На білому коні - Самчук Улас
Перші міцні обійми, перші летючі загальники вражень ... Я повідомив, шо по моїх стопах має також "нагрянути" сюди і наш бурхливий, непереможний Чирський з місією мобілізації театральних сил Варшави. Це. очевидно, нас обох радує, Маланюк любить того невтомного денді, вони з ним старі "компадри" ще з таборів інтернації, як також початкових років еміграції в Подєбрадах і Празі.
Але наше привітання на цей раз коротке: Маланюк десь там виконує свої інженерські обов'язки і мусить відійти, я ж п'ю каву з наміром надолужити мою непроспану ніч бодай парою годин сну.
На жаль, мій сон не триває довго, мене розбудила прибиральниця, що прийшла робити порядки. Було біля години дванадцятої, а вже біля другої появився мій шановний господар, і, пообідавши, ми негайно поїхали "кинути оком" на Варшаву.
Мені трохи ніяково, що саме мені довелося бачити столицю Яреми Вишневецького, Сєнкєвіча, Ґрабського, Дмовського, Пє-рацького, Костка-Бернадського — у такому оплаканому вигляді. З погляду вічного, універсального — це шматок вселюдської трагедії, що її пережила не одна Троя і не одна Картаґена. Трагедії, які, до речі, нічого не вирішили, а лишень різноманітнили загальний клімат людського серця.
Але слухаючи воєнні повідомлення у вересні тридцять дев'ятого року у мові і фільмі про цю подію, я уявляв собі це значно гірше. Все таки місто жило. Пишно і розмашисто стелилися перед зором Алеє уяздовське, по яких туди і назад, з шумом і блиском котилися машини, у Лазєньках все цвіло, було багато барвистої публіки, біля пам'ятника Шопена бавилися діти, у перспективі привабливо білів Бельведер.
Ми відвідали Новий свят, Маршалковську . . . Зайшли на Алею руж і віддали поклін місцеві, де свого часу містилося українське посольство і мешкав легендарний уже на цьому тлі, у цих умовах Симон Петлюра. При цьому, розуміється, згадали також і вулицю Расіна у Парижі і багато дечого іншого, пов'язаного з цим трагічним комплексом.
А далі, після Старого міста з його помпейською подобою, у якій навіки зникли, можливо, найбільші вартості цього простору, ми поїхали трамваєм "на Прагу". Уперше по довгих роках я побачив справжню, не імпровізовану православну церкву-собор, як слід з цибулястими банями, трираменними хрестами і "великим дзвоном", що саме урочисто і спокійно проголошував вечірню годину, розливаючись у перлямутрі передвечірнього неба. Зайшли й до храму. Тут усе "по-справжньому". І візантійський Христос, і тяжкий, масивний іконостас, і великі стоячі свічники. Маланюк зворушив мене своею побожністю, "прикладаючись" до чисельних напрестольних і запрестольних ікон.
В загальному Варшава справляла приємне враження своєю безпосередністю, м'якістю, ліризмом. Вражала приємно чепурність і елегантність публіки, не зважаючи на такий час. Багато гарних варшав'янок. Можна розуміти молодого Андрія Бульбен-ка, сина грізного Тараса, що за цю красу заплатив життям... Як і Наполеона з чарівною Валєвською, яку ми не так давно бачили у фільмі в уподобленні не менш чарівної Ґрети Гарбо. Чомусь проходив на думку і Бальзак з Ганською...
А вже увечорі прибув і Чирський. Він зупинився у якихось там своїх знайомих, але, розуміється, на вечерю прибув до Ма-ланюка, де ми за чаркою (... не помогли ні туберкульози, ні катари!) якоїсь феноменальної "зубрувки" створили чудову трійцю, впиваючись насолодою спогадів, переживань, характеристик, поезії, дотепів, як на це можуть здобутися тільки старі бойові друзі. І щойно десь біля першої ночі вирішили піти спати, при чому Чирський, з огляду на поліційну годину, залишився у Маланю-ка, що продовжило нашу розмову сливе до ранку. Теми невичерпні, а життя коротке.
Другого дня, в суботу, Маланюк знову пішов до свого уряду, а ми з Чирським до одинадцятої години розкошували на ложах, щоб опісля, по сніданні, Чирський, пообіцявши зустрітися увечорі в Українському клюбі, зник у ншідомому напрямі, а я розпочав розпачливі спроби телефонічно пов'язатися з Юрієм Липою, бо десь у цьому просторі такий чародій-лікар, поет, письменник, історіософ, теософ і філософ існує.
Знаю його трохи екстравагантну вдачу, його не дуже веселі стосунки з моїм господарем, як також відомі громи і блискавки невмолимого громовержця Донцова. Я розумів, що він і мене зачисляє до цього войовничого товариства, а тому не дуже поспішатиме на зустріч, але я хотів його бачити і хотів довести, що ні Маланюк, ні тим більше я ніяк не солідаризуємося з примхами Донцова. Липа завжди був і лишився для нас дуже атракційною силою на нашому культурному фронті, без уваги на всі його дивацтва, включно з певним путчем, коли наш шановний колега, позаздривши лаврам Муссоліні, забажав силою захопити "владу" над Українським допомоговим комітетом Варшави, що йому, на щастя, не повелося і тим зберегло його добре ім'я від неслави.
Це була, розуміється, пошесть часу, і вразливий на подібні інфекції поет не міг нею не заразитися. Але, на щастя, це не стало загрозливим. І от тепер я намагався увірватися в ту стратосферу і пізнати творця відомої крилатої фрази: "Господь міцним мене створив і душу дав нерозділиму" ...
