Хитрий горобчик - Магера Микола

Втоптана стежка розтинала ниву навпіл і губилася десь аж у лісі, який ледь мрів на видноколі.

Далеко над лісом почало світитися небо. Довга світла смута все ширшала, і над нею почали бліднути навіть найяскравіші зірниці.

Йшли мовчки А небо на горизонті вже почало скрашуватися то яскраво-жовтими, то рожевими фарбами. Ігор аж зупинився, коли раптом над головою хтось радісно задзвонив у голосні дзвіночки. Здавалося, що то не зірниці мерехтять на небі, а срібні і золоті дзвіночки розхитуються і своїм радісним передзвоном будять землю від глибокого сну.

— Це жайворонки так гарно співають?— порушив мовчанку Ігор.

— Сонечко стрічають.

— І так кожного ранку?

— 3 ранньої весни ці музики не дають заспати хліборобові.

І знову йшли мовчки назустріч новому дню, шо вже розгорявся на сході вогняними барвами.

Під радісний спів хору жайворонків над лісом виринула червона мерехтлива жаринка, яка з кожною хвилиною збільшувалась, аж поки не запалала буйним вогнем у небесній печі. Та піч підіймалася над темним силуетом лісу доти, доки не округлилася, і вже у густому туманному молоці висів величезний розпечений до червоного круг. Чим вище той вогняний круг віддалявся від землі, тим він білішав, гасячи своїм яскравим світлом навіть величного нічного ліхтаря — місяця.

Так народжувався на Поділлі новий літній день.

КЛЕНЧУК

Уздовж тротуару хизувалися своїм темно-зеленим лапатим листям розлогі каштани. Всю весну кохали їх очима люди. Бо ж як тільки сонечко обцілує пишні бруньки, пустунка-хмара вмиє їх теплим дощем, а весняний легіт висушить блакитним рушником, витягають вони з довгих клейких рукавів вкриті ніжним сизим пухом рученята-листочки, які затискують у долонях зелені свічки.

Одного теплого ранку сонце запалює ті зелені свічки біло-рожевим світлом. Тоді каштани нагадують казкові новорічні ялинки чи підвішені під голубою небесною банею велетенські люстри. Вони ваблять до себе і людей, і вередливих метеликів, і нічних непосидюх — хрущів.

Милуються каштанами старі і малі. І ніхто не звертає уваги на тоненького кленчука, якого чиясь добра рука посадила в одному ряду з красеня-

ми каштанами.

Ріс той клен не рік, не два. Якоїсь весни наважився й собі похвалитися цвітом. Ще його побратими-каштани дрімали у напівсні, ніжилися ласкавим сонцем, а він викинув скупі букетики маленьких жовтих зірочок, ніби хотів сказати: "Дивіться, людоньки, який я гарний".

Проходили мимо зухвальця чоловіки і жінки, щебетали дітлахи на накреслених крейдою класах, реготало з нього на повні груди сонце.

Тільки й помітила ті скромні ріденькі букетики старенька двірничка, коли вранці підмітала під кленчуком:

— Хто це стільки сміття насипав?

Отак ніким непомічений і веснував той клен, і літував. Сонце припалювало йому листочки, буйний вітер досхочу грався гілками, нагинаючи чубату зелену голову до самого тротуару. Тільки й радощів мав, коли горобці не обминали його пишної крони, ховалися там від негоди і же-ботіли щось нудне й незрозуміле.

Засумував кленчук, зажурився, коли почув якось уночі, як між далекими холодними зірками курличуть журавлі. Зіщулився, прив'яв.

А вранці від здивування аж затремтів. Малюки, які поспішали до школи, зупинялися біля нього, радісно усміхалися. Ніхто вже не милувався почорнілими за літо каштанами, а очі перехожих чомусь тягнулися до нього.

Що ж таке з ним сталося? Чому зорять на нього?

Так, мабуть, і не дізнався б про те кленчук, якби опівдні не набігла темна хмара і не вмила його холодним дощем. Коли ж засяяло сонце і він глянув у калюжу, що химерним озеречком розпливлася під ним, то не впізнав себе: весь горів барвистим вогнем.

