Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Хотіла зауважити, що тут не курять, але чоловік так пильно дивився па неї, що Варя Юхимівна збентежилась.
— Ви до мене?
Чоловік хотів щось сказати, та враз закашлявся, вхопився за груди.
— Я вас слухаю,— сказала Варя Юхимівна: в пій у самій щось здригнулося, щось таке забуте, що годі його й усвідомити.— Може, до бібліотеки пройдемо?
Сприйняла його мовчання за згоду, одімкнула двері, зайшла. Чоловік вслід за нею зарипів протезом.
— То я вас слухаю.— Тут, у кабінеті, за столом з книжками, до Варі Юхимівни повернулась упевненість.
У чоловіка болісно переем икнулось сиотворопе шрамом обличчя, він врешті здобувся па голос. Хрипко спитав:
— Не впізнаєш, старшина?
І Варя Юхимівна, збліднувши, ухопилась за стіл...
Весь той день ходила наче в тумані. Хоч куди б ішла, хоч що робила — перед очима стояв командир. Чомусь не цей, літній, брезклий, у пожмаканому цивільному одязі, а той, молодий, у військовому, перед яким вона обмирала. Йшов понад окопами, подбало відмахуючись прутиком від куль та осколків... Варі Юхимівні здавалося, що та хворостина й досі зберігається в літнього оцього чоловіка.
Згадала, що вдома нічого їсти. Сказала дівчатам, що їй треба до селищної Ради... Дівчата, здається, перезирну-лися розуміюче — Варю Юхимівну так і обсипало жаром!.. Поспіхом вийшла... Заскочила не в гастроном, що був
поруч (дівчата могли побачити), а в продуктовий, коло вокзалу. Поки купувала, здавалося, що й продавці, посміхаючись кожен про себе, поглядають на неї. Купила сиру голландського, півкіло ковбаси, масла, дві банки шпротів, цілу хлібину, цукерок і тістечок: ніколи не приймала гостей, тому здавалося, що все буде мало.
Прибігла додому і тут лише згадала, що збиралася зайти до перукарні. Глянула в люстро, надіючись, що обійдеться й так,— ні, не обійдеться...
У перукарні, на щастя, нікого не було: ранні відвідувачки вже почистили пір’ячко, а пізні ще не прибилися. Перукарка нудьгувала в кріслі, гортаючи до дірок за-шморганий "Журнал мод". На молоденькому обличчі її було стільки фарби, що вистачило б на жінок усього містечка. Вгледівши Варю Юхимівну, вона відклала журнал:
— Перманент?
— Робіть, як вважаєте краще,— відповіла Варя Юхимівна,— Тільки, будь ласка, швидше.
— Можна швидше? — попросила згодом: здавалося, що безпадіііііо запізнюється.
-— В і гак поспішаю! — відповіла ображено дівчина.— Врови будемо фарбувати?
— Фарбуйте.
— Готово! — сказала згодом перукарка, і Варя Юхимівна розплющила очі.
З люстра на неї глянуло чуясе обличчя. Висока зачіска, наведені брови, пофарбовані вії. Варя Юхимівна ніяк не могла вирішити, погарнішала вона хоч трохи чи стала зовсім уже потворою.
— Треба ще губи підфарбувати,—порадила дівчина.— Візьміть ось помаду.
— Обійдеться й так,— сказала Варя Юхимівна.
Йшла додому й одверталася, коли хто траплявся назустріч. "Хоча б не зустріти знайомого!"
Поки варилась картопля, прибирала в кімнатах. Потім накрила новою скатертиною стіл, виставила тарілки, поклала дві виделки й дві ложки. Нарізала сир, ковбасу, відкрила шпроти. Подумала, що не погано б поставити й квіти, бачила на іменинах у знайомої вчительки, але квіти у неї в дворі не водилися, бігти ж позичати в сусідів попа не хотіла. "Обійдеться й так!"
Зварилась картопля, закипів чайник. Надворі сховалося сонце, кімната заповнилась сутінками. Варя Юхимівна сиділа в своєму єдиному платті, пошитому минулого року, якого майже ще й не носила (звикла до строгого крою костюма), й, затиснувши ліву руку поміж колінами, прислухалась до кроків на вулиці...
