,
Просять, кланяються та запрошують
Молодого Потока Дунаєвича
Із його усією братією
Хліба їсти во світлую гридницю
До княгині младої Опраксії.
Тож Михайло Потік не ослухався
І та всяя побожная братія –
Йдуть во гридницю княжую світлую,
Перед Спасовим образом моляться,
Молодій княгині вклоняються.
Молода книгиня Опраксія –
Зі своїми няньками-мамками
Та із красними сінними дівоньками.
Молодий Потік Михайло Дунаєвич
Як отаман зайняв місце більшеє,
Від лиця його молодецького,
Як від сонця ясного, красного,
Врода так і знай випромінює.
Усідалися всі богомільники,
Ті каліки та й перехожії
За столи укриті й заставлені.
А стольники, чашники
Хутко бігають, увиваються,
Носять страви їм солодкії
Та напої хмільнії медвянії.
Тож каліки всі перехожії
За столами сидять накритими,
Все куштують і все похвалюють.
Вже годину сидять, і другу вже,
А на третю таки піднімаються,
За хліб-сіль Творцю благодарствують,
За хліб-сіль княгині теж дякують,
Молодій княгині Опраксії,
Поварам усім, стольникам, чашникам.
Ще би милостиньку їм в доріженьку –
Наділила б їх сріблом-золотом,
Щоб було за що харчуватися,
Ідучи до Святої Землі кілька місяців.
В молодої ж княгині Опраксії
Геть не теє на думці, на розумі:
Посилає Олексу Поповича,
Їх отамана щоби вмовити
Та й усіх отих богомільників,
Щоб не йшли вже, а на ніч лишилися.
Став Олексьо вмовляти, вговорювати
Молодого Потока Дунаєвича,
Зве його до княгині Опраксії
Довгий вечір в палаті прогаятись,
Щось цікавого на ніч побаяти,
У палаті княгині, у спаленці.
В молодого Потока Дунаєвича
Замутилося серце юнацькеє,
Та відмовив Олексі Поповичу:
Не іде він на вечір прогаятись,
До княгині у спальню побути удвох,
Щось цікавого на ніч побаяти.
"Не була б вона мені княгинею-матінкою,
Я б назвав її дівкою-розпусницею.
А ми, странники, заповідь маєм в прочанстві отсім:
Чи скоїть хто кражу, чи, може, олжу,
Чи пуститься хто на жіночий блуд
І не покається отаману, –
Отаман те діло провідає
І самого залишить у чистому полі,
Закопавши по плечі у землю сиру.
То тим більше не личить отаману".
І княгиня на теє осердилась,
Посила Олексійка Поповича,
Щоб Потокову сумку прорізав він
І запхнув туди срібную чарочку,
Із якої князь п'є повернувшися.
Тож Олексьо, попівський той добрий син,
Розпоров отаманову сумку калічую
Та й запхнув туди срібную чарочку
І зашив її гладко-гладесенько,
Що помітити шов неможливо було.
А на ранок каліки пішли у похід.
Що ж Опраксія— Чарка десь ділася!
Дорікає своїм столувальникам:
"Їсти й пити – є кому в Києві,
Постояти ж за Київ – то нікому!"
Із-за столу підвівся Чурило Полонкович:
"Ай же ти, Опраксіє, світла княгинечко!
Я піду-но до кола калічого,
Обшукаю їх речі калічії,
Віднайду чарку ту княжинецькую".
Наганяє він коло калічеє,
Не вітається, не вклоняється
І говорить до них без поштивості:
"Ай же ви каліки, ай же богомільці!
Ви були у городі в Києві,
Їли, пили, на перинах виспались –
І украли чарочку княжую.
Обшукайте-но речі калічії,
Віднайдіте ту чарочку срібную!"
Мова та не сподобалась братії,
Вони скочили на ноги на жвавії,
Дали дрина Чурилі Полонковичу:
"Йди до стольного города Києва,
Пожалійсь на нас князю з княгинею!"
Повернувся Чурило Полонкович:
"Ай же ти, Опраксіє, світла княгинечко!
Не каліки – злодюги, грабіжники,
Ще й невіжі-ракли́ , не отецькі сини!"
Відрікає Опраксія, світла княгинечка:
"Їсти й пити – є кому в Києві,
Постояти ж за Київ – то нікому!"
Із-за столу підвівся Олекса, попівський син:
"Ай же ти, Опраксіє, світла княгинечко!
Я піду-но до кола калічого,
Обшукаю їх речі калічії,
Віднайду чарку ту княжинецькую".
Наганяє калік Олексій Леонтійович,
А у нього ж і так немає поштивості:
"Ви, каліки, вештаєтесь миром хрещеним,
Прикриваєтесь словом смиренним,
Їсте, п'єте, на перинах спите,
Та й іще обкрадаєте православних!