І мені це повелося. В телефоні озвався байдужий голос: "А, Самчук! Дуже приємно! Де ви тут узялися?" Кажу, що і як. "О! Розуміється! Заходьте!" Коли? Понеділок? Одинадцята година? Гаразд! Домовлено! Вулиця Вспульна 36, трамвай дев'ятка або трійка.
А покищо, як тільки повернувся Маланюк, ми поїхали на поклін до місцевого УДК на вулиці Коперніка 13, що його очолював полковник Поготовко, замордований пізніше польськими підпільниками разом з усією обслугою комітету на тій простій підставі, що тільки вони, польські підпільники, повинні і мають право боротися за свою свободу, але такого права не має і не може мати полковник Поготовко; тільки Шлсудському або Ленінові можна було кооперуватися з німцями, але цього знов таки ніяк не можна полковникові Поготовкові, хоч ті німці не були ніякими союзниками Поготовка і український комітет не творив і не міг творити ніякої загрози для польських партизанів. Ця, до речі, не складна, але фатальна філософія була домінуючою філософією політики не лише "братів слов'ян" з їх традиційною в цій справі безпорадністю, але й сливе всієї Европи, що призвело її на край прірви за цієї війни... У комітеті вже тоді панували суворі приписи і порядки. При вході я мусів показати особисті документи, і не помогло мені ні моє ім'я, ні присутність Маланю-ка, якого вони знали. Полковник прийняв нас урочисто з компліментами! і галантністю, відповідними до його ранги. Ми обмінялися серією чемних фраз, домовилися про мій виступ, і на цьому скінчилося.
Після цього Маланюк залишив мене, маючи полагодити якусь справу і обіцяючи пізніше зустрітися в клюбі, а я помандрував поволі до Алеїв уяздовських, де містився той самий Український клюб у чепурній, білій віллі, у якій до війни жив американський господарський дорадник. При вході до клюбу на мене чекала нова пригода. Коли я запитав швайцера, чи клюб уже відчинено, він відповів, ЩО' так, але одразу додав:
— Але ви роздягніться тут і увійдіть по-людськи. — Ця вишукана увага до етикети зворушила мене, і, хоча я мав до роздягання лише один капелюх, який і так мав намір залишити в його розпорядженні, я з винятковою уважністю виконав повчальну вимогу шановного стража нашої вишуканої чемности й етикети. . .
У клюбі було ще сливе порожньо, кількох з присутніх гостей я не мав шани знати, а тому зайняв один з фотелів, озброївся газетою і почав чекати на моїх колеґ. Було тихо, просторо, западав вечір. Клюб містився у кількох великих чепурних кімнатах з солідними меблями і піяніном. На стінах, розуміється, були відомі наші портрети, на вікнах звисали тяжкі, сірі завіси. . . Згодом появився тут Чирський, а ще згодом і Маланюк, почалися знайомства, розмови, і це протягнулося допізна.
Наступного дня була неділя. Ранок, свіжо й соняшно. їдемо з Маланюком за місто, де він має шматок городу, на якому в перспективі часу мала б постати його майбутня літня резиденція. Але покищо тут лише справді шматок поля і більш нічого. Ми, розуміється, без утоми розмовляємо. Про минулі часи, про Єли-саветградщину — батьківщину Маланюка, про його монументального діда, про талановитого гумориста Лещенка, якого Маланюк вдало імітує.
Обід урочисто' "вкушаемо" у гостині мого земляка з Волині — доктора Петра Шумовського та його елегантної дружини пані Яні-ни, яка хоча й була варшав'янкою чистої води, говорила нашою ^хлопською" мовою дуже гарно і дуже охоче. Поминаючи всі умовності війни, обід був вишукано багатий, не бракувало і наливок, пили чорну каву і вели розмови, у яких Маланюк, як звичайно, великий майстер.
А вечір, уже без Маланюка, у товаристві Чирського і мого знов таки волинського земляка Івана Коровицького — поета і літератора, як також у товаристві трьох молодих дам, прізвища яких, на жаль, тепер не пригадуються, провели у фешенебельному болгарському ресторані з якимись турецькими оздобами і саксофо-новою оркестрою. Чирський був у своїй стихії і, розуміється, рятував наше обличчя перед дамами у танґо і фокстротах, до яких ми не мали великого покликання. І лише десь біля першої години ночі, переповнені враженнями, нехтуючи по.тщйними годинами, які тут не були чітко окреслені, ми повернулися додому.
Рано в понеділок думалося поспати — Маланюк відійшов на роботу, тиша і спокій, але цього благородного задуму не вдалося здійснити. На заваді — телефон. Він напосівся на мене, як докучливий комар. Дзвонив Коровицький, дзвонив Чирський, після якась пані. Я вставав, знов лягав і ще вставав ... А згодом появилася і прибиральниця, а там і час їхати на побачення з Юрієм Липою.
На призначену одинадцяту годину, по годині шукань і блукань, я знайшов і Вспульну, і 36 число. Це не дуже блискуча вулиця, з виразними слідами війни. Липа жив на першому поверсі. На мій дзвінок відчинив сам доктор, навіть у білому халаті.
Юрій Липа. У нашому поцейбічному літературному і взагалі культурному процесі це своєрідна, окрема, самостійна і суверенна ділянка. Автор двох дуже своєрідних збірок поезій — "Світлість" і "Суворість", історичного роману "Козаки в Московії", великої кількости винятково вникливих есеїв, кількох капітальних істо-рюсофічних праць.
