Хитрий горобчик - Магера Микола

Раптом перше стало передніми лапами на натягнуту між яблунями мотузку, на якій вішали сушити випрану білизну, і повільно пішло вперед. За ним рушило друге. Я затамував подих: зараз малята попадають. Та вони благополучно добралися до другої яблуні, швидко спустилися по стовбуру на землю і зникли у розквітлих флоксах.

— Ну й акробати! — гукнув я до Рекса. — Мабуть, Олесь щодня їх тренував. Чи не так, друже?

Через кілька хвилин чорні циркачі атакували гойдалку. Вони видерлися по дерев'яних стовпах на перекладину, підійшли до товстих мотузок і по них спустилися на сидіння, яке злегка розгойдалося. Котята всілися рядочком, наче для фотографування. Тоді я побачив у них на шийках білі плями.

Нарешті кошенята помітили мене. Вони одночасно плигнули у траву і, підстрибуючи, пробігли повз лаву декілька разів.

— Киць, киць! — гукнув я, і малі вискочили на лаву, а з лави одне полізло мені на плечі, а друге всілося на колінах.

Я збігав до хати, виніс у бляшанці молока. Попоївши, котята побігли зі мною на грядки і зникли у високому картоплинні. А через декілька хвилин щось зойкнуло у зеленому шумовинні, потім ще раз. Я розгорнув картоплиння, а там мої маленькі циркачі мучать ропуху. Насилу відігнав їх від жаби.

З того дня Олесеві вихованці бігали за мною назирці.

Якось я пішов до магазину купити молока. І як не намагався залишити кошенят вдома, з того нічого не вийшло. Йду тротуаром, а попереду вибрикують чорні Мурчики. Перехожі усміхаються до малят, зупиняються, щоб роздивитися красенів з білими цяточками на шийках. А коли якийсь нікчемний собачка з гавкотом кинувся до них, то котенята злякано припали до моїх ніг. А потім, наче по стовбуру дерева, подерлися догори по штанях. 1 відчули себе малі у безпеці лише на моїх плечах...

З того часу я полюбив котів так само, як і собак.

ДВІ ОПОВІДКИ ПРО ПІВНІВ

1. Хазяїн.

Торік наприкінці травня я гостював у тітки Ольги. Щодня ходив у ліс, на річку, до ставка.

Якось, зачиняючи хвіртку, біля ніг помітив уже величенького широкогрудого півника. Біленький почекав, поки я зроблю кілька кроків, і пішов назирці за мною. Я, звичайно, не звернув ніякої уваги на курча. Аж його помітила тітка Ольга, яка сиділа на лавці під розкішною яблунею, і до мене:

— Це що за приблуда об'явився?

— Хіба курча не ваше? — здивувався я, нагнувся, простягнув до півника руку, а той і не тікає. — Підніс його до очей, розглядаю, а він — ні гу-гу.

— Якесь диво. І величеньке вже. Чиє ж воно? Я не бачила у сусідів таких. Де воно пристало до тебе?

— Я помітив його біля хвіртки.

Півника нагодували, і він до пізнього вечора товкся на подвір'ї, біля наших ніг. Ночував з дорослими птахами, вони його не кривдили. А гоподар курника — довгохвостий червоний когут помітив новака лише під час сніданку. Аж очі в нього налилися кров'ю, коли побачив, як малий сміливо брав шматочки хліба з рук тітки Ольги і не ділився лакітками ні з ким.

Приблуда залишився на господарстві, бо ніхто із жителів навколишніх вулиць не претендував на нього.

Півник від мене майже не відставав, якщо тільки я виходив з хати. А полюбився приблуді тому, що завжди частував його то вареником, то котлетою, то шматком булки чи хліба.

У тітки Ольги було ще два коти: старий Мурчик — білий з чорними плямами на голові, і молодий Васько — весь у темно-коричневих смугах, наче маленьке тигреня.

Через Приблуду (так його вже називали усі, і він навіть розумів це ім'я) коти не раз голодували.

