Златоплуг - Гребенюк Віктор

– Богатир на роботі. –
Ілля і коник. – Витязь рушає на подвиги

– В тому славному во граді во Муровську,
У великому селі у Карачеві
Селянин жив Іван Тимофійович
І жона його Євфросинія Яківна.
У селян же у тих ізо всіх дітей
Було дíтище одне найлюбішеє –
Ілля Муровець да й Іванович.
Та ж сидів він сиднем рівно тридцять літ,
Тридцять літ не мав ні руки ні ноги,
На печі лиш лежав, що аж яму протер.
День і ніч він усе Богу молиться,
А сполошиться тільки, очýтиться,
Як зачує коли вісті од странників
Про того Соловія-розбійника,
Що дорогу заліг ген на Київ-град.
Візьметься питати, вивідувать.
"Що тобі до розбійника, чадонько-" –
Мовить лиш на се його панотець.
Він нічого на те не відказує,
А самому ж усе і вві сні, й наяву
Соловей-розбійник ввижається –
Окаянний, молитись йому не дає!

Ось надходило врем'ячко літнєє,
Врем'я жнивне та дні сінокоснії.
Йшов його панотець з паніматкою
Та з усім сімейством улюбленим
На роботоньку тую селянськую –
Очищати леваду з дуб'я́-колоддя́ .
Залишався удома сам лиш Ілля.
Попри хату ж тоді йшли старцí незнайомії,
Жебруща братія, каліки перехожії.
Зупинялись вони при обійсті Ільковому,
Говорили до нього такі-от слова:
"Ай же ти Íлле Муровцю, селянський синашу!
Та почуй, не дрімай, сюю мовоньку нашу:
А вставай лиш на ноги бігучі,
Відчиняй лиш ворота рипучі,
Та впускай-но калік в хороми́ну,
Наливай-но калікам чарчину!"
Їм дає одвіт Ілля Муровець:
"Ай же ви, каліки перехожії!
Рад би вас упустити в храмину,
Рад би вам я налити чарчину,
Та от сиднем сиджу я вже тридцять літ,
Тридцять літ я не маю ні руки ні ноги".

Мовляють на те йому каліки прохожії:
"Ай же ти Ілле, вставай-ко сам!
Вставай-ко сам, наливай же нам".
Ілля Муровець сидить, силу пробує:
Праву руч ворухне – ворушиться,
Ліву руч підніма – піднімається,
Торкне праву ногу – ворушиться,
Торкне лівую – піднімається.
Тут встає Ілля на ноги бігучі,
Відчиняє мерщій ворота рипучі,
Відчиня двері в дім неімущим
Наливати чарчину жебрущим.

Взяв тоді він брати́ну в півтора відра,
Опускався в льохи глибокії,
Наливав братину пивом міцним,
Підносив калікам прохожим.
Одпивали каліки прохожії,
Подавали назад Іллі Муровцеві:
"А допий-но, Ілле, ти після нас".
Приймав од калік Ілля Муровець,
Допивав братину духом одним –
Тільки те пиво й виділи.
Тут в Іллюші серце розігралося,
Тіло біле розохотилось.

І глаголять каліки перехожії:
"Що тепер ти почуваєш, Ілле, в собі-"
Промовляє Ілля до калік з шануваннячком:
"Почуваю здоров'я в собі я великеє".
Кажуть каліки перехожії:
"А подай-но ти нам іще випити".
Взяв Ілля братину більшу за ту,
Опускався в льохи іще нижчі за ті,
Наливав пивом ще міцнішим за те,
Підносив калікам перехожим.
Одпивали каліки прохожії,
Подавали назад Іллі Муровцеві:
"А допий-но ще після нас".
Випивав він братину духом одним –
Тільки те пиво й виділи.

І глаголять каліки прохожії:
"Що тепер почуваєш, Ілле, в собі-"
"Почуваю силоньку я в собі великую:
Якби стовп був од землі до хмароньок,
У стовпі було золотеє кільце –
За кільце би взяв, землю б перевернув".
Гомонять каліки поміж собою:
"Много силоньки дано Іллі!
Не знесе його матір сира земля.
Треба буде применшити йому силоньки".
Кажуть каліки Іллі Муровцю:
"А подай-но ти нам іще випити".
Взяв Ілля братину ще більшу за ту,
Опускався в льохи іще глибші за ті,
Наливав братину пивом, міцнішим за те,
Підносив жебрущій братії.
Відпивала жебруща братія,
Подавала назад Іллі Муровцеві.
Допивав він братину духом одним –
Тільки те пиво й виділи.

