т. 1 - Оповідання - Винниченко В. К.
- Да-а...- протягнув задоволено дід Юхим, витираючи долонею вуса,- от і не думаючи випили. Люди полаялись, а ми поживились. От тако воно й повсігда. Здається, погано лаяться, а з лайки й добре вийшло. От і припорція! Да-а... Так воно на світі вже з давніх давен ведеться: що одному погано, то другому добре. Ну, ще по одній, та й спочинемо.
За кожною чаркою Трохим насмішкувато дивився на Андрія й неодмінно щось приговорював. Кров ударила йому в лице й воно стало ще червоніше, наче добре вишарований об цеглу п’ятак. Чорні маленькі очі його заблищали гострим вогнем, усмішка ставала все тоншою, уїдливішою.
- Пиймо хазяйську горілку! - промовив він, простягаючи руку за чаркою.- Вони з нас пили!
Андрій глянув на нього.
- А я з тебе пив? - тихо спитав він.
- Ти? Ну, тобі-б то я ще й не піддався б!..
- Так чого ж ти чіпляєшся до мене? Чого ти хочеш од мене?
- Нічого я од тебе не хочу.
- Ні, слухай, Трохиме,- спираючи ложку на край миски, заговорив раптом дрижачим, але щирим, миролюбивим голосом Андрій.- Я вже давно збираюсь тобі сказати. Та й усім. Що я вам зробив?.. Що я тобі... чим я тобі... Підожди, дай я скажу. Ти раз-у-раз чіпляєшся до мене. Чи я тобі поперек дороги став?.. Чи зло яке зробив кому?.. Усі... наче я якийсь... чужий. А я б хотів... Ох!
Він махнув рукою й одвернув трохи голову вбік. Очі йому від горілки й від зворушення блищали, верхня губа нервово здригалась, підборіддя з ямкою й золотистим блискучим пухом почало тремтіти.
- Ану, заплач! - метнувши в нього поглядом і всміхаючись, кинув Трохим.
- Ну, й заплачу, то що?.. Я до вас, як до братів, зо всіма хотів би жити... Трохим каже «хліб одбиває». А кому я одбив? Га?
- Та що там?.. Та плюнь! Ех! - промовив Грицько також зворушено.- Що було... то... Ет, що там! Ніхто тобі нічого, як і зо всіма... Але в цей мент Гриців погляд упав на Петрика, який, смішно витягнувши губи вниз і кліпаючи очима, уявляв, що збирається заплакать. І Гриць весело зареготався.
Килина мовчки сиділа й дивилась на кульку з хліба, качаючи її пальцем по столі. Довгі, темні вії закрили їй очі й кидали невеличку тінь на чисті ніжні щоки, на яких якраз посередині червоніли два невеличкі, завбільшки в дві копійки, рум’янці. Софія задумливо носила ложку од миски до рота і, не кліпаючи, дивилась навпроти кудись через голову Юхимові, що також мовчав і тільки хутко бігав по всіх очима. Тільки Маринка, дядько Панас та Савка, здавалось, мало вважали на балачку, а більше на кандьор.
- А чим я винен, що в мого батька є, а в твого нема? - скрикнув Андрій.
- Та хто тебе винить? - злісно глянув на нього Трохим.- Є, то й чорт тебе бери!..
- Та ти спитай ще, чи є ще в Трохима батько! - всміхнувся дід Юхим.
- Ну, в цього взнаєш,- сказала Санька,- Як чорт той... скільки живе, а що воно, звідки воно - ані словом не похвалиться. Хоч питай, хоч ні...
- Хіба ти порозумнішала б, якби я тобі похвалився, що я й звідки я? - посміхнувся Трохим, не дивлячись на Саньку.
- «Порозумні-і-шала»! - перекривила його Санька, похитавши головою.- Ох, ти розумний!.. Тільки й зна, щоб укусить когось. Чистий халамидник!.. Не дурно не хоче про себе говорити. Десь багато доброго наробив. Голодрабець!..
Дід Юхим серйозно подивився на неї.
- Це ти... напра-а-сн-о,- протяжно прогунявив він.- Нічого, може, чоловік і не наробив, а ти вже... А що Андрій жаліється, дак я йому скажу одну пісню. Гуляла собі, значить, голота, а багач-дукач йшов мимо та й почав сміятись. Ніби то: «гей, за що ж, за що та бідна голота напивається». А вони йому: «а хто з нас, братця, та буде сміяться, того будем бить»! Та й дали таки бобу. О! Не насміхайся. Чоловік, може, горе запиває, щоб і не чути, а той ще сміється... Неприятно!
- А хіба я з тебе сміявся коли? - звернувся Андрій до Трохима, але той як скипів:
- Та чого тобі треба?! Не люблю я вас... дукачів... от і все!
- А горілку їхню любиш? - єхидно вставила Санька.
Трохим раптом заспокоївся і, всміхнувшися, кинув:
- А чого ж? З паршивої вівці хоч вовни клапоть.
- То правда! - згодився Юхим.- «То, мовляв, батюшко, вам за упокой, а це таки за здравіє». Не все те, що ми любимо, дівко, у пригоді стає нам. Бува, що й ворог лютий миліший за батька рідного буває. Так то, дівко! Дають - хватай, скубуть - тікай!.. А свого не впускай. От тобі й отче наш...
- Амі-і-нь! - проспівав Петрик.
- Да-а! - хитнув головою Юхим.- Всяке шукає кращого... всяке б’ється за себе. Кажуть, гріх тільки про себе думати. Брехня! Гріх не думати про себе! Поки й світу сонця, все на світі дбало й дбатиме тільки про себе!.. Бо так уже положено. А люди вигадали, що треба себе напослідок ставити. Та натура в один бік тягне, а люди в другий, та й виходить - ні богові свічка, ні чортові люлька. А якби кожний ще поміг натурі, як розумні люди роблять, то вийшло б не так. А так... поки дурнів, поти й горя. Ех! Якби то кожний умів
