Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Тільки не я, а болячка моя".— "Захворіли?" — "Та щось таке на шиї вискочило,— розповідаю.— Наче яйце гусяче, хоч бери та висиджуй".— "Ану, зайдімо до мене!" — "Хай потім, осьо підлогу домию". То він мене за руку та й потягнув за собою: "Ходімо, ходімо, потім домиєте". І як я не опиралась, як пе відмовлялася, таки затягнув. Плаща скидає, білий халат одягає, командує: "Показуйте, що ви там нагуляли!" — "Еге ж, нагуляла,— кажу,— бо гульки одні в голові. Ні онука в мене, ні невістки, ні сина, ні роботи ніякої".— "Отож із парубками треба поменше вистоювати, стіни спинами витирати!" Жартуємо, а він уже мою цяцьку обмацує: "Болить?" — "Та наче трохи болить". А таки болить, дуже болить, тільки я змалечку терпляча. Як розпанахала, пригадую, сапою ногу, коли підгортала картоплю, то не побігла до матері плакатись, а заліпила землею і слиною та сиділа в картоплинні, поки й кров цебеніти перестала. До хати потім заходила, то від матері ховалась, щоб

не побачили. Ото він мені вже заклопотано: "Доведеться вас, Варваро Михайлівно, покласти в лікарню. Та не тут, а в Києві".— "Та нащо мені тая лікарня! Пере-ходю якось і так. Ви мені якусь мазь краще випишіть, я помажу — незчуюсь, де воно й дінеться. На мені, як на собаці, все зажива".— "Як на собаці? — питає. А сам мне, мне мені шию.— Ні, тут жодна мазь не поможе. Тут лікуватися треба серйозно. В стаціонарі. Ось напишу вам направлення, головний лікар підпише, та і і з богом". Тут уже я, признатися, злякалась: що ж мої діти без мене робитимуть? Та й тут прибрати не встигла. Домила підлогу, такий-сякий обід стеліпала своїм та в Київ і поїхала. В еди... в еди... тьху, слово яке, помреш — не вимовиш! Ну, туди, де всі шиями хворі, в лікарню оту, що навпроти цирку, отак, на вуглі. Думала, ненадовго, а воно півтора місяця пролежала. Сип та невістка частенько провідували, онука з собою привозили, і він тричі навідувався. Сусідки мої аж не вірили, що це — лікар. Родич, казали.

Півтора місяця пролежала, ще й тиждень на бюлетені пробула. Не різали, тільки щодня годували пілюлями, а скололи всю —— на сито. І болячка моя сама собою дееь щезла. Не лишилося й сліду.

А було б же гірше, коли б не послухалась та хворобу запустила. Надивилася там усякого.

То отаку людину та виганяти з роботи?

* * *

А почалося все з того, що я погиркався з жінкою.

Ще вчора домовилися сходити до лікаря. У мене щось завелося в грудях, душить та й душить, спати не дає. Ну, якось переходив би, так жінка ж: бухикаю всю ніч та раз по раз холодну воду пити зриваюся: ковтнеш — мовби трохи легше стає. Жінка спершу казала, що то в мене од курива, бо смалю день і ніч, я ж казав їй, що ні, курю, як досі курив, ні більше ні менше, а до цього ж так груди не рвало. Це я на роботі, мабуть, ухопив, на роботі в нас такі протяги, що й чоловіка, як зазівається, витягне. А робота ж у нас гаряча, та ще й під кінець місяця, коли план починає горіти, отоді вже чуби в усіх мокрі: і в роботяг, і в начальства. Ну, тоді жінка й сказала, що сходив би до лікаря, бо й сам не спиш, і мені спати не даєш. Я ж їй сказав: а ти чого не йдеш? Бо в неї щось із животом: що не з’їсть, стоїть, як цеглина.

І грілку гарячу майже щоночі до живота прикладає. Так утрьох і спимо: посередині грілка, ми — по боках. Жінка покомизилась, покомизилась і каже — йди сам. Потім таки згодилась — удвох веселіше: за одним махом усіх хвороб позбудемось.

