Хитрий горобчик - Магера Микола

ЛАСТІВ'ЯТА

Наш будиночок майже біля самого моря. У кімнаті повно сонця і солонуватого повітря. Коли море спокійне, ми чуємо , як у воду пірнають крикливі чайки. А якщо воно розіграється, то спінені хвилі набігають аж до порога невеликої веранди. Правда, вона без дверей і вікон, зате є вмивальник і дві табуретки.

Двадцять днів тому ми влаштувалися у цій невеликій дерев'яній хаті. І дуже здивувалися, що над входом у веранду ластівки звили собі гніздо. Середнього зросту чоловікові до нього можна було й рукою дотягнутись.

Не знаю чому, але це гніздо не було побудоване за всіма правилами ластів'ячої архітектури. Птахи не примурували його наглухо до одвірка, залишивши невеликий круглий отвір, як це робить більшість їх родичів. . Затишне кубельце було без даху. Тому четверо ластів'ят одночасно висували пухнасті голівки з гнізда. Здавалося, що вони тягнуться до безмежного моря.

Ми не раз спостерігали, як працьовиті батьки годували своїх ненаситних дітей. Матері ще й не було видно, а великі жовті ротики розкривалися їй назустріч.'Ластівки давали їсти малятам по черзі: спочатку крайньому, політають, політають і другому принесуть чогось смачного. І так — кожному. Жодного разу одне й те ж саме не одержало підряд дві порції.

На наших очах ластів'ята вбралися в пір'я, виросли. Тепер вони частенько висувалися з гнізда. Коло дзьобиків меншали заїди, а на шийках знизу відростало темно-буре пір'ячко. Вони були такі забавні, що сусідська Таня щодня щебетала:

— Ластів'ята, ластів'ята, покажіть нам оченята!

З усіх навколишніх будиночків збігалися до нас діти, щоб помилуватися чорноокими пташенятами.

Якось на березі моря я збирав різнобарвні камінці для акваріума, коли це підбігла радісна Таня і крикнула:

— А ластів'ята фіззарядку роблять!

— Невже?

— Ходи подивишся.

Ми обережно підкралися до будиночка і, затамувавши подих, почали стежити, як пташеня, вчепившись лапками за краєчок гнізда, залопотіло крильми. Та так швидко, що ледь не зірвалося.

Я дивився на ті вправи малят, і на серці ставало неспокійно. Бо знав, що скоро, дуже скоро вони покинуть гніздо. А ми звикли до них, як до рідних.

Одного дня, після обіду, ластів'ята вилетіли з гнізда і закружляли в лазуровому небі. То до одної дитини, то до другої кидалися батьки, ніби хотіли підтримати їх, підставити свої дужі крила, якщо малі втомляться. А ластів'ята, відчувши волю і молоду силу, то падали над морем, то невміло ще злітали догори, аж поки не щезли з очей...

Вже сіло сонце, коли з'явилися ластівки-батьки. Вони кликали ластів'ят, близько підлітали до гнізда, шугали понад землею і морем. Але діти додому не повернулися. Не повернулися і батьки...

Аж наступної весни, коли сонячними іскрами заграє море, у гнізді, мабуть, знову буятиме життя. Може, прилетять ті, що будували кубельце, а може, котресь із ластів'ят.

ХИТРИЙ ГОРОБЧИК

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала:

— А листа від дядька Михайла нема?

— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.

Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:

— Що там у білому світі робиться?

Я любив спостерігати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.

Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"

— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.

— Не знаю, — відповів я і озирнувся.

Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.

Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.

— Глянь-но, — показала вона на дріт.
А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.

Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.

Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:

— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?

І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.

Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.

— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.

Коли ситі ластів'ята почали гратися в синьому небі, на дроті залишився самітній горобчик. Він притих, зіщулився.

— А що, дохитрувався? — засміялася старенька. — Краще своїх батьків пошукай, а то десь побиваються за тобою, хитрунцем.

Горобчик ніби послухався тої ради, бо несподівано нашорошився, цвірінькнув раз, вдруге, змахнув крильми — і загубився на городі у високих соняшниках.

Бабуся усміхнулася і розгорнула газету.

ОМЕЛЮХИ

На нашому просторому подвір'ї є горобинний куток. Там ростуть лише ці казкові красуні. Гарні вони весною, коли витрушують із своїх білих парасольок неповторні парфуми. Та справді казковими стають влітку, коли сонечко пофарбує кожну ягідку у парасольках у червоний колір. Тоді дерева, особливо вранці, ніби займаються вогнями...

Красуні милують очі мешканцям наших трьох багатоквартирних будинків до самісінької зими...

Та цього року сталася ось яка пригода. Як тільки у середині грудня вночі пухнастий сніжок притрусив заснулу землю, вранці велика зграя невідомих птахів буквально вкрила наші червонолюстрові дерева.

Я вибіг з квартири, замахав руками, але непрохані гості не злякалися: вони клювали ягоди, вибирали з них зернятка, а м'якуш кидали на сніг, від чого той скоро став кривавого кольору.

