Хитрий горобчик - Магера Микола
Чуєш, яка вона щаслива? Така маленька, а відважна.
— Що ж вона буде їсти?
— Ти годуватимеш, а там і весна незабаром.
Поки ми розмовляли, пташка знову шугнула в дупло...
Наступного дня я виготовив годівницю і почепив її на яблуневу гілку. Тепер щодня у нас снідають і вечеряють і синички, і щиглики, і горобці. Це я їх годую.
А в дуплі живе лише одна пташка — синичка.
ЖАР-ПТИЦЯ
Ви чули казку про жар-птицю? Ні? Шкода...
А я не лише чув її з уст баби Марини, але й бачив у нашому казковому яру. Багато дерев залишилося ще з тих давніх часів, коли тут, а також на теперішніх городах був густий мішаний ліс. Правда, діди і прадіди вирубували старезні липи і дуби, а натомість насаджували верби і тополі, клени і ясени.
Посередині глибокого і широкого яру день і ніч жебонить невеличка річечка Батіжок, а у дуплах старезних верб водяться білки і їжаки, миші і сови, кажани і тхори, живуть різні птахи.
Якось я сидів на широкому ясеневому пеньку і готувався до екзамену з історії України. Аж чую: десь у густих зелених хвилях хтось на флейту заграв:
— Фіють-жіють-ліють-жіють-ліють...
А потім знову і знову... Через деякий час аж у сусідів об'явився новий флейтист... Я дослухався до тих віртуозів, що змагалися між собою... Де вже було до історії!
І раптом поміж кленами, вербами і липами промайнув яскраво-жовтий птах; наче засвітилося у яру на мить, як від сонця чи раптового вогню. Я аж кинувся від несподіванки, та птах зник десь у зеленому шумі над Батіжком. Подумалося, що то і є казкова жар-птиця.
І знову заграла, заспівала у листі флейта, і десь далеко обзивалася така ж музика...
Я підвівся з пенька, підійшов до замаєного вербовими і кленовими гілками струмка і ненароком побачив чудо: у розвилці кленової гілки висіло, наче колисочка, пташине гніздо...
Коли я показав ту пташину колисочку бабусі, то вона й сказала, що то такий прекрасний витвір нашої жар-птиці, а по-літературному — іволги...
З того часу я не раз бачив ту золоту птаху з чорними крильми і таким же хвостом. Але коли іволга пролітала у саду між яблунями, особливо, коли її освічувало сонце, тих чорних крил не було видно. Здавалося, що то пролітає золота птаха. Тому й назвали її люди жар-птицею.
А може, іволга і справді з казки?
МУЗИЧНИЙ ДЯТЕЛ
Взимку коло хати на високій металевій трубі приладнали телевізійну антену особливої конструкції. Ця споруда дуже полюбилася птахам —воронам і горобцям. А коли додому повернулися з теплих країв шпаки, то кожного дня висвистували на ній.
Одного разу, йдучи на роботу, почув на подвір'ї голосний передзвін, що нагадував вибивання дробу на барабані чи спозарання клепання кимось коси: др-р-р-р-р, др-р-р-р-р.
Оглянувся — не видно нікого. 1 тільки взявся за клямку хвіртки, аж знову: др-р-р-р-р, др-р-р-р-р, др-р-р-р-р.
Те гслосне видзвонювання супроводжувало мене провулком, поки не загубилося у шумі автомашин, що бігли центральною вулицею.
З того часу уважно дослухався до співу птахів, до загадкового передзвону, який повторювався по кілька разів на тиждень.
Вже цвіли яблуні, як, нарешті, довідався, звідки линуть оті дивні звуки.
Був вихідний день. Я лагодив городній реманент, як нагло десь поблизу: др-р-р-р-р, др-р-р-р-р, др-р-р-р-р! Покинув роботу, озирнувся — нікого. Тільки стукнув кілька разів молотком по цвяху, щоб закріпити ручку на лопаті, аж десь зверху: др-р-р-р-р, др-р-р-р-р, др-р-р-р-р! Я очима на антену — і все зрозумів: то видзвонював дятел. Так, так, наш звичайний дятел! Він сидів у центрі антени і раз у раз дрібно молотив дзьобом по металу. А навкруг лунало мелодійне: др-р-р-р-р, др-р-р-р-р, др-р-р-р-р!