І прогавила.
— Можна?.. А чого без світла?
Лише зараз Варя Юхимівна усвідомила, що сидить у цілковитій темряві. Схопилася, ввімкнула світло.
—■ Ну, здрастуйте в хаті!.. А в тебе, старшина, нічого земляночка! Пам’ятаєш фронтові наші бліндажі та землянки, га? — стояв усе ще у дверях, роздивляючись кімнату, і Варі Юхимівні враз здалося, що він оте робить навмисне, щоб приховати власне збентеження, і ще вона подумала, що не знає, як його ім’я... Лейтенант, комроти — і все! їй знову впали в око пожмаканий одяг на ньому і хворобливо брезкле обличчя.
Лише шрам, що розсікав ліву брову, нагадував колишнього лейтенанта. Та очі: вони, здавалось, аніскільки не змінилися. Були такі ж гарячі й насмішкуваті.
— Ну, ще раз здорова була, старшина! — зарипів протезом.
Рука його була волога й гаряча. Варя Юхимівна враз пригадала, як висаджувала його на візок, і подумала, що тепер навряд чи й змогла б: так він розповнів.
— Прошу до столу! — сказала збентежено.— Ось, чим багата...
Згадала одразу ж про картоплю, яка мліла в духовці.
— Вибачте, я зараз...
Коли повернулася, вія уже сидів за столом. Роздивлявся наїдки, по тарілках акуратно розкладені, схвально прицмокнув:
— Оце б туди, в нашу землянку!.. Га, старшина?
А коли Варя Юхимівна наклала й картоплю, спитав:
— А де ж фронтові сто грамів?
І лише зараз до неї дійшло, що вона не купила нічого випити. Варя Юхимівна нічого міцнішого, окрім сухого вина, не пила. Та й то лише ковток. Але ж про те, чим пригощати чоловіка, могла подумати!..
—■ Ех, товаришу старшина, товаришу старшина! — похитав він головою докірливо (а очі сміялися).— Про все за вас треба думати!
Послав руку під стіл, висмикнув пляшку горілки.
— Хоч чарки в тебе знайдуться?
Варя Юхимівна метнулась до буфета, взяла дві чарки,
які стояли, ще, мабуть, відтоді, як був живий її тато. Витерла швиденько, поставила перед ним.
Він їх одразу ж і налив.
— Так за що будемо пити? Га, старшина?
— Може, за зустріч?
— За зустріч? — перепитав він і похитав головою.— За зустріч ми з тобою ще вип’ємо... Не раз іще вип’ємо...— скрипнув протезом, звівся, і Варя Юхимівна мимоволі звелася, таке в нього стало урочисте й строге обличчя.— А вип’ємо за тих, хто не повернувся з отієї висоти! А повернулися звідти, мабуть, лише ми удвох. Ти і я, старшина...
— Вип’ємо,— сказала Варя Юхимівна, віддано дивлячись на свого командира: не бачила ні костюма пом’ятого, ні обличчя одутлого, ні зовсім уже сивого чуба: колишній її лейтенант стояв перед нею. Рішуче перехилила до дна, ледь втрималася, щоб не закашлятись, не бачила вже, куди й чарку поставила, так обпекло, а він її ще й похвалив:
— Молодець, старшина! Оце по-фронтовому!
Після другої чарки, вже за зустріч (Варя Юхимівна цю ледь пригубила, їй і першої вистачило)...— після другої він запитав:
— Ти мене витягла?
Варя Юхимівна лише кивнула.
— Я так і знав.— І наказав: — Розповідай!
Варя Юхимівна, мов була й досі в армії, стала слухняно розповідати. Розповідь спершу їй не давалася, заважала чи то випита горілка, чи його пильний погляд, а потім вона немов перенеслася в той сорок другий, і все, нею пережите, від початку бою аж до останньої хвилини на плоті, постало так виразно й ясно, наче воно відбулося вчора...
— А потім я вже не пам’ятаю нічого...
