На білому коні - Самчук Улас
Генрі, який мав подібного полковника в особі доброго друга Дженінкса. Михайло Мухин, який часто у нас бував, звав його "тгілківніком", а Маруся просто Івасем. Незабутній, прекрасний "полковник".
І багато інших друзів, багато зустрічей, багато розмов і багато імпрез. Особливо патріотичних, як свято державносте, як Крути,
Базар, свято Шевченка, Листопада... Був час, коли я був винятково модним промовцем і мусів промовляти сливе на кожній з таких імпрез, а взагалі все разом це — безконечне, багатолітнє, а разом щоденне і щогодинне чекання людей з розбитого корабля на безлюдному острові, які напружено вичікували, невідомо звідки, рятунку.
Тисячу разів доводилося проходити з південного передмістя Панкрац до університетського центру на Старому місті з його Центральною міською і Університетсько-Слов'якською бібліотеками, і, здавалося, не було дня, коли б наново і наново не пере-думувалося те саме настирливе питання: чому я тут, чому не дома, що сталося, що я не можу там бути, які причини стоять на перешкоді, хто зумовив це наше століття і чи відкриється дорога назад.
Мені не раз снився мій поворот, завжди в тому самому вигляді, серед якогось широкого поля, вкритого житом, півлегально, півзаборонено. Мені снився Київ, снився Дніпро, яких я ніколи не бачив. У загальному, у великому понятті я не вірив у ті чисельні причини і мотиви, що спричинили катастрофу нашого століття. Мені нічого не казали всі ті творці і генії, що спричинилися до цього. їх слова, їх ідеології не переконували мене, і здавалися вони мені як вияв якоїсь здеформованої, іноді і патологічної, одержимої ілюзіями душі, яка розминулася з правдою, ясністю, логікою і глуздом.
Але ці метафізичні міркування не міняли реального становища. Я проходив побережжям Влтави від Карлового до Палаць-кого мосту, бачив щодня ті самі краєвиди і старанно обдумував ті самі питання. Хотілося збагнути не лише їх зовнішню видимість, але і їх внутрішні первопричини. Було тихо, лагідно, шоікійно.
Хоча десь там на обріях ідилічних днів, коли іноді так гарно світило сонце, обливаючи своїм сяйвом вежі готичного храму св. Віта на Градчанах, коли над Влтавою, якій Беджіх Сметана присвятив одну з своїх найкращих симфоній, кружляли білі меви, у той саме час десь далеко за обріями збиралася густа хмара, що мала принести нові зливи подій і потрясень. І відчинити двері до мого Києва, мого Дніпра, до землі моїх предків.
Це був повільний, загальмований, але настирливий і закономірний процес, і в моїй втомленій від чекання уяві він представлявся, як вирок самої долі, як вище і неухильне приречення.
І ось сталося. Я сиджу у переділі вагону другої кляси Прага-Берлін, яким не раз було їздив у цьому напрямку, але ця моя теперішня поїздка здається мені судьбоносною. За останні роки багато дечого сталося, і що нас чекає в майбутньому — зовсім не відомо, але в кишені в мене телеграма Ольжича, який виїхав туди раніше, з Кракова: "Приїжджай негайно", і мені здається, що її зміст говорить дуже багато.
Десь біля другої години я вже на Поцдамер-бантоф Берліну, де мене зустріли Панченко-Юревич і Кость Мельник, які відпровадили мене до пансіону "Барбаросса" на вулиці Кляйста, де я вже не раз під час минулих відвідин цього міста зупинявся. У цьому пансіоні пережив я вперше потрясаючу вість про епохальну подорож фон Ріббентропа до Москви 28 серпня 1939 року, тут пережив фатальне перше вересня того ж року, перший ле-тунський сполох... І ось тут також, на другий день по приїзді, почув про несподіваний, спектакулярний, повний містерії стрибок Рудольфа Гесса на Британський острів. Ця перша інвазія німців на той зачарований острів не віщувала для них нічого привабливого. В кожному разі цього хороброго буревісника одразу проголошено божевільним. І тоді я не міг знати, що під цим гасом "Барбаросса" провадилося все те, що пізніше стало повною катастрофою для цього міста.
Вечеря в ресторані насупроти кафе "Ам-Цо" у товаристві редактора газети "Український вісник" Панченка-Юревича, який бував також у мене в Празі, мого старого знайомого і приятеля Ярослава Барановського, колишнього президента Центрального союзу українського студентства і довголітнього діяча ОУН, який тепер прибув з Відня, мого довголітнього сусіди з Праги і невтомного працівника усіх студентських і політичних організацій Костя Мельника, сотника Богдана Гнатевича, а з старих берлін-ців — знаного, незмінного секретаря чисельних оуенівських організацій Миколу Селешка.
А взагалі пригадую Берлін у його різних фазах розвитку, починаючи двадцять восьмим роком, коли він, иеретривавши першу світову війну, революцію і інфляцію, шумів, як шампанське, першими врожаями великого господарського "буму" двадцятих років. В основному, не зважаючи на всі потрясения, він був ще тоді кайзерівським, пруським, масивним і добротним. Тоді ще грізний залізний канцлер Бісмарк стояв на своєму п'єдесталі насупроти гордої статуї перемоги і відомого, контро-версійноіго Райхстаґу, в апартаментах Кайзер-шльосу, що були вже відкриті для публіки, все це пахло парфумами придворних дам, а Унтер ден Лінден була ще ажурно причепурена відомими липами і по ній кожного полудня проходила сотня ідеально ви-струнчених Гвардійців на зміну варти біля пам'ятника невідомого воїна.
