На білому коні - Самчук Улас
України, якої ще не торкнулося гаряче полум'я звироднілих почувань і пристрастей наступаючого покоління занепадаючої Европи.
Бо політична Европа того часу, особливо в її основних репрезентантах комуно-фашизму, хоч формально не погоджувалася з модерним, "звироднілим" загальним напрямком життя і мистецтва, одначе по своїй суті належала до тієї самої природи, що і мистецтво Пікассо, і літературні вимоги Марінетті. Це був вислів абстрактного відчування без конкретної логіки і глузду.
Але Чехо-Словацька республіка, у якій ми перебували, яку чехи звичайно звали "наше републіка", дістала ще у спадщину стиль, культуру, настрій і моральний стрижень покійної Австро-Угорщини з її добрими, міцно-міщанськими і твердо-селянськими чеснотами, де ще мали вартість гроші, майно, добра їжа, добра поведінка і навіть ще діяв єдиний у слов'янському світі парля-мент, який міг вирішувати справи більшістю голосів. Тону цій ідилії надавав свого часу філософський епік Томас Ґарик-Ма-сарик — Платон на троні президента, з його впертим гаслом "правда звітєжі", тобто — правда переможе, дармащо довкруги саме поняття правда було виключене з ужитку. Це був єдиний того роду філософський епізод держави на європейському півострові поверсальського часу, нагадуючи злегка кантонську Швай-царію, з її Альпами, дійними коровами, сиром та добрими годинниками; хіба ще деякі ситі і добрі шматки Скандінавії. Демократія як гасло, як щит, як теорія і як доктрина була у конституціях сливе всіх повоєнних країн, але мало кому вдалося ті букви і ті фрази безболісно втілювати в дійсність. Так, наприклад, славетна наша Річ-Послолита Польща, яка щороку з великими парадами святкувала свою найстарішу і найдемократитпгішу конституцію "Третього мая", ніяк не змогла втриматися в межах навали своїх темпераментів і з допомогою свого славного "дзядка з Бельведеру" обернутися в диктатуру хоча б такого "диктатора", як Ридзь-Сміґли ("Лєгапе Ридзь, ніж ніц").
Але "републіка" все таки втрималася. Довела, що і слов'яни можуть, коли захочуть, жити без батога, без "батька народного, Сталіна рідного" з Березами та іншими незчисленними Соловками. Чехо-Словаччина обійшлася без подібних установ, дармащо в ті часи не мати концентраційних таборів значило порушити добрий тон і мораль доби.
І от жилось у такій дійсності, і треба сказати, що для мене ці порядки були добрими. І я грішний признаюся, що навіть тоді я був готовий проміняти філософію Масарика на якубудь з наших "волюнтаристичних" теорій, коли б так був вибір. Але вибору не було. Царство нашого духа було дуже відмінним і дуже приреченим, і від нього не було відклику.
І мав я навіть трішки дуже скромного, приватного, інтимно^ людського життя, але не можу похвалитися його багатством. Ми були в рамцях, на якомусь затиллі .. . Наше рустикальне минуле не сприяло бурхливому розвиткові наших інтелектів, наші таланти з намагою пробивалися крізь нашаровання історично задавненої стагнації. Тому між нами не було "дерзких" індивідуальностей, категоричних характерів, динамічних воль. Мате-ріяльна нужда, що походила з браку нашої шіціятиви, буденність, брак фантазії і навіть темпераменту, зводили все до півтонів, півчеснот, півзасобів. І єдине, що багатьох з нас рятувало, — це книга, переважно чужомовна, переважно західньоевро-пейського походження. Між поетами, правда, були в мощі і такі автори, як Блок, Єсєнін, Ґумільов, але прозаїки, а між ними і я грішний, оберталися переважно в орбіті заходу і Скандінавії. За винятком Гоголя, Достоєвського і Толстого, які також належали до моїх фаворитів, уся решта моєї лектури — це Бальзак, Гамсун, Голсворсі і вся величезна плеяда багатющого літературного світу двадцятих і тридцятих років, як Ромен Роллян, Люїс Сінклер, Томас Манн, Жуано, дю Ґар, Люловс, Герман Гессе, чудові скандінавці, як Олаф Дун, Ґунар Ґунарсон, Ґудмундур Комбат. Або такі, як Ганс Грімм, автор "Народ без простору", Роберт Ґрейвес, "Я Клав дій" якого переломив моє упередження до історичної тематики; і я подужав цілий ряд таких авторів, як Марґарет Мічел, Алл єн, Клябунд. Розуміється, що не пропускалося нічого з нашого письменства.
І не лише твори красного письменства. Читалися писання Ґан-ді, і Клемансо, і Муссоліні, і Масарика, і Бісмарка, і Бюлова, і Форда, і Едіоона. Пригадую і Шпенґлера, і Ортеґу і Ґассета, і Бергсона, і Бердяева. Читалося багато всуміш для збільшення і загострення знання, для сприйняття і засвоєння стилю, для вивчення форми і взагалі для розбудови того, що зветься інтелектом і чого не могли зробити ніякі школи і ніякі професори.
До диспозиції я мав прекрасну міську бібліотеку, бібліотеку Слов'янського відділу Масарикового університету і російську бібліотеку "Земгор". Богато помагав мені у виборі книжок Михайло Мухин.
