Плянета Ді-Пі - Самчук Улас
Але все таки, коли я ліг, сон не прийшов одразу. У пам’яті, мов на екрані, проходить недавнє минуле. Метушня й метушня… Бігалось і бігалось… Не було навіть часу занотувати події останніх днів Цуффенгавзену, все це ще свіже в пам’яті… Ось, наприклад, четверте і п’яте вересня, великий всеукраїнський з’їзд Українського Жіночого Союзу, на його чолі знана діячка Ірена Павликовська, щось понад сто делегаток, багато гостей, а між ними голова ЦПУЕ В. Мудрий, голова УАДК Р. Смук… А скільки інших добрих знайомих… Невтомна Людмила Коваленко-Івченко, заповзята Марія Донцова, запопадлива Євгенія Пастернакова, діловита Галина Варварова… І інші… І їх багато. Засідання, промови, привіти. Дісталось щось трохи і нам з Танею… Довідались про наш виїзд, Мудрий сказав кілька гарних слів, жіноцтво нагородило нас оплесками. Все це минулося… Лиш тільки згадка.
18 вересня. День активности. Зрання щеплення віспи. Маю знов клопоти зі шлунком і я боявся, що це ще їх збільшить… Але, здається, нічого… Довелось тільки годину простояти в черзі.
Опісля, ми з Танею, їдемо трамваєм до міста з наміром дещо купити, а також оглянути довкілля. Не купили нічого. Місто в руїнах, крамниці, як що десь ще й лишилися – мелянхолійно порожні. Цікаво, коли це і як це вони наповняться і, взагалі, коли це і як це вилізе з тих своїх жаських руїн.
Втомлені, вертаємось на обід, їсти вже хочеться, але той мій навіжений шлунок дає виразно зрозуміти, що йому ці наші пригоди ніяк не до смаку і він починає старі свої герці. Дарма. Вибач. Намагаюсь вибрати щось дієтне, але ця кухня аж ніяк не розрахована на дієтників. Врахуємо й це. Там он прекрасні "віденські" ковбаски, пречудове, з порошкованої картоплі, пюре, чай, бісквіти, пара помаранч з написом "Санкіст" і цього, либонь, досить, їмо, ресторанний настрій, багато люду, широкі вікна…
Кажуть, що це казарми колишніх німецьких летунів і треба дивуватися, як це умундрилися вони уникнути уваги летунів з-поза Ля Маншу, беручи на увагу той факт, що все довкруги обернене тут у такі ідеальні руїни.
Після обіду, Таня провела мене до мого приміщення, де я одразу приліг відпочити. І, можливо, навіть здрімнути. Нерви, віспа, шлунок… Душа і тіло переповнені протестом. До дідька ясного. Який тут відпочинок. Зриваюся і сідаю писати листи. Там за нами залишилось стільки друзів і хочеться сказати їм ще кілька останніх, європейських слів… Ми з вами все таки не змарнували тих дивних, виповнених, як торба жебрака, болями й жалями, років, ми їх вижили і вижили, як скупий візник свою шкапу, і навіть, можливо, залишили по собі слід, по якому, можливо, знайдуться колись цікаві, що захочуть ним пройтися і пізнати, хто вони були і чого хотіли, ті несамовиті Дон Кіхоти, з тих їх Ґренадирських казарм, побудованих для них Третім Райхом.
Пригадуються… Стають в уяві… Поети, критики, науковці, політики… І люди духовні. І вояцтво… І люд посполитий… З цього вирішального пункту бачення, всі вони, знані й незнані, прихильні і неприхильні, бачаться дуже своїми, дуже рідними і дуже дорогими. Прощайте! Не забувайте! Не поминайте лихом! "Відпустіте провини наші, яко же й ми відпускаємо винуватцям нашим".
