т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.

- А хіба не бачиш? Танцюю...

Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:

- Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз-у-раз?

- А чого ти така добра?

- Я? Ні, здається і я не дуже, але ж...

- Без палиці мимо не йди? - кинув Трохим і сухо засміявся.

Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова й потаскав кудись за стайню.

- А мене вже таким мати породила та люди зробили,- зачувся знов Трохимів голос.- Таким і дівчата любили,- і злісно-іронічно засміявся.

- А ти любив когонебудь?

Трохим мовчав.

- У тебе мати є?

- Була.

- А батько?

- А ти що?.. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?

- А хоч би й сватать.

Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.

- Слухай, Килино,- терпко зоговорив Трохим,- я жарти люблю, але коли мене кусають, то й я зуби маю... Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то й торгуватись зо мною нема чого... Коли б...

Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови й ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові в Килини.

- Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш,- спокійно сказала Килина.- Десь довго зуби гострив... А бідний Андрій аж муляє тобі...

- А тобі жаль його?

- Не жаль... а... а...- Килина трохи зам’ялась.

- Так, мовляв, згодиться колись... Чи заміж вийти, чи переночувати колись... Хе-хе-хе!

- Може й заміж вийду.

- Як буде на те його ласка.

- Правда, що чорт! - трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволено посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.

- Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? - раптом повернувся Трохим до неї.- Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози... Краще буде!

Килина не зразу одповіла.

- Мені жаль тебе,- тихо сказала вона.- Злий ти, без серця... Попечений...

Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову й наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно дощем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а ніби вже стомлений, дихав спокійніше й рівніше. Біля «білої» кухні та «комнат» миготіли постаті, чулось гукання, біганина...

- Справді, жаль? - не повертаючись, якось напружено й без звичайного сміху спитав Трохим.

- А чого ж би я тебе обманювала?

- Не смієшся! - повертаючи голову, буркнув він.

- Ну-от!.. Ще що вигадай...

- Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль...- вирвалось у нього з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі.- Коли не смієшся...

Килина повела плечима, помовчала й нарешті теж з ніяковістю тихо спитала:

- Хіба тобі поможеться від цього?

- Поможеться... Поцілуй...- якось грубо й дико прошепотів він.

Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.

- Ха-ха-ха! - умить голосно, з ненавистю зареготався Трохим.- Жалібниця! Злякалась... Думала й справді! Ха-ха-ха! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Ха-ха-ха!

І сміючись, він, не хапаючись, одійшов од тину і озираючись пішов до стіни.

- Трохиме! - тихо гукнула Килина. У голосі її чулось щось винувате, ніякове й боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.

«Та-ак», хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу й пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тількищо лежала Трохимова рука, й наче закам’яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.

- Килино! - умить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.

- Килино! - голосніше вже покликало вдруге і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.

- Ну, чого там? - незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з’явилася постать і помалу підійшла до неї.

- Ти тут? - впізнав Юхим Андрієв голос.- А я шукаю тебе... чого ж ти тут стоїш ... дощ, холодно...

- Так, стою та й годі...

- Може вийшла до кого?

- А як же!.. До Халабуди вийшла...

- А-а! - протягнув з нотками ніяковости й ображення в голосі Андрій.- Так я може... Так я піду! - шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.

- Ет! - з ласкавою досадою взяла вона його за руку.- «Піду»... Куди підеш?.. Не жену ж я тебе... Не схочу, сама скажу... Зараз - «піду»...

Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини й наче злився з нею в обійми.

- Так ти до Халабуди вийшла? - зачулось його тихе питання.

Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до нього долетіло Андрієве «голубко». Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови й чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.

- Килино! - зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння.- Я прийду... Можна?.. Килино?..

Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.

- Ну, чого?.. Чого?.. Ніхто не почує... всі спатимуть... Килино!

Килина не рухалась.

- Не хочеш? Ні?

- Не хочу,- твердо промовила Килина.

- Чому?

- Так, не хочу та й годі.

- Значить, ти мене не любиш... значить...

Килина не дала