На білому коні - Самчук Улас
Дев'ята година. Чекаю на берлінський експрес, що має завезти мене до Кракова. Мене проводять пані Кроненберґ, Олена і Фрі-дель. З цього місця я почав свою епопею Заходу, з цього ж місця починаю нову епопею Сходу. Тоді зустрів мене тут уперше поліцай, тепер проводять ці три жінки. І я вдячний Великій силі за те, що пройшов ті роки не даремно і знайшов цих людей.
На двірці багато руху, проходять потяги, навантажені воєнним знаряддям. Мій потяг має тут бути о дев'ятій годині двадцять п'ять хвилин. І ось він справді появляється. Довгий, могутній, гарячий. Зривається рух, метушня, гармидер. Одні виходять, інші входять, прощання, зустрічі, сміх і плач. Міцні обійми і прощання. Ніхто з нас не думає, що це прощання назавжди. О, Олена! З її гарними, добрими, щирими синіми очима, у яких блищать сльози! Дякую тобі! Хтось добрий післав мені тебе! У тяжкі дні мого життя! Ще раз дякую! І будь благословенна!
Всього п'ять хвилин — і потяг знову рушає. У вікні, разом з іншими, і моя хустина, а на пероні між хмарою інших, бачу ті три хустини, що' вітають мене, між ними одна найдорожча. Прощай! Ще і ще раз прощай! І ще раз дякую! Потяг швидко лишає станцію, повертає луком ліворуч і розчиняється в просторі.
І от я знову на території, де чотирнадцять років не мав права бувати. Нікого за це не виню. їх трагедія — їх трагедія, моя — моя. Розуміється, можна було й без цього, але так не було і так не могло бути. Вони мусіли робити своє, а ми своє. Тепер і вони і ми рівні, і зрівняла нас доля. Але все таки чомусь не можна забути пацифікацій, та ревіндикацій, та інших доброт, ЕКЛЮЧНО з тим трагічним епізодом, що зветься Карпатська Україна, у якому наші милі брати-поляки відограли ролю такого кля-сичного і зразкового гістерика-інтриґанта. Мир їх душам!
Але все таки який дивний той польський комплекс і який він відмінний від московського. Бо все таки, коли я був і дезертир, і "вивротовєц", і "нєпожондни русін", і "дзіч гайдамацка", і в домі мого батька час від часу робили труси й шукали мене, в той самий час Тадеуш Голендер робив переклади моїх книжок, видавництво "Руй" у Варшаві їх видавало, Ксавери Пру-шинські, "Ґазета літерацка", "Просто з мосту", "Кур'єр Львов-скі", віленське "Слово" містили чудові про них відгуки й рецензії. Подумати і порівняти лише реакцію на такі ж явища Москви. Анатема, анатема, анатема! Від першого дня до останнього. І во віки віків. І нема різниці — був це цар всеросійський чи Сталін всесовєтський ...
Польща-Україна-Московіцина. Три ніби рідні сестри, і такі вони трагічно нерозумні. їх проблема простіша з простих, але саме тому нерішима. Під час дороги переважно стирчав у вікні, було цікаво бачити заборонену землю. Поліцаї мають ту саму уніформу, що й тоді, але тепер вони мене не хвилюють. Бачу багато людей, багато облич, багато будинків, сонця і неба...
Але все це не боїться мене, а я не боюся його. І як інакше було тоді на цьому саме місці у серпні, чотирнадцять років тому Але, як сказано, не маю жалю до тих людей сьогодні. Я тоді втратив лише батьківщину, вони тепер і батьківщину і Річ Посполиту . .. Усі їх величні амбіції лежать під колесами оцього гордого берлінського експресу, ЩО' ніби бич Божий, бичує цю здивовану землю.
Швидко минає горда столиця польського заходу Катовиці. Це є тепер так само лише "Катовіц", як свого часу наш Львів був лише "Львув". А ось там далі знов наближається Домброва Ґур-ніча. Це місто врізалося в мою пам'ять знов таки з часу того самого серпня чотирнадцять років тому. При цій неймовірній нагоді такі речі набирають значення символіки і приречення. Тоді це було лише гостре дійство маленької людини, однієї з мільйонів, якій прийшло на думку стати дезертиром — дивна примха, яку могла собі дозволити лише багата на фантазію людина. Кинути все і піти отак, як бачать очі, в напрямку невідомого, це в якійсь пропорції нагадує вчинки божевільних, що пускалися перепливати в малих човниках океан або дряпалися без ніякого знаряддя на верхи Гімалаїв. їх щастя в тому, що вони не міряють наперед риску і цілковито віддають себе на ласку і неласку фатуму. Це гра на все, бути чи не бути.
Моя драма почалася десь отам, за тією Домбровою, у багнах. Це була справді темна, безмісячна і беззоряна ніч. Я йшов побіля дороги, і мені здавалося, що на цілій плянеті я лише одна істота, яка нічим не зв'язана. Так приємно вирватись у первісність, у інстинкт, у абсолютну порожнечу космосу. Довкруги мене, як довкруги плянети, лежала міцна охоронна смута атмосфери, за порушення якої грозило небуття.
І я пригадую цю Домброву. Це було десь біля другої години ночі. Я мав намір пройти непомітно бодай до Бендзіна, і мало це статися десь біля години другої наступного дня. І враз несподівано передо мною виринає з темноти величезна кількість електричних світел, які здалека і згори виглядали не лише фантастично, але й загрозливо. Що це за вогні і чому вони там? І чи можу я так просто на них мандрувати? Це було гамлетівське питання, і я мусів над ним замислитися. Ні, я вже краще далі буду триматися геть від гріха. Тим більше, що й дорога моя почала нагло спадати вниз і скоро перейшла в якесь тряске багно, в якому ноги мої почали грузнути по коліна. Ні, ні ... Краще назад, краще зачекати ранку.