І глаголять каліки перехожії,
Промовляє жебруща братія:
"Много ж чуєш іще ти в собі силоньки-"
"Та поменшало наче на половиноньку".
"Ото буде з тебе сієї силоньки.
Будеш ти, Ілле, велик богатир.
У бою тобі смерть не написана;
Ти постій же за віру християнськую,
Бийся-раться із силою невірною,
З храбрами сильними да могучими
Та з тими поляницями удалими.
Не ходи лише битись-ратитись
Із могутнім Святогором-витязем:
Через силу носить його сира земля;
Не бийся і з Микулою-златоплужником:
Його любить матінка сира земля;
Не ходи ще й на Волха Всеславича:
Як не силою візьме, то хитрістю-мудрістю.
А сильніший за тебе Самсон лиш Самійлович:
На главі сім власин має ангельських.

А тепер діставай-но собі коня,
Коня доброго, коня богатирського,
Ходи по роздоллю, по чистому полю:
Як почуєш іржання жеребчика –
Щó заправить селянин за жеребчика,
Хоть заправить і гривень п'ятсот золотих,
Ти давай за нього і гривень п'ятсот.
Та постав його в зруб на три місяці,
Білоярою пшеницею відкормлюй його,
Ключовою водицею відпоюй його,
А мине з того часу три місяці –
Ти по три ночі в саду його поводжуй,
У трьох росах ранкових його ти викачуй,
І підводь тоді к тину високому:
Стане кінь тут іграти, пострибувати,
Головою вертіти, потрушувати,
Стане в ніздрі раз по раз пофоркувати,
Через тин взад-вперед перескакувати –
То сідлай тоді доброго того коня,
Накладай же нього і лати кріпкії всі,
Їдь на ньому во чистеє полечко.
Повезе він тебе по святій Русі,
Витязем сильним ти, святоруським
По Русі по святій же прославишся".

Тут каліки пішли, мов згубилися.
І пішов Ілля до родителів,
За три пóприща звідти, на займище,
На роботоньку ту на селянськую,
Від колод погорілих очистити луг.
Од роботи тієї вони поморилися,
Тож сімейство його полягало і спить.
Взявсь Іллюша те дуб'я-колоддя висмикувать,
У глибокую річку на сплав скидать,
Та й розчистив леваду всю, займище:
Не начистили рідні усі і за три доби,
Що начистив Ілля за години за три.

Піднялися зі сну тут родителі,
Піднялися зі сну сестри й братики –
Дивувались вони, ізлякалися:
"Що за чудо таке тут сподіялось-
Хто зробив то за нас всю роботоньку-"
І підходить до них Ілля Муровець,
Повідає про ту вбогу братію,
Що її напоїв тричі пивом він,
Як давали йому допивать чару братськую,
Як почув він в собі сильне здравіє,
Як одержав великую силоньку.

І пішов же Ілля в поле чистеє,
Услихав іржання жеребчика,
Що його мужик за вуздечку вів,
Жеребця косматого й шолудивого .
Він купує його не торгуючись,
Ставить в стайню-зруб на три місяці,
Білоярою пшеницею відкормлює,
Ключовою водицею відпоює.
А минуло яких зо три місяці –
По три ночі його у саду поводжує,
У трьох росах ранкових викачує,
Та підводить до тину високого.
Став жеребчик поігрувати, поплясувати,
Головою покручувати, потрушувати,
В ніздрі став раз по раз пофоркувати,
Через тин взад-вперед перестрибувати.
Осідлав, завуздав його Муровець,
І поклав на коня лати кріпкії,
Промовляв до коня отакі слова:
"Ай ти, славний мій, богатирський кінь!
Послужи ж мені вірою-правдою!"

Обкольчуживсь Ілля, облатився,
Вибирає оружжя булатнеє:
Зіжме як в кулаці руків'я меча –
Так руків'я на порох розсиплеться;
Бабам кинув мечі – чистить попіл в печі,
Сам бере він три штаби булатнії
(Кожна штаба буде
По три з лишком пуди),
Три стріли з тих полос собі викував,
Гартував їх у матері у сирій землі,
Положив їх собі за плече в сагайдак,
Положив у налучника лука собі,
Списа взяв із собою іще довгомірного,
Взяв булатную палицю ще замашненькую.

То не дуб сирий до землі схиляється,
Не листочки по землі розстиляються –
Розстиляється син перед батеньком,
Розстиляється син перед матір'ю,
Благословлення просить родительського
На усі віки непорушного:
"Будь здоровий ти, рідний батеньку!
Будь здорова ти, рідна матінко!
Дайте ж ви мені благословлення:
Я поїду во стольний во Київ-град,
Заступитися за князя Володимира,
Послужить йому вірою-правдою,
Постояти за віру християнськую".

Промовляє старий Іван Тимофійович:
"Будь здоров, світе мій, чадо любеє!
Я на добрі діла благословляю тебе,
На лихії діла – благословення нема.
Як поїдеш ти путтю-дорогою,
Не помисли зла на татарина ,
Не убий і хрещеного русича".