Цілу весну грав на телевізійній антені музикальний дятел.
СОЙКА
З самого початку зима не віщувала ні снігу, ні великих морозів. Злегка підморозило у грудні, ледь припорошило крупкою у січні. Зате у середині лютого як захурделило на кілька днів, то позаносило снігом все навколо. Звичайно, люди швидко прочистили дороги, прокинули стежки. Найбільша скрута настала для птахів. Що снідати? Де обідати? Куди податися на вечерю?
Найменше, мабуть, про це журилися горобці: жили вони поряд людей. Тому їм завжди щось перепадало.
Трудніше стало синичкам і щигликам, сойкам, сорокам і воронам. З лісів і парків, лісосмуг і садів вони перебралися поближче до людських осель.
Наш Михайлик почепив декілька годівниць на яблунях перед ґанком і щодня насипає у них зерна та крихт хліба. А ще прив'язав до гілок шматочки свіжого сала, яке дуже полюбляють синички.
Позавчора вранці, коли я вийшла на подвір'я, було так холодно, що навіть наш молодий Буян не вилазив з буди. Але горобчики дружно обліпили годівниці, а синички почепилися за шматочки сала і, розгойдуючись, раз за разом дзьобали смачні дарунки. Птахи снідали.
Раптом як заскрекоче сорока: кр-р-р-р, кр-р-р-р, кр-р-р-р! Я оглянулась: де ж це білобока?
Коли знову: кр-р-р-р, кр-р—р-р, кр-р-р-р!
Горобці принишкли, а синички пурхнули на великий кущ жасмину. Тільки взялася за ручку дверей, аж несподівано на все подвір'я: ня-я-я-яв! ня-я-я-яв! ня-я-я-яв! ня-я-я-яв! Горобців як вітром здуло з годівниць.
"Де ж це той котище?" — недобре подумала про тварину і зиркнула на прокинуту у глибокому снігу стежку. Та ніде ніякої кішки не було. Відчинила двері, аж знову: ня-я-я-яв, ня-я-я-яв! Зиркнула на яблуню, а там — сойка! Рябий чубчик у неї з'їжився, крила опустила, ніби приготувалася накинутись на когось. Оглянулась навколо і швидко скочила у найбільшу годівницю...
Того ранку сойка таким способом відлякувала горобців декілька разів, аж поки досита не наїлась.
Михайлик же, дізнавшись про нового столовника, збільшив порції зерна у найбільшій годівниці.
ВЕСНЯНА МЕЛОДІЯ
Я повільно йшов сонячним тротуаром, під ногами глухо чавкав водянистий брудний сніг, а широкою вулицею, бризкаючи їдким синім чи чорним димом, мчали легковики і вантажівки, автобуси і трактори.
Мої вуха вже давно звикли до вуличного гамору, не звикати й очам до нестримного руху.
Я саме підходив до газетного кіоску, як раптом залунав пташиний голосочок та так дзвінко, що зупинив цілий гурт пішоходів. Кинув очима на низького густогіллястого кленчука — і о, радість: на тонкій гілці, коло самісінького стовбура сидить невеличка синичка і раз за разом:
— Ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-нь,ці-ці-і-і-і-і...
Та весняна мелодія таки перемогла неугавний вуличний гамір і вереск, бо люди, котрі поспішали тротуаром, стишували кроки коло кленчука, повертали голови до пташки і радісно усміхалися відважній.
А синичка не вмовкала:
— Ці-ці-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-нь, ці-ці-і-і-і-і...
То співала весна!
ГРАЧИНЕ МІСТЕЧКО
Шлях, що стрічкою простягся на сто кілометрів від Хмельницького до Кам'янця-Подільського, чи не найкращий на древньому Поділлі.
