Володимир - Скляренко Семен

На лавах під стіною стояли довжелезні й вузькі дерев'яні скрині, в яких лежав одяг, на столах ближче стояла сердолікова крабиця* (*Крабиця — ларець, скринька.) зі всім віссом* (*Вісс — вінець і всі царські регалії.) царським. Коли князь Володимир увійшов, кітоніти низько схилили голови.

Вони одягли на нього довгу сорочку, натягли через голову схожий на мішок з прорізом угорі білий, шитий срібною ниткою в хрести скарамангій, підперезали широким, червоного шовку поясом, взули ноги в червоні гостроносі черевики, почепили на плечі червону, з золотою каймою хламиду, на шию лори.

Це було дуже незручне вбрання, якщо раніше у власному одязі йому було просторо й дозвільне, то тепер князь Володимир почував себе, як у тісному дерев'яному коробі, ворушитись було важко, комір хламиди врізувався в шию.

Князь Володимир ввійшов у собор, там до нього приєдналось чимало бояр і воєвод, що ждали його виходу, спафарії, що тримали сердолікову крабицю.

До собору ввели царівну Анну. Вона була в сріблястому одязі, що облягав тонкий стан, обличчя її не було видно — голову Анни закривало густе покривало, що спадало на плечі й груди.

Князь Володимир зробив так, як йому зарані сказали, — ступив уперед, зупинився перед царівною, підняв з її голови покривало.

Перше, що він побачив, — великі перелякані очі Анни, що темніли на вибіленому, нафарбованому обличчі, тонкий ніс, що здригався від напруженого дихання, стиснуті уста.

Але все це — не тільки обличчя царівни, а й тисяча людей, що наповнили собор, урочистий спів хору, сяйво свічок — проходило перед ним, як уві сні, взявши за руку царівну Анну, він повів її вперед, до вівтаря, де вже стояв єпископ, а на столику, праворуч від нього, лежали вінці.

Єпископ підняв вінці й поклав на голови Володимира й Анни, з'єднав їх руки червоною шовковою хусткою, благословив — віднині Анна була царицею, жоною князя Володимира, голову ж його вінчатиме корона візантійських імператорів.

— Ісполайте деспоте!* (*Многі літа государю!) — гриміло в соборі, тисяча людей, величаючи його, василевса, ставали на коліна.

І дивні, ніколи не знані почуття огорнули душу князя Володимира. Він дивився на людей, бачив безліч захоплених блискучих очей, чув багатоголосий спів хору, що бажав многих літ василевсу Володимиру й василісі Анні, йому забивали дух пахощі ладану, смирни.

Віднині ніхто й ніколи не назве вже його сином рабині, він імператор, як Василь і Костянтин у Візантії, як Оттон у німців... Віднині ніхто й ніколи не називатиме такожде й Русь землею варварів-язичників, вона стоїть нарівні з Візантією, Німецькою імперією, могутніми державами світу...

Князь Володимир підніс руки д'горі, звернув погляд до неба.

— Воззри, боже, на мя, смиренного раба свого, прийми, боже, молитву мою...

Позаду залишились пир, шум багатьох голосів, співи, славослов'я — у спочивальні, куди вони зайшли, багато людських рук довго й старанно працювали, щоб приготувати все для радості, щастя, любові, — в срібному свічнику горіло сім свічок, проміння їм освітлювало червоні грецькі килими на стінах, мармурові постаті Амура й Псіхеї, що злилися в'єдно у вічному цілунку, білосніжне широке ложе, у високих вазах квіти.

За розчиненим вікном пливла ніч — чудова, велична: повний місяць заливав голубуватим сяйвом гори на мисі Парфенія, тихі води Руського моря, мури, церкви, колони, базиліки й побудовані стіна в стіну будинки Херсонеса, що зараз уночі були попелясто-срібні.

Сп'янілий від вина й усього, що йому довелось пережити цього дня, Володимир дивився на Анну, її великі темні очі, що дуже одверто й покірливо заглядали в його серце й душу, гарне обличчя, на якому палахкотіли рум'янці, відкриті уста, за якими видно було два ряди стиснутих зубів — намистечка з перлів.

І вся вона — з чудовою, наче точеною, шиєю, округлими плечима, персами, надзвичайно тонка в стані, з крутими, пружними стегнами, — красою Анна була достойною дочкою матері своєї Феофано, але та догоряла, як вечорова зоря, в Константинополі, а ця сходила, нібії денниця, в Херсонесі, над морем Руським.

І, вражений цією красою, князь, а нині василевс, Володимир несміливо торкнувся руками її плечей, а потім обняв трепетне тіло Анни, поцілував її гарячі, благаючі уста...

— Божественна василіса! Окраса світу! — сказав він.

— О Володимире, гіперборейський витязь! — відповідала Анна.

Руських слів, яких навчили Анну в час подорожі з Константинополя до Кліматів, і тих грецьких слів, які Володимир завчив тут, у Херсонесі, було так мало... Але що слова, коли саме небо, місяць, земля, здається, благословляють любов, а зовсім недалеко набігають на берег і щось шепочуть теплі морські хвилі?!

4

Починало світати, коли князь Володимир став за городом на скелі, в підніжжя якої глухо били хвилі.

Хто знає, чого він у цю вранішню годину опинився тут, позаду була ніч, коли ні він, ні Анна не спали, тільки перед світанком вона, поклавши руку на його плече, спокійно заснула, сам він також міг і мусив спати.

Проте сон не йшов йому в голову, обережно прийнявши з свого плеча теплу руку Анни, він устав, опустив на вікні завісу, тихо одягнувся, ще тихше, щоб не рипіли мостини й не рипнули двері, вийшов з спочивальні, спустився в сіни, де стояла сторожа, опинився на тихій, безлюдній ще вулиці, проминув північні ворота стіни, став на скелі над морем.