Поклонився Ілля батьку й матері,
Йде до церкви, до храму Микільського,
Служать саме відправу заутреню,
Ставить свічку, високу, дебелую,
І дає заповіти великії:
"В Київ їхати маю годин з півтори,
Між обіднями ранньою й пізньою
Встигну я до столу до княжого,
До тієї трапéзи воскресної.
Поспішати дорогою прямоїжджою,
Не витягувати лука із сагайдакá,
Хоч би нагода траплялась яка,
Не виймати гартованої стріли,
Хоч би які там клопóти були,
Не кривавити копія довгомірного,
Не кривавити й палиці булатної
Чи об татарина, чи об русича".
Бачили ще – на коня сів Ілля,
Й чули іще – задвигтіла земля.


Билина дванадцята
Ілля і Соловей-розбійник

Богатир визволяє Чернігів. – Ілля побиває розбійника. –
Соловієва жінка й доні. – Витязь на княжому бенкеті. –
Кончина розбійника. – Олексій Попович зневажає Іллю

За другим же скоком богатирський кінь
Переніс Іллюшу через Муровськ-град,
А за третім скоком Ілля Муровець
Під'їжджав до города до Чернігова.
Коло того ж города та й Чернігова
Стоїть шум і гам
Превеликий там,
Сили-ратищі, наче вороння,
Що й землі не видно за чорним крилом.
Підступили під Чернігів три царевичі,
З кожним сили – сорок тисяч аж.
Сірому зайчику за три роки не обстрибати,
Ясному соколу за три роки не облітати.

Тож стоїть Ілля і так думає:
"Не поїду я на той шум і гам,
А поїду до стольного Києва,
До світлого князя Володимира.
Та ж як сяду я в князя за воскресний стіл,
Та ж як стануть богатирі вихвалятися –
Мені ж годі хоч чимсь похвалитися".
Богатирське серце не йметься, розігрується,
Як веселий вогник розпалюється,
Як мороз палючий зашпарюється.
Мовить сам до себе він такії слова:
"Гріх отцеві бути супротивником,
Гріх мені і заповідь порушувати.
Хоч на всяке ж слово присягаються,
А не всякого ж додержуються".

Під'їжджає він до силоньки великої,
Та не хоче натягнути свій лук тугий,
Палицю й списа свої кривавити –
Сирого дуба бере в три обіймені,
Із землі вивертає-викручує
Із каміннями та із коріннями.
Став тим дубом по силоньці чорній погулювати,
Став ту силоньку добрим конем потоптувати:
Раз махне – лежать улиці,
Два махне – площі кладено.
Добувається до трьох царевичів,
Мовить їм отакі слова:
"Будьте ж ви здорові, мої царевичі!
Чи ж то в полон мені вас, братці, взяти,
А чи буйні голови з вас, братці, зняти-
Як у полон вас узяти – дівати вас нікуди:
У мене доріженьки заїжджії,
У мене хліби привізнії.
А як голови зняти – царські семена згубити.
Роз'їжджайтесь-но ви по своїх ордах,
По своїх ордах да по своїх місцях,
Та розносьте повсюди сю добрую славу,
Що святая Русь все не пуста стоїть,
Є ще на матінці святій Русі
Сильні й могучії витязі".

Заїжджав він тут во славний Чернігів-град,
Під'їжджав до церкви Божої,
До того ж до Івана Великого.
А в церкві Божій люди Богу моляться,
Каються та причащаються,
З білим світоньком та й прощаються,
В чисте поле на війну всі збираються.
Заходить Ілля во славний Божий храм,
Хреста кладе та й по-писаному,
Поклін дає по-ученому:
Перш вклоняється перед Спаса образом,
А по-друге – Божої Матері,
А по-третє – всьому миру хрещеному.
"Здравія і спасенія, людоньки чернігівськії!
Ви про що се так каєтесь-причащаєтесь,
З білим світоньком прощаєтесь-"
Одвічають мужики чернігівці:
"Ми про теє тут каємось-причащаємось,
З білим світоньком та й прощаємось, –
В чисте поле на війну всі збираємось.
Обступили наш Чернігів три царевичі,
Наступають тричі по сорок тисяч тут.
Сірому зайчику за три роки не обстрибати,
Ясному соколу за три роки не облітати".

Мовить до них Ілля Муровець:
"Ви ходіть-но на стіну городóвую,
Подивіться лишень в чисте поле
На ту силу тричі по сорок тисяч списів,
Та на силу тричі по сорок тисяч мечів,
Та на силу тричі по сорок тисяч шабель.
Де стояла сила в полі чистому,
Там самі знамена, та не руськії,
Много їх стримить, як у лісі древ,
Як у лісі паліччя посохлого.
А народу там прибито й привалено,
Наче градом нива вибита, посічена".

Б'ють чолом Іллі чернігівці, стар і млад:
"Будь здоровий ти, добрий витязю!
Ти якої будеш землі, якої орди,
Яких же ти батька-матінки-
Яким іменем тебе зватоньки-
Ти іди-но до нас у Чернігів воєводою,
Ти суди нас судами чесними,
Будемо тебе ми слухатись".