Кленчук з переляку задрижав, від легенького подиху вітру захитав гілками і повільно почав скидати з себе багряні шати.

А діти з радісним галасом кинулися ловити різнобарвні листочки-метелики.

КАШТАН-ТРИЗУБ

Весною 1963 року ми, мешканці трьох недавно заселених п'ятиповерхових будинків, впорядкували свос спільне подвір'я. Найперше — зайнялися озелененням. Навпроти свого вікна, а квартира моя на першому поверсі, я посадив півтораметрового каштана, трохи далі — ясена і ще недалеко —липу.

Коли я був у відрядженні (а тоді працював інспектором шкіл обласного відділу освіти), хтось нерозумний всунув між каштаном і ясенем яблуню, а коло липи — вишню і сливу. Що з тими фруктовими деревами сталося через вісім років, думаю і згадувати не треба. Навіть сучасні сивоголові про них не пам'ятають. А лісовики потягнулися до високого неба, до золотого сонечка...

Йшли роки. Молодші жителі старішали, а старші перебиралися на вічний спокій далеко за місто...

Лише наші дерева могутнішали: своїми розкішними кронами накрили все подвір'я, а влітку навіть заслоняють сонечко у квартирах. Та ніхто на це не ремствує, бо ж у нас чисте повітря, хоч поруч гомінка, загазована автомобілями вулиця.

Каштану так сподобалися мої вікна, що своїми тонкими гілками почав добиратися до шибок, навіть постукувати по них, коли у його кроні заблукає вітерець.

Років п'ять тому, коли вже започаткувалася так звана перебудова у Совєтській странє, сусід по під'їзду, що мешкав у просторій квартирі поверхами вище, ось такі висновки зробив щодо мого каштана.

Я саме готувався до уроків (працював уже у педагогічному училищі), інкно було прочинене, а тому чув розмову, яка точилася надворі. —Зтот каштан — украинский буржуазний националист, как и его хазяин, перед окнами которого он растст.

— Не розумію, Владлене Сталіновичу, як це каштан може бути націоналістом? — здивувалася тітка Галина, що мала квартиру майже у підвалі, яку часто заливали різні нечистоти.

— А разве не видите, что зто не дерево, а националистический украинский тризуб? — аж заслинився дідуган, розмахуючи руками. — Я такие националистические гербы видел в Западной Украине, когда воевал с разными бандеровцами! Здесь токо нет сине-желтого ихнего прапора...

— Що ви видумуєте, Владлене Сталіновичу?! Дерево як дерево — пишне, а цвіте як рясно... Що воно собі так облюбувало рости, то хто ж у цьому винен? Вчитель, що його посадив? — захищала каштана тітка Галина.

— Я считаю, что зтого каштана-националиста нада немедля снять! И тогда светлее будет не токо во нашем дворе, но и в душах некоторых...

— Ви, Владлене Сталіновичу, придумали цю побрехеньку про каштана тому, що він затінює город вашого друга, колишнього підполковника. Він ще кілька років тому хотів зрізати каштана, але вчитель не дав. І ми тоді всі разом захистили дерево.

— А ви что, защищаете украинских буржуазних националистов? Защищасете ихние символи?

— Тю на вас! Та чи ви при розумі? Які тут націоналісти? Може, ви захворіли на голову? То я зараз викличу швидку допомогу...

— Я сейчас же пойду в городской комитет партии, а не поможет, то об зтом тризубе будет знать Москва! Но завтра зтого каштана здесь не будет! Я его больше не потерплю! Не потерплю!

Я повністю відчинив вікно, відсунув фіранку, прокашлявся, щоб на мене звернули увагу, і до лисого:

— Ви, громадянине Суслов, цс дерево не садили, каштан росте не під вашим вікном, а тому не масте ніякого ні морального, ні юридичного права зазіхати на його життя. Прошу не фантазувати щодо форми каш тана. І прошу вас ніколи під моїми вікнами не влаштовувати безглуздих мітингів, бо ви заважаєте мені працювати...