Попросивсь я па роботі, щоб дали відгул на півдня, початок місяця — по горить. З жінкою вирішили вийти раніше, аби зранку до поліклініки добратись та першими бути. Вона ще до куми після цього збиралася заскочити, кума недалеко жила.

Ну, схопились, поснідали наспіх, стали збиратись. Я вже встиг і одягтись, як вона раптом згадала, що на мені майка й труси, ще з минулої неділі. Не могла раніше про це подумати! "Одягай свіжі, бо що там про мене подумають!" Робити нічого — переодягся похапцем, можна вже й іти, а жінка моя все ще в сорочці. То те плаття приміря, то те, як у магазині. Ждав я, ждав, ну, з півгодини, не менше, а тоді й не витримав:

— Ти скоро?

— Не заважай! Не стовбич надо мною!

І, паче навмисно, ще повільніше возькатися стала. Взяла кофту, надумалась.

Тут у мені й почало закипати:

— Ти що, замін; збираєшся?

— Може, й заміж. А твоє яке діло?

— Та хто тебе візьме, луб’я старе!

Як почула про луб’я — спалахнула.

— Йди сам, як тобі так ніколи!

— І піду, чорт з тобою!

— Не лайся!

— А я хіба лаюсь? Я свата нашого згадую. Що сім пар чобіт стоптав, поки отаких голуб’ят звів докупи.

— Вуло б по женитись! Бачив же, що купував!

— Чорт вас роздивиться!.. Ти довго ще возькатись будеш?

— Скільки треба, стільки буду.

Плюнув я та й вискочив з хати. Дістав цигарку, а припалити не можу: руки трясуться. І таке мені все на світі немиле, хоч із мосту та в воду.

І нащо ото чоловіки женяться? На свою погибель, не інакше!

Стою, цигарку жую, на світ білий оком чорним дивлюся, аж ось і моя пава випливла з хати. Духами од неї, як від цистерни. Прийде в лікарню — всі почманіють.

— Пішли? — веселенько до мене. Мов аж рада, що по-сварились.

Кинув цигарку, пішов. Вона до мене щебече, а я мовчу, бо все ще горить, влягтися не може.

Ну, прийшли й запізнилися, звісно: черга до нашого лікаря — душ двадцять, не менше. Ті сидять, ті стоять, бо на всіх і стільців не вистачає.

Стали й ми. Стінку підперли, щоб не завалилася, слухаємо, про що люди поміж собою гомонять. Все про хвороби, іцо в кого болить. Наслухаєшся — жити не захочеш! Через що я не люблю по лікарнях ходити: здорового хворим зроблять!

Стоїмо, як апостоли. Вже й година минула, друга збігає, уже мені й на роботу пора, а ми все ще по попадемо до лікаря. І така мене знову злість іта жінку брать почала, що, їй-богу, побив би, коли б не на людях та щоб насмілився! Докрутилась! А тут іще лікар тягне. Він що, роздягає усіх догола?

Та ось і наша черга врешті-решт підійшла.

— Йди перша! — кажу: не дивитись би на неї!

— Ні, ти йди перший: тобі ж на роботу.

Бач, яка добра! А вдома що виробляла?

— Іди перша, бо й з лікарні піду!

— Ні, ти йди перший.

Товклись під дверима, поки й сестричка не виглянула:

— Заходьте, хто там...

Ми удвох і ввалились.

— То кого па нагнете першим дивитись? — питає лікар.

— Її.

— Його.

— Почнемо, мабуть, з дами,— сказав тоді лікар.— Ми ж як-не-як кавалери. Хоча й підтоптані. Сідайте до столу та розказуйте, що вас тривожить.

Жінка й почала... Ну, ви самі, мабуть, знаєте: жінка вже як розкриє рота, то не скоро затулить. Торочить, торочить, вже й про мене забула. Що мені ж па роботу пора. Як на вугіллі стою!

— Гаразд,— сказав лікар нарешті.— Роздягайтесь, я вас огляну. А ви, молодий чоловіче, вийдіть поки що. Нічого цікавого ви тут не побачите: на дружину свою і вдома могли надивитись.