Мовить їм у відповідь Іллюша Муровець:
"Боронь Боже з холопа зробити боярина,
Із боярина холопа, із ката попа.
Із богатиря мені стать воєводою-
Я з сієї землі, не з чужої орди,
Із поблизького града із Муровська,
Із того із села із Карачева,
Богатир святоруський, селянський я син,
Ілля Муровець я та й Іванович.
Не бажаю до вас воєводою!
Ви вкажіть мені путь прямоїжджую,
Прямоїжджую в стольний во Київ-град".

Не пускає його люд чернігівський,
Сиплють чашу червленого золота,
Сиплють другую – чистого сéребра,
Сиплють третю – добірного жемчугу,
Все йому підносять в даруночок.
Не бере однак він злота-сéребра,
Не приймає добірного жемчугу,
Просить путь указать прямоїжджую,
Прямоїжджую в стольний Київ-град.

Кажуть так йому сиві чернігівці:
"Ой же ти, Ілле та й Івановичу,
Прямоїжджа-бо путь заколоділа,
Заколоділа і замуравіла,
Та ж по тій же путі-дороженьці
Тридцять літ пішки ніхто не ходжав,
На добрім коні теж ніхто не їжджав.
А стоять там три застави великії:
Перша застава – в лісах у Бринських
Грязь топлива,
Твань хитлива;
А друга застава – біля берези кривої,
Біля річки Самородини,
Біля хреста Леванидового,
Вор сидить на трьох дубах та семи сукáх –
Соловей-розбійник той Рахманович.
Як засвище він по-солов'їному,
Зашипить, проклятий, по-зміїному,
Закричить, собака, по-звіриному –
Від того від посвисту солов'їного,
Від того від пошипу зміїного,
Від того від покрику звіриного
Вся трава-мурава заплітається,
Всі лазурні квіточки обсипаються,
Темні гаї до землі прихиляються,
А що є людей – то всі мертві лежать.
Третя ж та заставонька великая –
Дім стоїть у Солов'я-розбійника
На семи дубах да на семи верстах .
А живе там молода жона Соловйова
Із трьома з дочками із родимими –
Попри них не пройти ні кінному, ні пішому.
Прямоїжджою доріжкою буде триста верст,
А окільною доріжкою – ціла тисяча".
Призадумався бравий Ілля Муровець.
"А не честь же, не хвала мені богатирськая
Їхати доріжкою окільною;
Вже ж поїду я дорогою прямоїжджою!"

То не буйні вітроньки завіяли –
То поїхав тут же бравий витязь Ілля,
Не окільною доріжкою, прямоїжджою,
Брав у руку батіжка шовкового,
Бив коня та по клубах дебелих,
По його по вгодованих стегнах,
Спонукав скакать з усією силою великою.
Дратувався добрий богатирський кінь,
Із гори на гору перестрибував,
Із холма та на холм перемахував,
Мілкі річеньки, озерця поміж ніг спускав.
І привіз його він у ліси у Бринськії,
До тієї первої до заставоньки –
До грязі топливої, твані хитливої.
Розвалилися мостики калинові ,
То ж бо їхати їм більше нікуди.
Зістрибнув Ілько з доброго коня,
Лівою рукою веде його на поводі,
Правою рукою дуб'я-колоддя рве,
Під себе ложить кладки дубовії.

Сів ізнов Ілько на доброго коня,
Проїжджає він рівно тридцять верст,
Під'їжджає до другої заставоньки –
До берези до кривої,
Та до славної річки до Самородини,
До того хреста до Леванидового.
Під'їжджає до гнізда розбійничого –
Він мерщій зриває маків лист,
Затикає уші маковим листком,
Їде напрямець до гнізда розбійничого.

Не доїхав до гнізда він за три за поприща,
Віддалік почув Іллю Муровця
Соловей-розбійник той Рахманович:
"А який невіглас проїжджає тут
Повз моє гніздо повз розбійниче-"
Як засвище він по-солов'їному,
Зашипить та по-зміїному,
Закричить та по-звіриному –
То сира земля іздригнулася,
Всі травиці-муравиці поспліталися,
Всі лазурні квіточки осипалися,
Темнії гаї до землі всі прихилилися,
Добрий кінь Іллюшин на коліна впав.
На коні ж Ілько аніруш сидить,
На голівоньці кучері не струсяться.

Брав ізнову він батіжка шовкового,
Бив коня та по клубах дебелих,
Бив його по вгодованих стегнах,
Говорив йому отакі слова:
"В пащу вовку бодай,
Ти, ведмежий пай!
А чи ж ти, мій коню, лісом не ходив,
Чи ж ти стежки лісової не топтав,
Не чував ти посвисту солов'їного,
Не чував ти пошипу зміїного,
Не чував ти покрику звіриного-
Не видав ударів богатирських ти-
Та вставай лишень на рівнії ноги,
Та підвозь лишень під гніздо під розбійниче,
Під гніздо Соловія-розбійника!"