Це була виняткова, можна сказати, горобина ніч на тому болоті. Але годі падати духом. З вільхового галуззя швидко лагоджу постіль, прикриваю її чепурно своїм покривалом, лягаю, вкриваюся плащем і почуваю себе, ніби Одіссей на ложі Цірцеї, впитий її чарівним лоном. Я навіть, здається, полохливо здрімнув, бо коли нагло по-заєчи прокинувся, — побачив, що сіріє і що я лежу в густому тумані, ніби у хмарах, не відомо — на землі чи на небі. Коротку мить не міг збагнути цієї містерії, але як тільки збагнув, зірвався, мов громом вдарений, похапцем згорнув своє ложе і, не вагаючись, оминаючи гірші місця болота, подався просто через луг, туман і калюжі в напрямку бачених з ночі огнів, яких тепер за туманом не було видно.
Згодом у сірій гущі туману я помітив згорблену маленьку си-люету, що нагадувала примару, але потім з неї вилонилася фігурка людини у брудному, розхрістаному одязі із дзбаночком у руці. Що мав робити? Мене провокував не лишень гордий одяг воїна, але й заболочені по коліна ноги. Що я таке і чого я тут? На моєму чолі виразно красувався гордий знак білого орла, а біля мого боку грізно звисав довгий, гострий французький багнет.
— Ей! Слухай! — звернувся я солдатською мовою крізь туман до фігурки. — Що це там за місто? Фігурка, здається, була здивована, а можливо й ображена таким питанням.
— Як, що за місто? — почув я хриплий, заспаний голос з-за туману. То ж Домброва! Не знаєш!
— А! — відповів я тоном, ніби це була моя рідна Тилявка, а я сп'яна забув її назву.
На цьому наш діялог скінчився, фігурка пішла своєю дорогою, я своєю. Отже передо мною місто, і не лишень місто, а й ріка, тому й міст. Така топографія мене не радувала, бож моїм стратегічним завданням було оминати подібні терени. Але виходу не було. Я мушу ту Домброву взяти — будь-що-будь, мене рятує туман і рання година, коли все спочиває, не турбуючись моїми проблемами. Помалу-малу наближаюся до мосту, обережно його переходжу, використовую безлюддя, повертаю навмання праворуч і вибираю ніби вулицю, ніби стежку, що веде невідомо куди вгору, прямую нею все далі, виходжу на передмістя, заросте кущами, з виглядом якогось старого цвинтарища. А коли входжу поміж кущі, — натрапляю на нову несподіванку: серед тієї Божої природи, біля цвинтарища, бачу в різних місцях, просто на землі, повиті міцним сном лежать у різних позах люди, чоловіки і жінки, прикриті чимсь, а то й не прикриті, деякі у тісних спокусливих обіймах, деякі ще діти, а то й просто немовлята. Збентежений, я мало не потоптав ці блаженні сотворіння, старанно виминав їх тіла, намагався скорше вибратись з цього едену, щоб повернути ще більше праворуч, без дороги, без стежки, без оріентації, зовсім за шстинктом, держати курс в напрямку, що здавався мені заходом.
Не легко окреслити почуття людини в такому стані. Абсолютна відірваність від оточення, гостра настороженість і беззастережне рішення перемоги.
Це і була моя Домброва Ґурніча з-перед чотирнадцятьох років. Згадую її чи то з жалем, чи то з сатисфакцією. Такі шматки життя не даються дешево, ніякий Ротшільд не міг би на таке дозволити. Для цього треба було мати в кишені 50 грошів капіталу і мільйони надії разом з іншими добрими чеснотами, вартість яких міг би хіба оцінити такий багач, як Діоген або хтось інший з цієї породи людей, для яких слово космос і космікос звучали ще свіжо і переконливо.
А чи належав я тоді до Діогенів, Платонів чи Колюмбів? Формально може ні, але фактично так. Що я тоді шукав чи відкривав? Поперше, Европу, а подруге — епоху. Европу для себе, а епоху для всіх. І який жаль, що мої зусилля не будуть оцінені належно і що їх лаври пожнуть Сталін, Гітлер, Муссоліні. І ніхто не буде знати, що я належу до тих незнаних піонерів втікацтва майбутньої Европи Заходу, цілі мільйони й мільйони яких у різних виглядах помандрують уздовж і впоперек цього прекрасного континенту.
Домброва Ґурніча також швидко минає, а далі переді мною Краків. Чи знаю я Краків? О, я знаю Краків. Перший раз це було у липні 1927 року, у ролі вояка 16 полку піхоти польської армії, на маневрах перетинав я його форсованим маршем уночі з 5 на 6 липня. Вдруге це було трохи пізніше, того ж липня, в ролі героя і переможця маратонського бігу на десять кілометрів у змаганні трьох дивізій, які відбулися в терені біля цього міста і в яких я брав участь як член дружини змагунів нашого полку, що репрезентувала тоді нашу третю дивізію.
Це було, здасться, 16 липня, і лив тоді зливний дощ. Траса бігу, з стрілянням на п'ятому кілометрі, проходила по бездорожному терену. Ми виглядали сумно, мокрі до ниточки і вкриті з ніг до голови багном, але наша дружина здобула чашу перемоги, а ми, її змагуни, були удекоровані медалями хоробрости чи чимось подібним.
Зупинилася наша дружина в одному з краківських фортів, де один з батальйонів нашого полку мав місце тривалого постою, яких сім кіломертів від міста. Після перегонів ми мали два дні відпочинку.
