Містечкові історії - Дімаров Анатолій

пуф-ф-ф... ваша хвора?

А я все ще не міг відірвати погляду од портфеля. Шкіра на ньому була вже не чорна, а біла, металеві дужки поіржавілі та вичовгані. Він давно втратив первозданну форму свою і скидався на що завгодно, тільки не на портфель.

— Хвора? — врешті отямивсь я.— Прошу сюди... Дозвольте потримати портфель...— Він уже прицілювався до вішалки, щоб скинути плащ.

— Завелика для нього честь! — сказав весело він і бухнув портфелем об підлогу.— Завелика честь!

Відсапуючись, звільнивсь од плаща (розміру п’ятдесят восьмого — не меншого!). Зняв замацаний на крисах капелюх.

— То де ваша хвора? — Він уже йшов до кімнати, на ходу витираючи величезною хустиною шию.— Ви не знаєте, до яких пір отак смажитиме? Сказилось, чи що?.. Дозвольте? — Протиснувся поміж мною й одвірком, придушив мене черевом.— То оце ваша хвора?

Теща лежала на горі подушок помираючим лебедем. Погаслі очі,^скорботно стулений рот. Три місяці тому з нею стався інфаркт, і відтоді, повернувшись з лікарні, теща не спиналась на ноги. Лежала й чекала неминучої смерті.

Я й дружина весь оцей час ходили навшпиньках, розмовляли тільки пошепки. Квартира наскрізь пропахла ліками, від мене теж несло, як од аптеки, і знайомі, зустрівшись, цікавились моїм здоров’ям.

Щоранку, прокинувшись, я насамперед заходив до тещі:

— Ну, як ваше, мамо, здоров’я?

— Погано,— незмінно відповідала вона і дивилась на мене з таким докором, наче я був тому причиною.

І майже щотижня — приступи стенокардії. Як правило, посеред ночі. Виклики швидкої допомоги, налякані очі дружини, чекання напружене: їде? не їде? А потім, коли зроблять обов’язковий укол і теща нарешті засне, довге безсоння в постелі. І шум, і дзвін у голові протягом наступного дня.

І обов’язковий, уже вранці, виклик дільничного лікаря. Старенької Марії Андріївни, яка, так і не поставивши тещу на ноги, пішла нещодавно на пенсію.

— Так що трапилось?

— Викликали швидку допомогу,— каже з докором теща: як ви тут пе старайтесь, а мені все гірше й гірше.— Коли б уже швидше померти?

— Ну, цього я вам не рекомендував би! — відповідає лікар бадьоро.— Померти завжди встигнемо. Це від нас не втече.

Витирав піт уже з обличчя. А свій жахливий портфель поставив не на підлогу — на крісло. На білосніжний чохол, що його, старанно випрасувавши, наділа сьогодні дружина. Сопучи, підсунув ближче до ліжка стілець, сів — стілець затріщав, ладен розвалитись.

— Добренько, будемо знайомитись. Віднині, хочете ви цього чи не хочете, я буду вашим лікарем. Зовіть мене Андроником Федотовичем.

Теща суворо й осудливо дивилась ла нього. їй явтю не подобався бадьорий тон лікаря. Важке обличчя її стає ще важчим, губи несхвально стискаються.

— В мене був приступ стенокардії,— каже вона; їй, мабуть, здається, що лікар не знає, наскільки вона хвора.— І три місяці тому був розмитий інфаркт.

— Стенокардія? — перепитує він неуважно.— А от ми зараз її послухаєм — вашу стенокардію. Спробуємо впіймати за хвостика...

Теща зовсім уже певдоволепо супиться: про її хворобу насмілюються отак говорити!

— Ваню! — стогне вона.— Накапай мені двадцять п’ять крапель валокордину. Щось моє серце...

Двадцять п’ять крапель — для демонстрації. Коли тещу хапає по-справжньому, вона просить сорок — не менше.

— Зачекайте,— зупиняє мене лікар.— Ще встигнемо випити. Спершу треба послухати.