Ще хутчій пустився добрий кінь
Під гніздо Соловія-розбійника.
Подивований розбійник, буйну голову
Із гнізда зі свого він висунув,
До пояса із гнізда свого виставивсь.
Як порушив тут Ілля міцнії завіти,
Вийняв із налучника свій тугий лук,
Натягнув тятивочку шовковеньку,
Наложив стрілоньку гартовану,
До стріли він так приговорював:
"Ти лети-но, стрілко, та не в темний ліс,
Ти лети-но, стрілко, не в чистеє поле,
Попади-но, стрілко, Солов'ю в праве око,
Вилітай-но, стрілко, із лівого вуха!"

Полетіла стрілочка гартована,
Впала Солов'ю-розбійнику в праве око,
Вилетіла з лівого вуха.
Не убила до смерті розбійника,
Уразила тільки, повалила з ніг,
Покотився з гнізда він, як вівсяний сніп.
Підхопив його Іллюша на білії руки,
Накладав із тятивочки шовкової
Петельку йому на буйну голову,
Пристібнув тою петелькою до стремена
І повіз з собою по чистому полю.
Став тут добрий кінь його поскакувати,
Соловеєчко у стремені – поплясувати.

І під'їхав він до третьої до заставоньки –
До того ж дому до Солов'їного.
А стоїть він на семи дубах,
На семи дубах та на семи верстах.
Біля двору вкруг залізний тин,
А на кожній тичині по маківці,
По голівоньці по богатирській.
І живе там молода жона Соловієва
Акулина та й Дудентіївна.
І живуть з нею дітоньки родимії:
Старша дочка – Невея Соловіївна,
Середульша – Неніла Соловіївна
Та найменша – Пелька Соловіївна.
Ось глядять же ті розбійниківни
У віконце краснеє,
Говорять до розбійничихи такі-от слова:
"Ой ти, наша матінко-родителько,
Акулино Соловіїва, Дудентіївно!
Їде государ наш батенько
Соловей-розбійник Рахманович,
На доброму коні сидить, богатирському,
А везе він мужичину-постола нечесаного,
До булатного до стремена прикованого,
Доверху ніженьки, донизу голівонька".

Прибігає Акулина та й Дудентіївна,
До пояса у віконечко висунулась,
Та й кричала-голосила жалю гідно так:
"Ой же глупії ви дітоньки,
Нерозумнії ви дітоньки!
Їде – мужичина-постіл нечесаний,
На доброму коні сидить, богатирському,
А везе ж бо він государя-батенька,
До булатного стремена прикованого,
Доверху ніженьки, донизу голівонька.
Ви біжіть-но швидше на широкий двір,
Піднімайте підворіття те чавуннеє
Та убийте на проїзді в воротях його,
Виручіте батенька коханого!"

Побігли ті доченьки Соловієві,
Поперед усіх – Пелька Соловіївна:
Піднімала Пелька підворіття те,
Підворіття чавунне в дев'яносто пуд,
Ладналась ударити Іллю в буйну голову.
Та була його спритність богатирськая:
Осадив назад Ілля доброго коня,
Пролетіло повз нього підворіття те.
Кóпнув іще дівку під спину він –
Полетіла дівка на широкий двір,
Нажила собі каліцтво віковічнеє.

Закричав тут діткам на всю голову
Соловей-розбійник та й Рахманович:
"Ай же глупії ви дітоньки,
Нерозумнії ви дітоньки!!
Підворіттям вам убити витязя,
Якщо свистом я не урази́в його-
Ви зовіте витязя на гостиноньку,
Ви даруйте витязю всі коштовності,
Викупáйте батенька коханого".

Стали кликати вони Іллю в гостиноньку,
Ціннії дарунки все виносили,
Гривень золотих дають три тисячі –
Не бере Іллюша ті три тисячі;
Обіцяють дати тридцять тисяч золота –
Не бере і тридцять тисяч він:
"Тих неправедних дарів мені не надобі,
І не видам вам я батечка-розбійника;
Повезу його я в Київ-град,
На вино проп'ю та на калач проїм".

"Ай же ти, відважний добрий витязю!
Ти бери з нас стільки злота-серебра,
Ти бери з нас стільки перел-жемчугів,
Скільки зможе повезти твій кінь,
Скільки візьмеш на рамена богатирськії.
Тільки нам остав ти батенька,
Хоч не з нього нам кормитися,
Хоч на нього нам дивитися".