Це вже субота, у таборі спокійніше, люди йдуть на прогулянку, або до кіна, околиці тут бідніші рослинством, ніж там на півдні, але багатші руїнами, ніж там на півдні і, здається, що це побережжя скопане бомбами, ніби добрий город лопатою… Так і видно, що це гранична смуга між двома найцивілізованішими народами культури людської. Так. О, так. Homo homini lupus… Був завжди і буде… Вибачте. Не хочу цього завжди, але в цьому випадку, я песиміст.
Ось і тепер: скінчилась ніби ця брудна війна, а вже чуємо: Британія зброїться, з Берліном не домовлено, в Палестині вбито жидівсько-арабського медіятора графа Бернадота, насувається марево війни "холодної", війни "визвольної", війни "соціальної", війни "національної".
Валяться, ніби домики з карт, старі імперії, чуєте й бачите, як тріщить і ломається прамати земля, затиснута в кулаці людському.
Хотілося б побачити і самий Бремен… Так часто чули про нього у тих – Ахтунґ! Ахтунґ! – повідомленнях. Якщо знайдемо час, у понеділок його навідаєм.
19 вересня. Вечір. Пишу вже в ліжку. В кімнаті нас вже дев’ятеро. Чотири українці, два балтійці, один поляк, один росіянин і один армянин. Говоримо кожний своєю мовою і якось розуміємось. Деякі з нас невідомого походження, армянин, наприклад, лається по польськи, а говорить по німецьки, балтійці закидають по російськи, поляк по українськи, то ж то я можу говорити на всіх тих мовах одночасно. Але це байдуже. Ніхто з нас не збирається займатися філологією, ще пару тижнів і всі ми увільємося у загальне море англійської мови Канади.
Весь цей день ми з Танею вештались по таборі, побували на каналі, пробували безуспішно дістатися до кіна, гарна погода, добрий настрій. Завтра відпливає великий транспорт до Австралії, після завтра до Канади… Але ми ще не знаємо…
20 вересня. Знаємо! У четвер 23-го вирушаємо до причалу Бремен-Гафен, пароплав "Генерал Стюарт", його курс Галіфакс провінції Нова Скотія… Багато з наших вже здали свої речі, то ж то ми не встигли, бо забарились у Бремені, куди поїхали зрання. Віддамо наше майно вже завтра, як також завтра, ще одна зустріч з консулом, який має вручити наші пашпорти, як також, ще одні оглядини лікарем.
І це вже… І це вже… Нарешті… Все! Gloria Tibi Domine!
І, як сказано, ми з Танею побували в Бремені, не змогли оминути його на нашій дорозі, колись, мабуть, гарне місто, тож то тепер – безконечні, жаські руїни. Наївно намагалися щось купити, у нас залишається певна кількість німецьких марок, що їх не можна обернути на доляри і наша наївність виправдалась. У одному склепику, що притулився, мов собача буда, під руїнами, ми знайшли для Тані добру, теплу, доморобну пару взуття. Для мене шкіряний пояс… І щось на подобу несесера. І все це коштувало щось понад тридцять марок. О, ті німці! Я переконаний, що за який рік вони стрясатимуть біржею світу. Дай їм лиш відсапнути.
21 вересня. Відійшов великий транспорт до Канади, але ми вирушаємо аж після завтра. Здали речі, залишились з малою валізкою й течкою, перейшли останні митарства перевірки і ось ми вільні. І чекаємо. Сидимо у їдальні, бродимо по таборі. До нас признався молодий земляк і поет, який прибув з Австрії… Також кандидат на скорий від’їзд до Канади, Борис Олександрів. Ми не знайомі з ним ближче, він жив у Австрії, але пригадую один з його віршів, які ми містили в нашому "Літературному зошиті":
Буду тінню бродить.