Від того часу Берлін змінився до невпізнання, і то не лише архітектурно, не лише колона перемоги перейшла з Площі Райхстаґу на алею Грюневальд, не лише не стало кучерявих лип Унтер ден Лінден, але змінилася також його духова подоба і атмосфера. Революція СА принесла сюди новий тип, новий ритм, новий дух. Дев'ятдесят мільйонів інтелігентного, але розділеного чисельними границями народу злито в одне дихання і одну волю. Постала нова, надмір велика динамічна сила, розміри якої необчисленні.
Чому і як це сталося? Це, приблизно, тема моєї берлінської доповіді, перед численною авдиторією, під назвою "Від санкю-льотів до СА", тобто від французької революції буржуазії і люм-пен-пролетаріяту до німецької революції середньої кляси робітників, міщан і селян. Ціла та необрахована маса поверсальсько-го гніву й обурення, весь той вулкан активности ламає давні традиції, змітає кризи, розвіває безробіття, зганяє до одного центру розпорошені сили, виковує гігантську мілітарну машинерію, розриває на всі боки кордони і виливається у ґльобальну повінь.
Але увага! Ця сама динаміка і ця фурія активности стає найбільшим ворогом цього народу. Саме тому Черчілл зриває свій острів ще до однієї війни і саме тому вислід її дуже невиразний.
Успіх мого реферату великий, багато оплесків, багато зустрі-чів, багато розмов. Берлін виповнений новими емігрантами зі сходу, а в тому числі і з моєї Волині. Колишні полонені польської армії, втікачі з "визволеної" Західньої України. Увечорі велика спільна вечеря у якомусь ресторані, появилося навіть шампанське, з якого я, на жаль, не міг скористатися, бо мій шлунок був саме в зеніті недиспозиції. Керував цією справою сотник Богдан Гнатевич, і протягнулася вона за північ.
Другий день неділя. Зрання, о пів на десяту, зустріч у кафе "Ам-Цо" з Освальдом Бурґгардтом (Юрій Клен). Спокійний, погожий день, у каварні ще порожньо, шукаю Клена і бачу його за одним столиком у його мішкуватій уніформі звичайного вояка. Приємне, радісне вітання. Стриманий, скромний, зі своєю теплою усмішкою, він робив дуже гарне враження культурного інтелектуала. Це наше перше особисте знайомство. Перед тим ми лише зрідка мінялися листами, а також він помістив у німецьких публікаціях пару статтей про мою творчість. Розуміється, багато тем для розмови, а передовсім Україна, наші колеги — Рильський, Драй-Хмара, Зеров, їх зустрічі, їх розмови, голодні роки, виїзди на села. Говорили і про теперішнє, передовсім, розуміється, війна. Хто виграє? Дуже не легко сказати. Взято неправильний курс, — замість визволення, завоювання. Особливо щодо сходу. А думаєте, що там щось станеться? О, напевно. І то скоро. Чи можемо на щось надіятися? Дуже сумніваюся. Ви ж бачите: це є крик за простором, це запізнене конкістадорство ... Розуміється, що щось дістанемо ... Але ніколи не те, чого потребуємо. Я сказав, що їду до Кракова і маю намір їхати далі. О, розуміється. їхати треба конечно. При всіх погодах. Робити, що можна, використати нагоду бодай для пропаганди.
Мені здається, що його німецька кров і українська душа, чи краще — серце, тепер у великому протиріччі. Він боліє, що сталося саме так, нема навіть відповіді — чому.
Наші пара годин минають дуже швидко, прощаємося дружньо з надією скоро побачитися. Передо мною відвідини земляка Богдана Кентржинського, який довгий час перебував у Фінляндії і Швеції, а тепер живе тут. У Кентржинського застаю ціле товариство, а між ним також Олеся і Галю Тимошенків з Праги. Багато гамору, багато тем, багато розмов, але центральна тема, розуміється, війна і наша в ній роля. Усі приблизно погоджуються, що на сході також скоро почнеться, що їхати туди треба і робити, що для нас можна. Настрій прекрасний. Вечір кінчається у ресторані на Кюрфюрстендам десь біля першої години ночі.
Зустрічі й зустрічі. З земляками з Волині, з Миколою Ковальським. Цей останній також опинився тут і працює в українській редакції радіостанції, якою відає Микола Лівицький. До війни він жив у Парижі, і там я з ним познайомився. Згадуємо Париж, наші там зустрічі, наші спільні літературні зацікавлення...
Того ж понеділка несподіване запрошення від полковника Андрія Мельника. Одвіз мене до нього сотник Гнатишин. Я мав респект до цієї людини, а тому ця зустріч є для мене не лише цікавою, але й корисною. Хотілося пізнати людину, що керує цією бурхливою машинерією, яка носить цю судьбоносну назву ОУН. Полковник виглядає добре, вишукано чемний, делікатно обережний у вислові. Розмова ведеться спочатку на тему "розвалу". Він вірить у перемогу "наших позицій", треба лише витримати і не втратити рівноваги. Згодом переходимо на інші теми, зокрема й на пропозицію полковника заходитися коло біографії Коновальця, якою я свого часу, перебуваючи в Римі, цікавився. Коли б я мав намір працювати над цим, організація могла б мені помогти. Я навіть згоджувався на цю пропозицію, але пізніше події не дозволили щось в цьому напрямі зробити.