І хоч птахи безжально нищили нашу красу, я милувався їхніми атлетичними видовженими тілами з невеликими чубчиками на голівках. Майже все тіло у птаха рудувате, місцями буре, а крила мають і білі, і червоні, і жовті, і чорні пір'їнки.

Я незчувся, як поруч став Василь Іванович, колишній учитель природознавства, і, ні до кого не звертаючись, голосно промовив:

— Вже й до нас північні гості завітали.

— Хіба це не наші птахи? — здивувалася тітка Фросина, що саме підійшла до нашого гурту.

— Ні, це омелюхи, вони прилетіли з півночі до нас, у теплий край...

— То у нас "теплий край?" — засміялася жінка.

— Для омелюхів, як і для граків, — так, — ствердно промовив колишній учитель. — Мабуть, вночі прилетіли, бо дуже голодні. Спочатку вони почистять у наших дворах і парках горобину, а потім візьмуться і за омелу, якої так багато розвелося на наших деревах.

— А що у тій омелі їсти? — запитала тітка Фросина.

— А там є смачне омелюхам насіння. Воно клейке, тому прилипає до ніг і пір'я птахів, і вони розносять його з дерева на дерево. На наших осокорах нема жодної гілки, щоб на ній не оселилася омела. Ще кілька років — і загинуть Дерева, бо соки з них ссуть оті величезні кущі омели...

Поки ми слухали цікаву розповідь Василя Івановича, птахи, поснідавши, раптом знялися з дерев, наче по команді, — і полетіли з нашого подвір'я.

А ми ще довідалися, що красенів-птахів у нас, на Україні, саме тому й називають омелюхами, що вони любителі смакувати ягодами омели білої.

СИНИЧКА

Коло веранди, у затишку, розкошує стара крислата яблуня. Кожної весни, наче снігом, вкривається вона білим цвітом. У таку пору бабуся відчиняє вікна, і медяні пахощі наповнюють кімнати.

А влітку на довгих гілках, що сягають землі, висять великі зелені яблука. Кислі-прекислі. Зате взимку, коли вони полежать і порожевіють у них боки, смачніших яблук не знайдеш. Візьмеш рожевощоке в руку, а з нього наче липневе сонце бризкає, духмянить ніжним ароматом.

Одного разу, коли земля вже давно спала під снігом, бабуся ввійшла до кімнати і тихо до мене:

— Ходи, щось покажу. Тільки не грюкай дверима і не розмовляй.

Навшпиньки пробралися на веранду. Стали. Бабуся ледь помітно кивнула на яблуню. Я — туди очима. А там — матусенько рідна! Дятел, живісінький дятел на стовбурі дерева. Махає головою, як коваль молотом, і тільки чути: тук-тук, тук-тук.

Бабуся приклала палець до губ:

— Тихо, бо сполохаєш.

Я ще ніколи не бачив так близько цього працьовитого птаха-красеня. На голову він одягнув червоний беретик, шию обмотав білим шарфом, на животик натягнув рудувату сорочечку з червоними стрічечками, а на спину накинув чорно-білу накидку.

Своїм гострим дзьобом дятел безперестанку довбав на одному місці, саме там, де торішньої весни батько відрізав суху гілку. Птах так ретельно працював, що під яблунею лежала купа спорохнявілої деревини.

Коли дятел на мить зупинився, щоб перепочити, я побачив у стовбурі невелике кругле дупло.

— Так швидко видовбав собі хатинку?

— Та ні, він давненько тут забавляється, ще з осені, — ледь чутно промовила старенька. — Там, здається, вже синиця облюбувала оселю. Позавчора вранці звідти вилетіла.

Я так захопився дятлом, що й не помітив синичку. Жовтувато-зелена красуня з білою плямою на потилиці перескакувала з гілки на гілку і співала: "Цінь-цінь, цінь-цінь!".

Скоро дятел знявся і сів на грушу. Синичка ж оглянулась навколо маленькими чорними оченятами, по-своєму щось крикнула і шугнула в дупло.

Ще не встигла пташка вмоститися у новій хатці, як віти навколо дупла обліпили горобці. Вони так галасували, ніби побачили кота, що нахабно добувається до їхнього гнізда. Але синичка не зважала на той гармидер.

Довго лементували горобці. Потім трохи принишкли, ніби радились, що їм робити з безстрашною синицею.

Несподівано один горобець, мабуть, найхоробріший серед них, вчепився лапками за край дупла. Щойно хотів заглянути всередину, як звідти висунулась синиця, погрозливо заверещала — і горобця наче вітром здуло.

Горобці знову зчинили такий галас, що бабуся не витримала, взяла віник і вже хотіла йти на допомогу пташці. Але та вилетіла з дупла і з криком почала відчайдушно кидатись на своїх недругів. Жевжики злякалися її бойового наступу і чкурнули на високий кущ бузку. Тоді синичка сіла на гілку коло відвойованої хатки і заспівала переможну пісню. Я глянув на бабусю і тихо спитав:

— Синичка буде жити в дуплі?

— Авжеж.