— Тоді тебе й поранило?
— Так,— кивнула вона. І — диво! — вже не соромилася свого порожнього рукава. Досі ж завжди пам’ятала про нього: намагалася сидіти так, щоб він бачив лише її ліву
РУМУНІЯ довго мовчав. Потім звів голову, подивився на неї, і очі. його були напрочуд теплі й ясні:
— Ти віриш у долю?
— А ви? — поцікавилась в свою чергу Варя Юхимівна: запитання його чомусь пронизало її всю.
— Я — вірю!.. Я багато в що навчився вірити... в те, що не випадково приїхав у гості до сестри... Що до клубу прийшов... От наче що штовхало в спину... Не до письменника — до тебе йшов, старшина!.. А якби не прийшов?..
У Варі Юхимівни все так і стиснулось всередині.
— Ні, я не міг не прийти! — сказав він переконано.— Бо нам судилося жити вдвох... Ну, я піду, покурю, а ти, стелись... Стелись, старшина!
Звівся, вийшов надвір, а Варя Юхимівна все ще сиділа обмерла. Потім гарячково, боячись, що він от-от зайде, постелила йому тут же, на ліжку, що на ньому спала сестра, а сама побігла в іншу кімнату. Зачинила двері, скинула плаття, пірнула, сама од себе втікаючи, в ліжко. Лежала, обмерла, вслухалась до болю в напружену тишу.
Грюкнули двері, заскрипів металево протез. Залунав його голос: він чи то гмикнув, чи сказав щось глузливе. Дзенькнула чарка, забулькотіло з пляшки. Потім знову зарипів протез, здається, до ліжка... ні, до дверей... Варя Юхимівна пірнула вже під ковдру... Двері одчинилися навстіж, в нещадно світлому прямокутнику зачорніла його постать: в одній руці тримав подушку, в другій — ковдру.
— Ти це ж що, старшина?
Підійшов до ліжка впритул, і вона покірно посунулась, даючи місце ще одній подушці та ковдрі...
Потім вій питав її вражено:
— Ти була дівкою?.. ІІу, ти даєш!..
Сів, закурив, і Варі Юхимівні, яка куріїв терпіть не могла, цей дим здався таким рідним та любим, що вона не витримала — заплакала. Мовчки, соромлячись сліз. Витирала їх поспіхом, а він, докуривши, знову ліг, поклав руку на її оголені груди, і рука його була гаряча й солодка...
Варя Юхимівна прокинулась од того, що змерзла, тулилася голою спиною до холодної стіни. Ще не розплющуючи очей, попробувала потягнути ковдру на себе й натрапила рукою на тверде плече. Й одразу ж все пригадала. "От я й заміжня,— подумала.— 1 в мене с чоловік..." Кілька разів повторила це слово, звикаючи до нього, а потім обережно, немов боячись розбудити його, розплющила очі.
Він міцно спав. Лежав до неї спиною, обличчям у подушку. Бачила лише плече, шию, потилицю, розкуйовджене сиве волосся. Тихенько посапував, як дитина, і Варя
Юхимівна чомусь подумала, що жилося йому досі важко й незатишно, вона аж потяглася рукою — доторкнутись ласкаво до нього, та знову побоялася, що розбудить. Побоялась того, що він побачить її голою, особливо ж одтяте право плече. І хоч їй хотілося пригорнутись, приголубитись до нього, обережно відкинула ковдру, ще обе-режніше залишила ліжко.
Кімната вже купалася в світлі. Чистому, ранковому, наче крізь сито просіяному. Плаття її святково червоніло на бильці, а поруч з ліжком лежав його взутий протез. Сяяв металом, тьмянів пластмасою, жовтів реміняччям. Поряд валялися штани й піджак, сатинова темна сорочка: вони були мов ще більше пожмакані, аніж учора.
Швиденько, боячись, що він от-от розплющить очі, на-тягпула плаття, зібрала його одіж: вирішила випрасувати, поки він спить. Вийшла навшпиньках, причинила за собою двері.
Кпім кпула праску, прибрала зі столу.