По обидва боки асфальтованого шосе зеленим шумом стрічають подорожнього стрункі тополі, що вишикувалися нескінченними рядами, наче солдати на параді, розлогі волоські горіхи, чепурні клени, високі ясени, розкішні приземкуваті кущі.
На тому шляху, що за вісім кілометрів від міста Дунаєвець, є Козацька долина. З давніх часів її так називає народ. Передають з покоління в покоління, що на цій, колись широкій і рівній долині, запорізькі козаки вщент розгромили турецьких напасників. У страшній різанині загинуло багато наших хлопців, а ще більше — ворогів. Козаки винесли своїх посічених побратимів на пагорок, поховали і шапками насипали десятки високих могил. Ще й досі вони навіюють сум. А навколишні поля люди звуть могилками.
Саме там, вздовж Козацької долини, граки (а вони на Україні і зимують, не відлітають у теплі краї) десятки літ будують у придорожній лісосмузі своє пташине містечко. Причому, як дбайливі господарі і неабиякі архітектори, використовують кожне дерево для спорудження своїх домівок-гнізд.
Величезна зграя птахів чомусь облюбувала собі це неспокійне місце, повз яке за день проносяться тисячі автомобілів, автобусів, тракторів, мотоциклів.
Спочатку на деревах було по одному гнізду, а тепер грачине містечко росте поверхами все вище і вище; на гілках одна над одною по три-чотири і більше пташиних домівок.
І живуть граки дружно.
Весною я випадково був свідком грачиної взаємодопомоги.
Біля кювету стояв чорний мотоцикл, а два чубаті парубійки полізли на дерева.
Птахи з криком знялися з своїх гнізд і величезною зграєю закружляли над містечком.
Як тільки хлопці наблизилися до найнижчих гнізд, граки кинулися на кривдників. Птахи з такою силою їх клювали, що ті, не тямлячись з переляку, скривавлені, лантухами звалилися додолу.
Граки не дали парубійкам спокою і на землі. Вони пікірували на них доти, поки мотоцикл не зник з очей.
Птахи ще трохи покружляли над рідною лісосмугою і, заспокоївшись, повсідалися у своїх гніздах. І лише зрідка чулося перегукування:
— Кра-кра-кра!
— Кра-кра!
— Кра-а-а.
МЕТЕЛИК
На пасіці порався батько. Він обережно відгортав від вуликів сніг, перекидав його лопатою через частокіл у садок. А Зорянка патичком згортала торішнє листя на просохлій невеликій
галявинці.
— Татусю, а з-під листя вже виглядають підсніжники. Вони ще такі кволі...
— Ти краще вступися звідти, бо ще потопчеш тюльпани, які теж висовують із землі свої списпки.
— Я обережно, татусю.
Дівчинка ворухнула патичком великий покручений кленовий листок, як з нього злетів червоний метелик.
— Татусю! — зойкнула Зоряна. — Метелик! Метелик! Дивися, який гарний!
Метелик витанцьовував у сонячному повітрі лише йому відомий весняний танок, то підіймаючись у синяву неба, то опускаючись ледь не до самісіньких снігових пагорбів.
— Татусю, а де тут взявся метелик? — запитала дівчинка. — Були ж кучугури снігу.
— У листі під снігом зимував, — пояснив батько. — Це кропив'янка. Бачиш, на крильцях є подовгасті білі і чорні плями, але переважає червоний колір.
— А тепер метелик загине? Бо ж снігу он ще скільки.
— Не думаю. Мабуть, скоріше засне і чекатиме, поки сонечко не прожене зовсім зиму з морозами і снігами.
Поки батько розмовляв з дочкою, метелик піднявся високо у небо і подався у садок, де біля стовбурів яблунь були вже широкі проталини. Десь там і дочекається кропив'янка справжнього сонця і весни.
РОМАШКА
Мати вив'язала у темно-русих косах синьоокої Ганнусі голубі банти й одягла дівчинку у платтячко, яке нагадувало своїм кольором польові синьоцвіти.