Мовить їм Ілля отакі слова:
"Ай ви, малі дітоньки Соловієві!
Не лишу і щоб кормитися,
Не лишу і щоб дивитися.
Поїжджайте ви лишень на прощаннячко:
Положіте всі скарби-коштовності,
Усі скрині золоті незлічені
На теліги на ординськії
Та котіть до славного стольного Києва,
До ласкавого князя Володимира:
Може, тамечки віддам я годувальника".

Сам поїхав до славного стольного Києва,
Устигав до обідні та й до пізньої.
Входить він во славний Божий храм,
Хрест кладе та й по-писаному,
І поклін кладе по-ученому,
Пред святими іконами вклоняється,
Пред Всевишнім Господом преклоняється.
"Не виконав я завіту Божого,
Окривавив руки я у людську кров.
Треба помолитися й покаятись".

Одстоявши пізнюю обідню вже,
Їде до палат до княжинецьких він.
Приїжджає на князівський двір,
Прив'язав коня він до стовпчика точеного,
Прив'язав до кілечка золоченого,
Двері в палати навстежи розмахував,
Заходив у гридню княжинецькую,
Клав хреста тут по-писаному,
Вів поклони по-вченому,
На чотири боки він кланявся,
Князеві з княгинею особливо вже.

Мовить йому Володимир стольнокиївський:
"Здрастуй, невідомий мені витязю!
Ти якої землі, якої орди-
Звідки ти прибув до мене сюди-
Як тебе, скажи, звати на ім'я,
Як тебе зовуть по батькові-"
Відповідь таку мовить богатир:
"Будь здоровий, сонечку на усенький мир!
Я зі славного города із Муровська,
Із того із села із Карачева,
Святоруський богатир, селянський син,
Ілля Муровець та й Іванович!"

Мовить Володимир стольнокиївський:
"Ай ти ж, Ілле Муровцю та й Івановичу!
Чи ж давно ти виїхав із Муровська
І яким ти шляхом їхав в Київ-град-"
Одрікає Ілля Муровець:
"Я стояв заутреню во Муровську,
І поклав завіт міцний собі –
За години півтори бути в Києві,
Між обіднями ранньою й пізньою,
Щоб поспіти до обіду княжинецького.
Та дорогою ще діло вирвалось:
Їхав я стезею прямоїжджою,
Мимо славного та й города Чернігова,
Їхав я іще лісами Бринськими,
Повз оту берізоньку похилую,
Попри славну річку Самородину,
Попри славного хреста та й Леванидового,
Тож поспів лише до пізньої обідні я".

А сидів Олешечко Попович тут,
Мовить же Олексьо Володимиру:
"Ой ласкавеє ти сонце Володимире!
У живі ж він очі бреше се тобі,
В очі з тебе, клятий, насміхається!
Чи ж йому, сільському постолу, проїхати
Прямоїжджою стезею, прямохожою-
Коло того ж города Чернігова
Сили нагнано, як вороння:
Сірому зайчику за три роки не обстрибати,
Ясному соколу за три роки не облітати.
В лісах Бринських грязь топлива,
Твань хитлива;
Біля тої ж берези похилої,
Біля тої славної річки Самородини,
Біля того хреста Леванидового
Вор сидить на семи дубах
Да на семи суках –
Соловей-розбійник та й Рахманович.
Як засвище він по-солов'їному,
Зашипить, поганий, по-зміїному,
Закричить, собака, по-звіриному –
То всі трави-мурави ісплітаються,
Всі лазурні квіточки обсипаються,
Темнії гаї до землі прихиляються,
А що є людей, то всі мертві лежать".

Одріка на мову ту Іллюша Муровець:
"Ой ти, сонечку Володимире стольнокиївський!
В лісах Бринських грязь топлива,
Твань хитлива
Уся дуб'ям-колоддям мною загачена,
Кладка на кладці, що досі небачена.
Під тим славним городом Черніговом,
Де стояла сила в полі чистому,
Там самі знамена, та не руськії,
Много їх стримить, як у лісі древ,
Як у лісі паліччя посохлого.
А народу там прибито й привалено,
Наче градом нива вибита, посічена.
Трьох царевичів – я пощадив
Ради їхнього лиш семені царівського,
Рушили з ганьбою до своєї землі, до своєї орди.
Соловей же розбійник – на твоєму дворі:
Вибив я йому, негіднику, правеє око,
Та пошкодив йому, проклятому, лівеє вухо,
Прикував його до стрем'ячка булатного,
Доверху ніженьки, донизу голівонька".

Як тут сонечко Володимир стольнокиївський
Зводився мерщій,
З-за столу хутчій,
Куничу шубоньку – на одне плічко,
Соболину шапочку – на друге вушко,
Вибігає з княгинею на широкий двір
Подивитись на Солов'я-розбійника.
Як тут позскакували всі князі й родовиті бояри,
Як покидались богатирі всі могучі:
Богатир Самсон Самійлович,
Богатир Сухан Домантійович,
Богатир Добриня Микитович,
Богатир Олексій Попович,
Та ще богатирі брати Притченки,
Та ще богатирі брати Хапилові.
Вибігали всі за князем на широкий двір,
Підбігали до Солов'я-розбійника.
А розбійничок висить на стремені,
Доверху ніженьки, донизу голівонька,
Трав'яним мішком висить, зігнутим корчéм,
Лівим оком глядить на Київ-град,
Правим оком, підстріленим, – на Чернігів-град.

Каже йому Володимир стольнокиївський:
"Ай ти, Соловію-розбійнику Рахмановичу!
Засвищи-но ти по-солов'їному,
Зашипи-но по-зміїному,
Закричи-но по-звіриному,
Хай потішаться мої князі й бояри всі,
Хай розважаться й могучі витязі".
Одрікає Соловей Рахманович:
"Я не в тебе нині хліба вкушаю,
Не тебе сьогодні й послухати маю.
Я сьогодні вкушаю в Муровця Іллюші,
Нині лиш його слухати мушу".

Каже Володимир стольнокиївський:
"Ой ти, Ілле Муровцю Івановичу!
Накажи лишень тому розбійнику,
Накажи тому вору проклятому
Засвистати да по-солов'їному,
Зашипіти да по-зміїному,
Закричати да по-звіриному".

Мовить на ту річ бравий Ілля Муровець:
"Будь здоровий же, батеньку Володимире!
Ви лише на мене ж не прогнівайтесь:
Я тебе, князя-батенька, візьму під пазуху,
А княгиню-матінку під другу пазуху.
А ти, Соловію Рахмановичу,
Вже потіш лишень князя-батенька,
Вже потіш лишень бояр та витязів,
Засвищи-но, та полýсвистом,
Зашипи-но, та полýшипом,
Закричи-но, та полýкриком".

Одвічає Соловей Рахманович:
"Ай ти, славний Ілле Муровче!
Та ж не ходять мої уста солоденькі,
Запеклись гарячою кров'ю, запечатались:
Ти стрілив мені в правеє око,
Виходила стрілка крізь лівеє вухо.
Накажи-но, Ілле, князю-сонечку
Чару налить мені зелен вина,
Та ще другу меду стоялого.
Як же вип'ю вина зеленого,
Як же вип'ю меду стоялого,
Тут мої кривавії рани загояться,
Тут мої уста солодкі розійдуться,
Засвищу вам тоді по-солов'їному,
Зашиплю вам по-зміїному,
Закричу вам по-звіриному,
Вже ж потішу князя з княгинею,
Та бояр, і могучих тих витязів".

Велить Ілля князю Володимиру:
"Ой ти, сонечку Володимире стольнокиївський!
Ти іди лишень в горницю в столовую,
Наливай лишень чару вина зеленого,
Не малу чарчину – в півтора відра,
Розбавляй його медами стоялими
Та й піднось Солов'єві-розбійнику".

Хутко князь Володимир стольнокиївський
Ішов у горницю у столовую,
Налив чару зелен вина,
Не малую чарчину – в півтора відра,
Розбавляв медами стоялими
Та й підносив собаці розбійнику.
Прийняв чару Соловей одною рукою,
Випив чару одним духом,
Та від тої чари хміль Солов'я забив, –
Не послухався наказу він Іллюшиного:
Засвистів на ввесь на солов'їний свист,
Зашипів на ввесь на зміїний шип,
Закричав на ввесь на звіриний крик.
Од того від посвисту солов'їного,
Від того від пошипу зміїного,
Від того від покрику звіриного
Жеребні кобили облошилися,
Вагітні жінки обродилися,
Маківки на теремах покривилися,
У вікнах шибки потріскалися,
Із двору всі коні розбіглися,
Всі князі з боярами впали мертвими,
Всі могучії богатирі попадали,
Рачки по двору розповзлись.
Володимир-князь із княгинею
Ледь живі стоять, хитаються,
Ув Іллі під пазухою закриваються:
"Ой ти ж, Ілле Муровцю Івановичу!
Зупинити-бо Солов'я-розбійника,
Щоби не свистав,
Щоби не шипів,
Щоби не кричав,
Князів та бояр лиши хоч на семена!"

Котять же тут донечки Соловієві
На широкий княжинецький двір
Превелике множество теліг ординських.
На багатство-розкоші Соловієві
Сонце Володимир-князь поласився.
Промовля ж до нього Ілля Муровець:
"Ой ти, сонцю князю Володимире!
Не твоїм наказом ті вози приїхали,
Не тобою і назад одпустяться.
Гей ви, малі дітки Соловієві!
Ви котіть же ж оп'ять, до своїх воріт
Всі свої багатства і розкоші,
Скрині з золотом незчисленнії:
Не видати вже вам годувальника-батечка,
Та не будете поневірятися,
Маєте й до смерті чим годуватися,
Обійтися мусите без кормильця-батечка".
Покотили дітоньки Соловієві
Все багатство-розкóші – заплакали.