Сам від себе шукатиму втечі,
Може стріну кого
На чужих невідомих шляхах…
що його він нагадав мені ближче. Багато разом ходили, багато розмовляли, разом вечеряли. Для нього ця подорож лиш початок, то ж то для мене кінець. За мною майже стільки саме років чужини, як ціле його життя, а тому його рана розриву з батьківщиною ще дуже свіжа. Належимо до племені людського роду, що, можливо, зо всіх решти племен світу, найтяжче переживає втрату землі предків. Ми були дуже домашні, часто "тутешні"… "І тут степи і там степи… Та тут не такії"…
Але ось, враз… Доля бере нас за комір і шпурляє куди їй заманеться і хто його знає… Почухавшись добре, хочеться сказати, що може воно так добре. Світ треба знати… І в ньому бути… Горе хіба, що робимо ми це не конче з власної волі. До Колумбів ми не премося, імперіялізмом не грішимо… Гай, гай! Даруйте. Про це вже стільки сказано іншими, що мені вже на цьому порозі, між учора і завтра, зі своїми отченашами слід замовкнути. Ще ось день і "Генерал Стюарт" завезе мене у країну зі самих Колумбів. І там "може стріну кого на чужих, невідомих шляхах"…
Вечором, лежачи нероздягнутим на своїй постелі заплющивши очі, передумую всячину і чую розмову між моїми земляками, що зібрались у їх куті. Молоді селянські хлопці, правдоподібно, бувші насильно вивезені робітники з Галичини. – Зустрів з нашого села дівчину, – спокійно каже один, між іншим. – А хто вона? – таким же тоном питає його товариш. – Чогось варта? – втручається до цього третій. – О! Це не така тобі проста. Очитана. Не такий вже тобі макогон, – відповідає той переконливо. – Ну то женись, – без надуми радить йому товариш. – О! Хто знає… – відповів той і замовк.
Майбутні канадійці. Робітники. "Бізнесмени". І дійсно – хто знає, – мільйонери. Є то країна opportunity, доброї нагоди, їх фах автентичний, таких вона потребує, їх майбутнє гарантоване всіма дев’ятю мільйонами, п’ятсот шістдесят тисячами квадратових кілометрів простору та всіма багатствами її землі і води.
22 вересня. Привозять і привозять нові транспорти, висипають масово на подвір’ю, осипають порошком і розпроваджують по квартирах. Ось привезли велику валку жидів з Австрії і так їх обсипали, що їх ледве пізнати. Обурення, протести, погрози… Це справді виглядало на збитки і, можливо, тому, що ті люди ароґантно поводяться, вимагають для себе особливих привілеїв, а це не всім подобається. Тут забагато покривджених і замало таких, до кого можна апелювати свої кривди. Роки і роки тих чи інших таборів, жахи концтаборів, мара "родіни" і мільйони жертв… Близьких, дорогих, рідних.
Час проводимо з Олександровим, до нього приїхала проводити його двоюрідня сестра Ганна Черінь і наше поетичне ґроно збільшилось… Знана поетеса, членкиня МУРу, її вірші також друкувались у "Літ. зошиті" і ми пригадали собі її "Карі очі", з яких напрошується такий мотив:
А туга за рідним не гасне, пече
Пливе чужиною ворожою.
– генеральний мотив нашої долі, що її звуть також плянетою і якої не збагнеш розумом, бо це домена трансцендентного, позадосяжного. Пригадується ще одна поетеса, яка загинула в Києві і зникла у знаному Бабиному Ярі-Олена Теліга:
Хтось незнаний нам шлях призначив,
І спинити його вже не можна.
23 вересня. І от нарешті, те нарешті. Вечором. На кораблі. Західній бриз… Злегка хитає. Велика, на двадцять люда, з сітчаними ложами, кабіна, різні національності і всі незнайомі. Таня має невеличку кабіну, лише дві співмешканки, жидівського роду і двоє їх дітей. Взагалі ж на цьому "Генералові Стюартові", під прапором З’єднаних Стейтів Америки, призначеному для транспорту війська, щось понад вісімсот люда з назвою ДіПі і третина з них краяни… Решта жиди, балтійці, поляки… І "Генерал Стюарт"… Чисто американське явище.