Бере свій портфель, що — я так і знав! — лишив на чохлі дві темні смуги. Уявляю, що скаже на його адресу дружина! Та й на мою також: нащо дозволив поставити! Хотів уже вийти, щоб не заважати, але мимоволі затримуюсь: він саме відкрив свій портфель. Хоч знаю, що непристойно заглядати до чужих портфелів, все ж не можу перебороти цікавість.

Зібганий шарф (в отаку спеку!), величезний пакет, перев’язаний мотузом, купа книжок. Він риється в шкіряній тій посудині, бурмочучи заклопотано:

— Де ж я його в біса подів?

— Що ви шукаєте? — пита з осудом теща.

— Та стетоскоп, будь він неладен! Зверху ж клав...

■— Візьміть наш... Ваню, подай стетоскоп. Он там, у

шухляді.

Я висуваю шухляду: новий-новісінький стетоскоп сяє хромом. Всіма правдами й неправдами його дістала нещодавно дружина, як і прилад для вимірювання тиску: теща міряє свій тиск по двадцять разів на добу. Й аж радіє, коли він у неї високий.

-— По треба,— — заперечує лікар.—Я звик до свого. Та осі. він. С! Дістає стетоскоп, придбаний чи не в антикварному магазині,— такий у нього вигляд допотопний, ще іі хвалиться: —Цим стетоскопом користувався ще мій покіііниіі дідусь. Вміли колись добрі речі робити! — і — диво! — теща з повагою дивиться на той антикваріат,— От ми вас зараз і послухаємо... Ви нас на хвилинку залиште, молодий чоловіче...

"Шаман якийсь, а не лікар!" — думаю з осудом, поли-іпаючи їх у кімнаті. Мені вже, слава богу, пішов тридцять п’ятий, а він — молодий чоловіче...

Стою в коридорі, мимоволі прислухаюсь до того, що діється там, за дверима. Чую басовите бубоніння тещі й тонкий, як у жінки, голос лікаря, що переходить іноді у фальцет.

— Та що ви мені таке кажете!.. Забудьте про той ваш інфаркт!

Вже посварились, чи що?

Не витримую, заглядаю в кімнату. І ледь не падаю: теща звелася з ліжка! Суне, як монумент, ледь переставляючи ноги, а він підтримує її, пробуючи обійняти за неосяжний стан.

— Отак, отак...

Дійшли до вікна, зупинились.

— От бачите, дійшли! — каже він переможно.— І, слава богу, не вмерли! А тепер давайте потихеньку назад...

Теща повільно обертається, на обличчі її вже по осуд, а розгублений подив. Наче все ще не може повірити, що це вона, смертельно хвора людина, спромоглася звестися з ліжка.

— Тепер ми вам напишемо кілька уроків,— каже Андроник Федотович, уклавши тещу,— Отже, так: сьогодні ви ще двічі пройдетесь до вікна. Вже самостійно.

— Я впаду.

— А ви постарайтесь не падати. Не думайте про це. Думайте, що обов’язково дійдете, і все буде заразд. Я лікую одну хвору, значно важчу од вас...— Теща з недовірою слухає: не може, мабуть, уявити, що хтось більше хворий од неї.— Так ця моя хвора зараз сама ходить в аптеку. А починала, як і ви... Після третього інфаркту до того ж.

— Після третього інфаркту — вмирають! — каже переконано теща.

— Хто вам цю дурницю сказав? — сердитим фальцетом запитує лікар.— Після третього інфаркту живуть до ста років!.. У мене є хворі, які вже мають по чотири інфаркти. Бігають, як коні... Тож домовилися: сьогодні ще двічі пройдетесь до віконця й назад. Так в уроці ті запишемо.— Бере аркуш паперу, пише свій дивовижний "урок", теща ж иапружрпо стежить за його олівцем.— Тепер перейдемо до лінів. Що зараз п’єте? О, та тут у вас ціла аптека!

Величезний коробок стоїть поруч з тещею. Теща по кілька разів на день порядкує в ньому, любовно переставляючи ліки. В основному іноземні: югославські, польські, угорські, швейцарські, індійські — нашим лікам довіри немає, вони, на тещину думку, набагато слабші, ніж іноземні. "Баню! — стогнала вона після кожних відвідин Марії Андріївни.— Сходи, дитино моя, до Кіри Василівни.— Кіра Василівна — тещина давня знайома, завідуюча аптекою.— Марія Андріївна прописала нові ліки. Каже, що ці обов’язково поможуть".

— У вас, либонь, грошей кури не клюють! — дивується лікар, перебираючи пакетики й слоїки.— Хто вам їх понавиписував? Цими всіма ліками коня можна звалити з ніг, не те що людину! І що за мода пішла: як тільки захворів — подавай закордонне. А в те, що в нас є не гірші, до того ж набагато дешевші,— про це наче не знаємо...

— То ви, мабуть, не хворіли! — заперечує теща.— Коли захворієш — не жалієш нічого.

— Правильно! І не треба жаліти. Але ж не викидати гроші на вітер! Крім того, ви привчаєте свій організм до ось цієї всієї отрути. А коли вас притисне по-справжньому, тоді вже й вона не поможе. Ці ліки треба тримати, як "швидку допомогу". Та й то далеко не всі. Я напишу вам, які, уже в третьому уроці. А поки що перейдемо до другого... У вас є валер’янка? Немає? А вам з усіх ліків найпотрібніша тепер валер’янка. Щоб ваше серденько відпочило від іноземних гостей.

Отак примовляючи, лікар записує "другий урок". Теща з недовірою дивиться на той папірець. Жодної ж іноземної назви!

Трохи втішив її, мабуть, "третій урок". На випадок, коли їй раптом погіршає...

— В нього що, нема більше хворих? — запитав з подивом я, коли лікар, попрощавшись і ще раз нагадавши про "уроки", врешті пішов.—■ Годину просидів!

— Мабуть, є, але не такі хворі, як я! — заперечує теща. Ти б, Кашо, скочив у аптеку за валер’янкою. Спробую, хоч не знаю, чи допоможе,— додає вона з сумнівом.

Я іду по валер’янку, радіючи, що цього разу не доведеться непокоїти Кіру Василівну. Бо мені, признатися, вже їй і па очі появлятися соромно.

Повернувшись, застигаю в коридорі: з тещиної кімнати доноситься стогін. "Невже знову приступ?" Одчиняю похапцем двері й бачу неймовірну картину: теща сама йде до вікна! Стогне, ледь переставляє ноги, а таки йде!

— Вас підтримати, мамо? — кидаюсь до неї.

— ТТе треба,— відповідає вона з таким страдницьким виглядом, паче йде па ешафот.— Я вже якось... ой, ой... сама...

Дійшовши до вікна, довго стоїть, вчепившись у лутку. Потім чую її здивований голос:

— Ваню, а коли це ти встиг пофарбувати паркан?

Я, учитель середньої школи Іван Пилипович Кравченко, урочисто засвідчую: теща давно уже лежала б у могилі, якби не Андроник Федотович. До того йшлося, бо всі лікарі попередні, потураючи тещі, цим її лише під-

пихали до останнього притулку людини, де "ні печалі, ні воздиханія".

Два роки тому теща моя лежала прикута до ліжка. Два роки тому її невиліковна хвороба висіла над нами дамокловим мечем, здатним обірватися щомиті й упасти на наші нічим не захищені голови. "Якщо я й покину ліжко, то тільки в труну",— раз по раз казала теща, а ми, хоча й заперечували, про себе вірили, що так воно буде. "Ви б сходили на кладовище, нагледіли там хорошу місцину для мене",— стогнала вона, й одного разу я таки там побував, і дружина моя побувала, хоч ми в цьому зізналися одне одному лише тоді, як тещі пішло на поправку.

Тож теща нізащо не стала б на ноги, коли б не новий наш лікар Андроник Федотович.

"Уроки" пішли тещі па користь. Пам’ятаю, як другого дня лікар з’явився до нас уже без виклику.

— Ну, як наша хвора? — спитав, скидаючи плащ.