Суслов щось буркнув, хижо блимнув маленькими чорними оченятами на мене і повільно потягнув старечі ноги, опираючись на товтий ціпок. А тітка Галина усміхнулася:

— Ви вже не гнівайтеся за мітинг...

— Я вдячний вам, тітко Галино, що оберігаєте наші дерева, а також мого улюбленця — каштана...

Тоді я вперше придивився до могутнього дерева. Воно й справді нагадувало славнозвісний герб українців: знизу тягнувся товстий суцільний стовбур, який на півтораметровій висоті розтроївся — з одного місця від центрального стовбура по обидва боки виросли такі ж товсті гілки. І каштан, особливо, коли осипалося листя, справді нагадував прадавній український герб — тризуб.

Каштану-тризубу виповнилося тридцять! І ми, мешканці цього просторого подвір'я, пишаємося тим, що вберегли це відважне дерево від зазіхань.

Бо ж діждалися і ми, і наш каштан свята: тризуб став гербом нашої незалежної Української держави!

БРАТИКИ

Вранішнє сонце золотими промінцями залоскотало пожовклі каштани, які вишикувалися вздовж тротуару наче на парад. Від тих лоскотів здригалися гілочки і випускали з розтулених жменьок вкриті гострими колючками темно-зелені кульки.

Кульки падали на тротуар, лопалися, і звідти викочувалися блискучі коричневі плоди, полишивши материнське біле лоно.

Такої ранньої пори бабуся вела внучку у дитячий садок. Аж Тут до Зорянчиних ніг впала велика вкрита густими колючками кулька і розкололася. Дівчинка нагнулася — і радістю заіскрилися її оченята:

— Бабусю, дивіться, з кульки виглядають два братики!

— Де ти побачила братиків? — зацікавлено нагнулася старенька над знахідкою.

— Бачите, вони усміхаються до нас. Я візьму їх з собою і покажу всім хлопчикам і дівчаткам у нашому садку.

— Бери, бери, Зоряночко.

Дівчинка вийняла із білих вологих гнізд два каштани з плоскими боками. Кожен мав велике сірувате око, Зоряна задивилася в ті очі:

— Бабусю, правда, що братики усміхаються до мене?

— А так, дитинко. Вони радіють, що ти підняла їх своїми маленькими рученятками, що збережеш їх до наступної весни.

— А де я їх триматиму?

— У шафі, Зоряночко, а весною посадиш цих братиків на дачі, коло брами.

— І вони там виростуть?

— Аякже, і ти ростимеш, і два братики-каштанчики ростимуть.

Бабуся і внучка Зоряночка повільно йшли тротуаром, а вередливі сонячні промінчики то там, то сям лоскотали каштани і струшували на землю зелені кульки. І чулося: тук-тук-тук...

ДИВО БАБИ МАРІЇ

Вздовж вицементованої стежки під вікнами хати тягнеться неширока грядка. То баби Марії диво! Воно радує зір і людський дух від ранньої весни до пізньої осені.

Як тільки тепловії зженуть брудні березневі сніги, окремими гніздами на грядці зацвітають підсніжники. І весело тоді дивитися на сонячну радість, і чогось сумно, бо хиляться ніжні білоголові трипелюсткові дзвіночки до землі, ніби вклоняються своїй матінці, ніби просять пробачення, що так рано прокинулися від зимової сплячки і потурбували її, не давши поніжитися на сонечку, не давши спокійно спочити після лютої морозяної і довгої зими.

Поруч з підсніжниками тягнуться до лазурового неба голубими квітами проліски, потім де-не-де закучерявиться різноколірний ряст.

І поміж усе те лісове буйноцвіття прокльовують землю тоненькими поіржавленими списами тюльпани, сором'язливо висовують рядами зелені язички нарциси.

А посередині, вздовж усієї грядки, вибивають до сонця гостроверхі темно-червоні товсті шоломи рябчики (дехто цю весняну диво-квітку називає ще царською короною чи царською борідкою).