Веселий лікар, нічого не скажеш! Вийшов я з кабінету, на годинник глянув: півгодини лишилось, якраз до

роботи добігти. То я, недовго думаючи, ноги на плечі та й з поліклініки: хай воно горить, отаке лікування!

Прибіг у самісінький раз.

— Полікували? — питають.

— Полікували.

— А що приписали? Порошки чи таблетки?

— І те,— — кашу,— іі те. Ще й навздогін шприцом...

Посміялись, пожартували, став я до верстата — мовби

по так уже й бухикаю. Коли приходжу додому, а там жінка рево, сльози струмками: "Це ти навмисне утік! Щоб мені допекти!" І як не пояснював їй, що на роботу запізнювався, завела, як у дуду.

Слово по слову: посварилися знову.

Більше я й не пішов у поліклініку — пройшло.

Минуло з півроку, вже давно й забулось, жінка моя і в Миргород з’їздити встигла: воду пити, наче вдома водії не було. "То їй не води закортіло, а парубка доброго!" — сміялись па роботі з мене. Та я на те не дуже зважав, бо ж уже, слава богу, не молоденька, сорок два роки, та іі строга була до баловства, на чужих чоловіків не дивилась ніколи. Мені аби їй полегшало, а там хай плещуть, що хочуть: чужі роти не зав’яжеш. Приїхала жінка з курорту, паче й справді видужала і про грілку забула, як заходить одного разу старша сестра. Валентина Григорівна од нас недалечко й живе. "Здрастуйте! Як поживаєте? Як ваші дітки?" Про се, про те, а я собі думаю: чого б це вона? Не заходила ніколи, а це раптом прийшла. Спершу думав, що про столярку домовитись хоче, бо я таки столяр, коли ні, іншим запахло!

— Ви знаєте, за чим я прийшла?

— Скажете.

— Ми в поліклініці готуємо збори. Як обслуговують хворих. То я, як голова місцевкому, оце до вас і зайшла. Може, скарги які? Чимось невдоволені?

— Та які можуть бути скарги! Он жінку підлікували — спасибі! То не розставалася з грілкою, а це — хоч па танці.

— А ви? Вас як обслуговували?

— Та що мене обслуговувати — я й так здоровий, як бик! — відповідаю їй. Відповідаю, а не туди, що вона зайшла до нас неспроста.

— А до лікарів протейній по маєте?

— С,— кажу.

То вона так і стріпнулась:

— Яка?

— Л отака,— кажу,— що людей мало ріжуть. Розплодились, як гусені.

— Вам би все жартувати! — каже невдоволеио.— Ви краще б розказали, як вас Колядко вигнав з кабінету.

Ага, ось воно що! Довго ж сорока на хвості своїм несла — півроку летіла!

— Ні,— кажу,— не виганяв — спробував би вигнати. Я сам пішов.

— Отак узяли та й пішли? — недовірливо.

— Пішов, бо на роботу запізнювався.

— А може, ви пригадаєте? — вже до жінки. Я на неї, на жінку свою, так подивився, що й вона не згадала нічого.

Валентина Григорівна губи підібрала й обличчям спісніла.

— Жаль,— каже зводячись.— А я сподівалась, що ви нам допоможете.

Отут мою жінку нечиста сила за язик і смикнула:

— Та не виганяв же, кажемо вам! Сказав тільки — вийти геть з кабінету, бо я роздягалася саме.

— От бачите, таки виганяв! От про це й напишіть.

— Куди писати?

— На місцевком. Чи на ім’я головного лікаря нашого. Алли Василівни. Ви от не хотіли правди казати, а на Колядка багато хворих скаржиться. І заяви пишуть.

— Хай пишуть, а ми писати не будем!

— Жаль,— сказала Валентина Григорівна.— Я надіялась, що ви нам допоможете.

— І даремно,— кажу.— Даремно надіялись.

Пішла — ледь попрощалась.

— Тепер мені туди й потикатись не можна,— сказала дружина.

— Припече, то поткнешся. Двері перед тобою піхто не зачинить. А щоб людину ні сіло ні впало топити, на те я не здатен! Хай кого іншого тукають.

* * *

Не знаю, з чого й почати.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: