т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Гее-й, та немає правдоньки на світі!
- жалівся Кіндрат, заплющивши очі й журливо схиливши голову на руку.
- Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити...
- з мукою згоджувалась Софійка, притулившись йому до плеча щокою й дивлячись перед себе широкими, синіми, засмученими очима.
- Ех! Тяжко, гірко, милий, да по наймах жити...
меланхолійно, сумно гудів Гриць, м’яко переливаючись від Кіндратової прими до Софійчиної втори.
Було боляче-сумно.
Дід Юхим сидів, спершись руками в коліна, й задумливо попихкував люлькою.
Панас та Савка тихо перейшли на піл і хутко стало чути Савчине хропіння; Петрик і Санька сиділи, обнявшись, на полу й мовчки слухали; Трохим знов тарабанив пальцями по столі, і знов на тонких, синіх губах його грала злісно-іронічна усмішка, тільки гострі, маленькі очі його зробились ще гостріші, лице налилось кров’ю й на лобі грали проти світла лямпочки дрібні краплі поту.
Умить Софійка скинула з свого стану Кіндратову руку, глибоко-глибоко зідхнула й, тріпнувши головою, схопилась і з усмішкою, в якій, здавалось, ще плакала пісня, крикнула:
- Ану його к бісу!... Ще заплакать можна!... Давайте краще веселої... Чого нам журиться?... Горілка є... Давайте, діду, вип’єм. Ет!... Начхайте!... Гулять - так гулять!.. От і все... Наші пани гуляють і ми гуляєм... Удівітельно!
Вона, сміючись, підбігла до столу, схопила налиту чарку і, розхлюпуючи горілку, високо підняла її.
- Хай люде говорять!.. А нам начхать!.. Правда?.. Хведір каже: «шлюха»!.. Ну, й шлюха, ну то що!.. Шлюхам усе можна... Ви й не знаєте: він назвав мене шлюхою... Я не хотіла вам цього говорить, а тепер... пхи!.. Ще й набив, як шлюху! «Ще, каже, й шлюхи вміють вередувати».
- Ха-ха-ха! А он дід Юхим кажуть, що й шлюхи також люди... Правда, діду?
Вона вже не сміялась, а якось болісно, жалко кривила губи в усмішку і все більше та більше розхлюпувала горілку дрижачою рукою. Потім раптом безсило впала на лаву, випустивши чарку, яка покотилась додолу, припала головою до столу й голосно, здригуючись, заридала. Петрик та Санька, що почали щось шепотіти між собою, зразу змовкли і злякано глянули до столу.
- От тобі й маєш! - тихо промовив Гриць, збентежено дивлячись на всіх своїми лупастими очима і якось криво всміхаючись.- Чого вона?
Килина, наче мало дивуючись цьому, глянула мовчки на Софію і знов стала дивитись у лямпочку; тільки в лиці її вже не було задуми, а щось холодне, жорстоке, щось тверде і зважливе. Вона навіть не звернула уваги на Андрія, що, зачувши ридання, хутко підвів голову і став дивитись спершу на Софійку, а потім на всіх широко розплющеними очима, в яких злякано дивилось питання.
- Що таке? - звернувся він до Кіндрата, але той нічого не одмовив йому й тільки пильно, напружено, понуро дивився на піл.
- Біжи, спитай у свого товарища, Хведора,- усміхнувся Трохим.- Він знає.
- Я тебе не питаю! - спалахнув Андрій, повернувшись до нього всім своїм тілом і міряючи очима. Але Трохим тільки гостро подивився йому в налиті кров’ю очі й байдуже одвернувся.
- Що таке? Чого вона плаче? - нетерпляче, палко скрикнув Андрій, звертаючись до всіх.
- Та нічого... так...- махнув рукою Гриць, встаючи й підходячи до Софійки.- Годі, Софійко! Чорт їх бери... Ет! Що там!.. Удівітельно! - І хотів усміхнутись, але тільки скривився...
- Не займай її,- понуро промовив Юхим.- Хай виплачеться... Горілка її розм’якшила...
Гриць хотів щось сказати, але в цей мент щось стукнуло в одно вікно, потім у друге, потім затупало в сінях і в хату хутко вбігла дівчина в «панській» одежі, себто в ситцевій довгій спідниці, в кохточці «в талію» і з чистим, білим хвартухом на шлейках.
- Дівчата! - зараз же почала вона, захакавшись і важко дишачі.- Ідіть... нам... помагать... посуду пере... мивать, бо не вправимося... Ху!.. Казав Халабуда... А що то у... вас?... Монополька?... Диви!... А що то плаче? - умить спинилась вона й злякано подивилась на Софійку.- Чого вона? Хто то?
- Софійка,- промовив Гриць.
- Чого ж вона?
- Та... так... Годі, Софійко... Он краще йди в кімнати... На панів подивишся... Фроська прийшла... Посуду перемивать...
Софія трохи стихла, але не підводилась, тільки іноді схлипувала й тоді хиталась всім тілом.
- Чуєш, Софійко,- підсіла до неї Фроська й обняла злегка за стан.- Плюнь на їх!.. Нехай обіжають!.. Лучче пайдьом у комнати... Пущай плачуть ті, што гроші мають... А в нас весело! Панів, пані-ів! Танцюють, грають на хуртоплянах... Вставай, пайдьом. Та й Санька, й Маринка пущай ідуть! - звернулась вона до всіх.
- А я чого туди піду? - сказала Санька.
- «Чого»! Посуду перемивать!
- От не бачила...
- Тю, дурна! Та я б аж побігла! Подаси якомусь панові шубу абощо, то й «на чай» получиш.
- Нуда! - недовірливо протягнула Санька.
- Їй-богу! Дурна!
Санька повагалась трохи, потім почала шепотіти щось Петрикові, який незадоволено скривив губи, потім схопилась, зстрибнула з полу і почала хутко шукать на жердці свою хустку.
- Вставай, Софійко,- нахилилась знову Фроська до Софії.- Там харашо! Їй-богу! А паничі які понаїжджали, Софійко! Знаєш...- вона раптом закрила рота рукою й почала щось шепотіти Софійці на вухо, хихикаючи й ніби засоромившись, ховаючи лице кудись їй під плече. Софійка вже не схлипувала, але все таки не підводилась. Нарешті, коли Фроська щось прошепотіла їй тихо-тихо на вухо, боязко наперед озирнувшись на всіх, вона трохи підвела заплакане, червоне лице, з мокрими щоками й припухлим носом і, слабо всміхнувшись, промовила:
- Та невже?
- От тобі хрест святий! - поважно і з запалом перехристилась Фроська й, наче згадавши щось, знов обняла її й почала шепотіти, дивлячись на Юхима своїм, дуже блідим, з синіми жилками, обличчям, з синіми кругами під очима й трохи кирпатим носом. Софійка ще ширше всміхнулась і, соромливо глянувши на всіх, почала витирати напнутим на кулак рукавом мокре лице.