Обікрали княгиню нашу Опраксію,
Обікрали князя нашого Володимира –
Ви забрали чарочку срібную,
Із котрої князь по приїзді п'є".
Не даються каліки йому,
Молоду Олексію Поповичу,
Обшукать свої речі калічії.
Побурчав-побурчав Олексієчко
Та й поїхав назад з тим ладом собі.
А в те врем'я, у той саме час
Приїжджає із ловів князь стольнокиївський,
Каже чарку подати, як в нього за звичаєм.
"Тую чарку украли каліки, що тут у нас
Їли, пили, на пухових перинах виспались".
Посилає князь Володимир тепер
Навздогін їм Добриню Микитовича,
Посила за прочанами-богомільниками,
За отаманом Михайлом Дунаєвичем.
Хутко він їх нагнав в полі чистому,
А в Добрині поштивість і роджена, й навчена,
Скочив він із коня, усім кланяється:
"Слава Богу, калічая братіє!
Гой єси, Михайле Дунаєвичу!
Накажи обшукати своїх ти усіх:
Чи нема серед вас нерозумного".
Молодий Потік Михайло Дунаєвич
Ставив калік во єдиний круг
І велів обшукать один одного,
Від старшого до меншого,
Від малого до великого –
Ніде чарочки не виявилось.
Укінець обшукали й отамана –
У сумí його чарочка виявилась.
Закопали Потока по плечі у землю сиру,
Залишили одного у чистому полечку,
Віддавали з поклоном і вибаченням
Тую чарку Добрині Микитовичу.
Той поїхав у Київ-град,
Ті пішли в Єрусалим-град.
"Будь здорова, княгине, привіз я тобі
Тую кражу, і злодія скарано".
Із тих пір захворіла княгиня Опраксія,
І заслабла на неміч аж вельми недобрую,
Занедужала з болем у гноїщі,
Всім навколо той сморід огидний був.
Йшли ж прочани-каліки у Землю Святу,
Все вперед і вперед зо три місяці.
Прибули ж вони до Єрусалима,
Усім святиням помолилися,
До Господнього гробу приложилися,
Во Йордані-ріці скупалися,
Нетлінною ризою утиралися.
Все ж бо вони ретельно відправили:
Служили обідні з молебнями,
Служили утрені з панахидами,
Усіх живих споминали о здравії,
Всіх небіжчиків о упокоєнії.
Не забули поклони покласти й за свого отамана,
За гріхи молодого Михайла Дунаєвича.
У Святій Землі не загаялись,
Назад рушили у святую Русь.
Як підходили вже до Києва,
Не попали каліки на місце оте,
Де вони закопали отамана,
Обійшли стороною закопаного.
Але ж чують – ледь-ледь десь доноситься
Його голос: "Я тут, мила братіє…"
І рукою махає віддалеки.
Підійшли, відкопали отамана,
Хоч живим не надіялись бачити.
А Михайло Потік та й Дунаєвич
Із сирої землі тут вискакує,
Наче ясен сокíл з гнізда пухова.
Богомольці усі аж дивуються
На його на лице молодецькеє,
На його на русявії кучері,
Бо ж пів року стояв він закопаний.
Та й підходять прочани до Києва,
Та й не відають, як їх зустріне князь,
Посилають легкого молодчика
На вивідування і на довідки:
Чи велить стольнокиївський йти обідати,
Чи велить обійти град, минаючи.
Володимир тоді був у теремі,
Посилав служників поклонитися
Та просити до столу далеких прочан.
Поприходили слуги, вклоняються,
Просять в гридню до князя обідати.
Прибувають вони на широкий двір,
Їх вітає наш князь Красне Сонечко
І веде за накриті дубові столи.
Запитав Володимира млад Дунаєвич,
Чи здорова княгиня Опраксія.
Володимир сю річ ледве вимовив:
"Вже пів року лежить моя ладонька
У смердючім гною та у болещах,
І нема допомоги в тих хворощах.
Зо два тижні я вже й не навідуюсь".
А Михало Потік не огидливий,
Він пішов до княгині у спаленьку.
Князь іде – носа й рота затис,
А Михайло іде не бридується.
Відчиняли ж бо двері у спальню вони,
Відчиняли навстежу віконниці,
Подув духом Михайло Потік
На младую княгиню Опраксію –
І не стало ураз того смороду й немочі.
Тут княгиня призналася князю в гріху,
Тут призналась Потокові в другім гріху,
Їй простили і князь, і Дунаєвич.
Всі каліки напивалися й наїдалися,
У дорогу із Києва споряджалися,
Та й пішли до тієї пустині до Єфимової,
До тієї до обителі Боголюбової.
Там одяг лишили калічий свій,
Знову латилися і кольчужилися:
Були сорок калік із калікою,
Стали сорок воїтелів із воїтелем.
Билина дев'ята
Бої Добрині зо Змією
Богатир і Змія на Почайні.
Відгуки про книгу Златоплуг - Гребенюк Віктор (0)