Як тільки насиплеш у миску каші чи ще чогось і гукнеш "Киць-киць-киць!", то найпершим з'явиться півник. Він їсть, а коти, що припізнилися, здивовано поглядають то на мене, то на Приблуду.

А бувало й по-іншому: Мурчик і Васько вже обідають, а півник біжить з усіх сил із-за якогось куща. Тоді кішки розбігаються, бо не раз пробували; який вже гострий у нахаби дзьобик. Прибулець ласує доти, поки воло не стане подібним на гумовий м'ячик.

Аж весною я знову потрапив проїздом до тітки Ольги. Пригадався і Приблуда — ненаситний індивідуаліст.

— Чи живий ще приблудний півник? — поцікавився я у тітки.

— О, тепер він за хазяїна у курей.

— А старий півень де?

Як почали взимку кусатися, то старого віддала сестрі. У неї якраз не було півня. Може, хочеш подивитися на свого Приблуду? Орел, а не півень.

— З радістю, — промовив я і взяв зі столу кілька шматочків хліба.
Кури тепер не гуляли по всьому подвір'ю, а були зачинені у вольєрі із дротяної сітки.

Ще здалеку побачив кілька білих і рябих курок і серед них — білого півня-велетня: гребенястого, кряжистого і високого. Тітка відчинила хвіртку, і я увійшов на півнячу територію. Приблуда трохи наїжився, почервонів, почав сердитися, розгрібаючи великими лапами брудний сніг, і раз за разом кидав очима на мене, ніби хотів сказати: "Забирайся звідси по-доброму, не порушуй нашого спокою".

Я по-дружньому усміхнувся Приблуді і простягнув йому шматок хліба. Він здивовано зиркнув на мене, повільно підійшов і дзьобом вирвав подарунок з моєї руки. Але не з'їв сам, як це раніше робив, а наступив лапою на кінчик окрайця і почав дзьобом дробити хліб на шматочки. При цьому ще й голосно засокотав: ко-ко-ко-ко, ко-ко-ко-ко-о-о.

Кури швидко зазбирали крихти, а Приблуда навіть не покуштував, який же на смак мій подарунок.

— Хазяїн! — радісно усміхнулася жінка. — Спочатку нагодує своїх подружок, а що вже залишиться, то іноді й сам попробує. Добрий він.

А півень ніби зрозумів тітчину похвалу, бо раптом затріпотів крильми, вигнув дугою шию і проспівав голосно, розкотисто:

— Ку-ку-рі-ку-у-у-у! Ку-ку-рі-ку-у-у-у-у! .

2. Забіяка

Я давно знаю, що є півні забіяки, що в деяких країнах навіть вирощують спеціальної породи когутів і влаштовують привселюдні змагання-бої між гребенястими. Але не думав, що зустріну забіяку у тієї ж тітки Ольги (через кілька років після Приблуди).

Мене попросили вранці нагодувати собаку, кота і курей. Почав, звичайно, з курей. Набрав у миску пшениці, у відро води і поніс те у закриту дротяну вольєру. Відчинив хвіртку і побачив кілька курок, білу качку і червоно-чорного середнього зросту півня.

Я зайшов у простору вольєру. Причинив хвіртку і почав порядкувати: зерно висипав у два дерев'яні корита, а воду… а воду з несподіванки порозливав!

Злякано скрикнув, коли відчув на плечах чиїсь гострі пазурі, які вп'ялися в тіло через сорочку. І зразу ж нападник почав клювати мене то в голову, то в шию. Позасвідомо мої руки миттю знялися вгору, схопили якогось великого птаха, сильно стиснули і зірвали з плечей. Яке ж було моє здивування, коли побачив, як з рук виривається отой півень, що хвилину тому наїжачений ходив по вольєрі. Забіяка клював мені руки, виривався, аж поки його не пустив на землю.