Як долучити до цього щорічні мої подорожі до Берліну, Парижу, Риму, оглядини таких місць, як Лювр, Версаль, Ватикан, ґалерії Дрездену, Відня, Фльоренції, Венеції, мандрівки на Ві-зувій, Говерлю, Крівань, Піл Іван, наші Карпати з їх південного боку, — усе це разом давало мені підстави вважати себе причетним до культури континенту, до якого я мав щастя душею і тілом належати.
Але бувши на стопі еміґранта, а до всього українського, я не мав контактів поза дозволеною сферою нашого екзилю. Не мав контактів зі світом офіційним, репрезентаційним, світом моди, світом великим і пануючим. Не мав карти вступу до тих, що завдавали тон життя Европи, до тих, що керували великою літературою, великою пресою, екраном, політикою, фінансами. Про нас не писала велика преса, не говорили мікрофони, нас не представляв екран. Ми були переважно глибоко самі в собі, у своїй замкненій провінції емігрантщини, ми були, як сказано, на за-тиллю життя, дармащо це було у самих центрах Европи.
Мені було б не легко представити своїх близьких, а особливо найближчих людей, з якими я ділив своє вигнання, яких я любив і в яких вірив. Я відчував глибинну, невимовну, навіть незбагненну трагіку нашу, як тих, що зустрілися на ігів лоро зі, завжди випадково і завжди несподівано, дуже різні за вдачами, дуже недопасовані і завжди контроверсійні.
З особливою ніжністю і любов'ю згадую мою першу дружину Марусю, з якою ми пройшли добру частину нашого празького життя, наповненого переважно турботами з дуже невеликими радощами і дуже невиразними надіями. Різні за фахом, різні вдачами, різні життьовими інтересами, ми жили, пов'язані лише випадковою долею. Якась невідома сила хотіла нас одного разу звести, щоб потім лишити нас у довгій, безнастанній боротьбі, а разом у глибинній, сливе трагічній пов'язаності, ніби два бігуни однієї плянети. Бачу її молоденькою дівчиною з сірими, схвильованими очима, з наснажливою, пристрасною мовою, як вона недавно ще приїхала на нормальний пашпорт УРСР, щоб жити у брата емігранта і вчитися у місцевих школах. Вона ось щойно скінчила українську емігрантську гімназію в Жевницях біля Праги і завзятої шукала практики у якійсь з празьких аптек, щоб пізніше вступити на фармацевтику Празького університету.
її рідню розкуркулено, два брати її емігранти, її наставления наскрізь позитивне, вона хотіла б мати чоловіка, дітей, родину, засоби, здобуті чесною, продуктивною, корисною працею. І разом з тим її доля захотіла, щоб вона зустріла і пов'язала себе в людиною, приреченням якої е не бути дома, не мати громадянства, не мати практичного фаху, писати книги українською мовою і нічого з них не мати, бути ізгоєм на тлі величезного, бурхливого, багатого світу.
І ще та сама доля хотіла, щоб усе це пов'язалося, освятилося і закріпилося, майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любови, пристрасти, створюючи Гордіїв вузол, який тяжко розв'язати, але з яким не можна і жити. Ми не належали до світу богеми, але ми не могли також здобути таке становище, що дало б нам Гарантію нормального прожитку. Над нами постійно висіла загроза кризи, непевности і зривів. Це муеіло впливати на нерви такої вразливої, а разом раціональної людини, якою була Маруся. Вона боролася зі своїми, а пізніше і нашими неспроможностями, вона знайшла свою аптеку, вона скінчила свій університет, вона почала працю в аптеці. Вона навіть здобула чеське громадянство, що було завершенням неможливого, бо цього громадянства майже нікому з емігрантів не давали. Вона ж зреклася радянського, дістала чеське, здобула потрібні засоби і все це робила своїми силами, своєю ініціативою, своєю працею . ..
Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви ... З надією, що одного разу це дасть результати більші, ніж ті, що їх може чекати людина, яка пише українською мовою не Е себе дома. Кар'єра діячів літератури, яка починалася з мансарди, а кінчилася світовою славою і великими банковими контами, завжди здавалася нам досяжною. Ми в той час ще не перевірили нашої ситуації у широкому світі і лишень згодом, геть згодом, мали нагоду переконатися, що між нами і рештою світу стоять різні умовності на подобу китайського муру і що зрушити їх силою однієї людини, протягом короткого часу, є справою неможливою.
Усе це, розуміється, не могло не вплинути на наші родинні будні, з цього виникли наші побутові труднощі, їх годі пояснити словом, вони є інтимною частиною життя людини взагалі, а нашого зокрема.
Мав я й інших добрих, щирих, інтимних друзів — українців і не українців, людей, переважно з-поза літературних сфер, пов'язаних зі мною лишень дружбою і душею. От хоч би з особливою теплотою хочеться згадати чудового Івана Паламарчука, родом з Літина на Поділлі, ветерана армії УНР, студента Празької високої технічної школи, незамінимого друга і товариша, який, вірний своєму приреченню, згинув у боях за Хуст у березні 1939 року під час карпатських подій. Безмежно щирий і безмежно відданий, він був безпосереднім свідком і співучасником усіх моїх літературних гараздів, творчих планувань, успіхів і неуспіхів. Не бувши сам літератором, він багато читав і був прибічним моїм критиком, з яким часто доводилося рахуватися. У відплату за це я возвів його до чину —.