Мовить богатир Ілля до розбійника:
"Ай же ж ти, Соловію Рахмановичу!
Я велів тобі свистіти полýсвистом,
Я велів тобі шипіти полýшипом,
Я велів тобі кричати полýкриком –
Ти ж мене, собако, не послухався!"
"Ай же ти, храбре Ілле Муровцю!
Не вбивай же ти мене, Соловієчка,
Відпусти мене на вільну воленьку.
Я вкруг Києва повистроюю
Села з присілками, гради з пригородками,
Церкви-обителі богомільнії!"
"Та не зодчий ти – розоритель ти!
Розориш ти й села з присілками,
Розориш городи із пригородками,
Розориш церкви-обителі богомільнії".

Відчіпляє він розбійника од стремена,
В чисте поле він розбійника проваджує,
К зелен дубу він розбійника прив'язує,
Лука богатирського натягує,
Стрілочку гартовану накладує –
І стріляє ворові в білі груди,
Розбиває ворові білі груди
Та й говорить сам отакі слова:
"Годі-бо тобі свистать по-солов'їному,
Годі-бо шипіти по-зміїному,
Годі-бо кричати по-звіриному,
Досить же тобі сльозити матерів,
Досить же вдовити молодиць,
Досить сиротити малих діточок!"

І глаголить Володимир стольнокиївський:
"Спаси Господи, Ілле Івановичу,
Що позбавив нас від смерті від даремної!
Наречу тобі таке я ім'ячко:
Будеш первий богатир у Києві,
Ілля Муровець да й Іванович.
Та живи у нас во стольнім Києві,
Вік живи у славі по усій Русі!"

Як пішли вони до трапези княжинецької,
То глаголить Володимир стольнокиївський:
"Будь здоров же, первий богатир у Києві,
Ілле Муровче та й Івановичу!
Жалую тебе трьома місцями я:
Перше місце – вряд зі мною сідай,
Друге місце – вряд з княгинею,
Третє місце – куди хочеш сам".
Заходить Ілля із віконечка,
Потискає всіх князів-бояр,
Сильних та могучих витязів,
Опинився проти Володимира.
Як обидився на те Олексій попів син,
Як схопив зі столу він булатний ніж –
Кинув раптом ув Іллю Івановича.
На льоту піймав Ілля булатний ніж,
По руків'я увігнав його в дубовий стіл,
Сів на своє місце проти Володимира .

Мовить до Іллі Добринечко Микитович:
"Будь здоров же, первий богатирю київський,
Ілле Муровцю та й Івановичу!
Маємо на тебе ми надію кріпкую:
Вже ж прийми мене, Добринечка,
А зі мною й братця мого меншого
Смілого Олексика Поповича
У свої у браття у хрестовії.
Будеш ти нам, Ільку, братцем старшим,
Я, Добриня, буду середульшим,
А Олексик буде братцем меншим".

Каже так йому Олексій попів син:
"Ти в своєму розумі, Добринюшку-
Не зійшов ти з розуму, мій братику-
Сам із роду ти, Добрине, із боярського,
Я, Олекса, з давнього попівського,
А йому ніхто не знає роду-племені,
Принесло сюди його – кáзна-звідкіль,
Каже, син селянський із-під Муровська,
Та й чудить у нас во Києві, все нівечить".

Був тут славний богатир Самсон Самійлович,
І рече тут до Іллі Самсон Самійлович:
"Здравія, возлюблений мій небоже,
Перший богатирю Ілле Муровче!
На Олексонька вже вельми ти не гнівайся:
Родом все попівським величається,
І тверезий він – як і під мухою,
Луч' за всіх він лається, луч' свариться!"
Йому в одповідь таке рік Олексієчко:
"Ай ти дядечку Самсоне та й Самійловичу!
Не во гнів тобі хай буде сказано:
Досі ти мав славу із нас первого,
А тепер кого племінником вшановуєш,
Над собою більшим визнаєш кого-
Селюка нечесаного репаного!"

Мовить богатир Самсон Самійлович:
"Ой же ж ти, Добринечку Микитовичу!
Ти гаразд у гуслоньки умієш грать,
В гуслоньки дзвінчасті, яворовії,
Пíти про часи про стародавнії,
Про ті времена давноминулії.
А виймай лише ті зараз гуслоньки,
А наладь-но струни позолочені,
Вибирай же награші найкращії,
Вибирай же наспіви найлуччії,
Заспівай Олексі тую стáринку
Про богатиря того селянського,
Про Микулу того Селяниновича".

Тож виймав Добриня гуслоньки дзвінчастії,
Став шовковії тятивочки натягувати,
Позолочені став струночки наладжувати,
Та й пустив по хвилях десять лебедів,
Клекіт орлій в піднебессі ген.

Билина тринадцята
Микула Селянинович і Вольга

Зустріч князя з богатирем-плугатарем.