Скривавлений, я позадкував до хвіртки, а півень знову весь з'їжився і раз за разом кидався до ніг. Він так сильно бив крильми і лапами, що на моїх гомілках надового залишилися синці.

З того пам'ятного ранку я остерігався напасника. Але він завжди при-ловчувався хоч раз кинутися на мене, хоч раз вдарити крильми чи лапами по черевику.

Сторож з того півня був неабиякий. Якось сороці щось приглянулося у вольєрі, і вона сіла спочатку на хлів, а потім почала підкрадатися до вже величеньких курчат. Забіяка як кинувся на непрохану гостю, то вирвав з неї немало пір'я. Тепер птаха десятою дорогою обминає півнячу заповідну зону.

Одного разу я вийшов на подвір'я помилуватися вечірніми сутінками і почув якийсь гармидер у хліві. Коли це Бровко як залає, ніби кличе: "Скоріше сюди! Рятуйте курей!".

Я прислухався. Справді, ніби у курнику злякано закахкала біла качка, закудкудахкали курки.

Витягнувши з кишені сірники, я побіг на той шум. Рвучко відчинив двері курника, черкнув сірником. Кури продовжували лементувати, а на підлозі лежав скривавлений півень і міцно тримав ногами за шию якогось чорного звіра. Я підбіг до забіяки, присів. Насилу вивільнив мертвого тхора і викинув на подвір' я. Героя битви заніс до хати, змастив йому рани йодом і поклав лежати на підлозі коло дверей.

Поки я мив руки, півень поволеньки підвівся, оглянувся. А коли підійшов до нього, то він з'їжився і пішов битися зі мною. Розсміявшись, схопив пораненого і поніс до курника. Правда, забіяка не сидів спокійно, а хоч і кволо, та покльовував мою руку.

Через кілька днів птах повністю одужав і знову щиро служив курям і качці. І хоч я став йому у пригоді, він не переставав гніватися, коли бачив мої ноги у вольєрі. Нічого не вдієш. Такий вже у півня характері

ШАРКО

Шарко вже немолодий. Іноді у нього щось неладне діється із зором. І тоді ледь розрізняє навколишні речі. Вчора прокинувся зі сну, глянув на хатні двері — і давай брехати: гав-гав! гав-гав! гав-гав! Привиділося, що чужа людина забрела на подвір'я, аж то — стовбур старої яблуні. Коли з хати вийшла бабуся і обізвалася до нього, зрозумів: знову підвели очі. Від того стало дуже сумно. І він, зіщулившись, підібгавши хвоста, поплентався до буди, тягнучи за собою довгий важучий ланцюг.

Зупинився. Не хотілося залазити до старенької дерев'яної хатинки, де влітку не заховаєшся від дощу, а взимку мороз допікає до кісток. Повільно опустився на землю, витягнув передні ноги і поклав на них рудувату голову з білими плямами-бровами над карими очима.

Ласкаве весняне сонце пестило простуджені ноги, а під одноманітне цвірінькання горобців, що товклися на деревах, хотілося спати.

Та не встиг Шарко задрімати, як на вулиці гучно загарчала вантажна автомашина і зупинилась. Звівся на ноги, коли два чоловіки відчинили хвіртку і почали вносити на подвір'я квадратні рами, затягнені білою металевою сіткою. Неголосно гавкнув кілька разів і ліг на нагріту сонцем землю. Для чого марно дерти горло? Адже з тими молодиками є і його хазяїн — Віталій.

Лежав нерухомо, наче колода. Але то лише так здавалося для стороннього ока. Уважно стежив за кожним рухом незнайомців і Віталія. Зацікавила довга металева сигара, яку чоловіки кинули на стежці, на обляпаний чимось білим високий бак, у який налили кілька відер води, на чорні довгі шланги, що простяглися ледь не через усе подвір'я.

Дуже зрадів, коли побачив, що до нього поспішає Віталій. Підвівся, радісно замахав хвостом, потім кинувся назустріч хазяїну з такою силою, аж ремінь боляче врізався у шию.