За кілька годин, що минули від півночі, все змінилось на небі й у морі — від сходу із-за гір рвучкий вітер гнав розірвані сірі хмари, море розходилось, скрізь по ньому котились хвилі.

Але буря ходила не тільки в морі, щось сталось у цю передсвітанкову годину в душі князя Володимира, йому здалося, що він дуже багато днів ішов все вперед і вперед, до мети, яка тільки вночі була чистою, ясною, привабливою, як місяць, небо, зорі, вся земля.

Так чого ж хвилюється Володимир — все сталось, як він і вимагав: з імператорами Візантії укладено почесний, твердий, несхитний ряд, кораблі вже привезли з Константинополя дань на живих і за мертвих воїв, учора він, одягнувши вінець, став імператором, взяв у жони василісу Анну, може сміливо, з перемогою повертатись на Русь.

На Русь... Саме про це й думав, стоячи на скелі над морем, князь Володимир... О рідна земля, яка вона була чудова, бажана, коли князь Володимир з перемогою повертався до неї.

У цій землі в нього був свій куточок, свій дім, своя родина, жона, діти... Але де нині його дім, що скаже він жоні Рогніді, що скажуть йому діти його? Шукаючи добра рідній землі, що содіяв він дому своєму?

Він ішов понад морем все далі й далі від города, зупинився під кипарисами, що низько хилились і тужно шуміли під вітром. Це був некрополь, закладений у давно минулі літа, — город мертвих, де стояли пишні гробниці, величні пам'ятники, колони, мармурові статуї, над деякими з них висічені були з сірого херсонеського каменю надгробки, подекуди тіні мертвих охороняли лише бугорки з піску з висхлою жорсткою травою.

Знаючи вже грецькі письмена, князь Володимир минав могилу за могилою, з трудом вчитувався в написи над ними, ніби слухав переклик тих, що давно пішли з світу.

Біля однієї могили він зупинився надовго, розбирав письмена й нарешті зрозумів їх.

На мармуровій плиті було висічено:

"О Юліє, радій!

Ти, народжена над теплим південним морем,

стала княгинею холодної полунощної землі,

була жоною тигра й льва,

а від них народила леопарда,

лежи ж спокійно тут, у землі Херсонеській,

нехай леопард іде й іде по суходолу,

ти ж мертва, як жива на землі, бажана небу стала!"

Прочитавши цей напис, князь Володимир здригнувся, холодок пробіг по його тілу. Хто похований під цим надгробком, про яку Юлію, тигра, льва й леопарда говориться в написі?

Хвилі все дужче й дужче, перевертаючи каміння, били в береги, загрозливий голос з минулого, неминучість, а разом і страх перед завтрашнім днем вповзали в душу василевса Володимира.

Розвиднілось, коли князь Володимир повернувся до будинку стратига. Там стояла денна сторожа, яка дуже здивувалась, побачивши, що князь уже виходив з дому. Ще більше були здивовані воєводи й бояри, почет Анни, священики.

Усі вони низько вклонились князеві, коли він зайшов до сіней, розгублено й стурбовано подивились на нього, мовчали. Він відповів на їхнє вітання, пішов сходами на верх будинку.

Цариця Анна вже не спала, в переходах метушились її слуги, в самій спочивальні кілька жінок закінчували її одягати.

Коли князь Володимир переступив поріг, усі швидко вийшли з спочивальні, й вони залишились з Анною тільки вдвох.

Його здивувало, що, незважаючи на ранній час, Анна вже одягнулась у царський свій одяг — сріблясту з золотими пальметами* (*Пальмети — орнамент у вигляді пальмового гілля.) туніку, на голові її сяяла легка діадема з каміння, плечі прикривала червона хламида.

— Сьогодні у нас буде великий чи середній вихід? — запитала Аниа.

Він навіть не зрозумів, про що запитує Анна.

— У Константинополі, у Великому палаці, — пояснила вона, — василевси роблять щоденно великі, середні й малі виходи: великі — в храм Софії, середні — до інших храмів, малі — в перший тиждень Великого Посту, відповідно до яких одягають білі, пурпурові чи чорні одяги, показуються чи не показуються народу...

Князь Володимир посміхнувся.

— Я виходитиму до воєвод, бояр і всіх людей своїх, — відповів він Анні, — як і допреже, днесь робитиму те саме, що й завжди. З Херсонесом закінчено, треба збиратись і вирушати до Києва.

— Але ж ти вийдеш до сановників своїх, полководців, воїв?

— Я вже був у городі і ходив далеко до моря.

— Ти вже був у городі й ходив до моря? — Анна широко розплющила очі. — І з тобою були твої сановники, полководці, вої?

— Ні, — важко зітхнув Володимир. — Я вийшов у город, ходив до моря й довго там стояв...

— Один?

— Так.

Очі, обличчя, весь вигляд і рухи Анни виявили, що вона не розуміє, як її муж — князь Русі і василевс Володимир — міг сам вийти з дому, іти до моря, довго там стояти — адже у Константинополі, у Великому палаці, все робилось інакше: там василевси й василіси жили, оточені етерією, кроку не сміли ступити без сановників, діяли так, як велів церемоніал.

— То ти зробиш вихід зараз? — все допитувалась вона.

— Так, — заспішив Володимир, — зараз ми вийдемо разом з тобою, підемо вниз і поснідаємо, а там я вирушу в город, щоб оглянути лодії, на яких ми поїдемо до Києва.

— А що мушу робити я? — здвигнула плечима Анна.

— Тобі такожде треба збиратись: дорога в нас буде важка й довга.

— Гаразд! — процідила Анна.