Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Хотіла зауважити, що тут не курять, але чоловік так пильно дивився па неї, що Варя Юхимівна збентежилась.

— Ви до мене?

Чоловік хотів щось сказати, та враз закашлявся, вхопився за груди.

— Я вас слухаю,— сказала Варя Юхимівна: в пій у самій щось здригнулося, щось таке забуте, що годі його й усвідомити.— Може, до бібліотеки пройдемо?

Сприйняла його мовчання за згоду, одімкнула двері, зайшла. Чоловік вслід за нею зарипів протезом.

— То я вас слухаю.— Тут, у кабінеті, за столом з книжками, до Варі Юхимівни повернулась упевненість.

У чоловіка болісно переем икнулось сиотворопе шрамом обличчя, він врешті здобувся па голос. Хрипко спитав:

— Не впізнаєш, старшина?

І Варя Юхимівна, збліднувши, ухопилась за стіл...

Весь той день ходила наче в тумані. Хоч куди б ішла, хоч що робила — перед очима стояв командир. Чомусь не цей, літній, брезклий, у пожмаканому цивільному одязі, а той, молодий, у військовому, перед яким вона обмирала. Йшов понад окопами, подбало відмахуючись прутиком від куль та осколків... Варі Юхимівні здавалося, що та хворостина й досі зберігається в літнього оцього чоловіка.

Згадала, що вдома нічого їсти. Сказала дівчатам, що їй треба до селищної Ради... Дівчата, здається, перезирну-лися розуміюче — Варю Юхимівну так і обсипало жаром!.. Поспіхом вийшла... Заскочила не в гастроном, що був

поруч (дівчата могли побачити), а в продуктовий, коло вокзалу. Поки купувала, здавалося, що й продавці, посміхаючись кожен про себе, поглядають на неї. Купила сиру голландського, півкіло ковбаси, масла, дві банки шпротів, цілу хлібину, цукерок і тістечок: ніколи не приймала гостей, тому здавалося, що все буде мало.

Прибігла додому і тут лише згадала, що збиралася зайти до перукарні. Глянула в люстро, надіючись, що обійдеться й так,— ні, не обійдеться...

У перукарні, на щастя, нікого не було: ранні відвідувачки вже почистили пір’ячко, а пізні ще не прибилися. Перукарка нудьгувала в кріслі, гортаючи до дірок за-шморганий "Журнал мод". На молоденькому обличчі її було стільки фарби, що вистачило б на жінок усього містечка. Вгледівши Варю Юхимівну, вона відклала журнал:

— Перманент?

— Робіть, як вважаєте краще,— відповіла Варя Юхимівна,— Тільки, будь ласка, швидше.

— Можна швидше? — попросила згодом: здавалося, що безпадіііііо запізнюється.

-— В і гак поспішаю! — відповіла ображено дівчина.— Врови будемо фарбувати?

— Фарбуйте.

— Готово! — сказала згодом перукарка, і Варя Юхимівна розплющила очі.

З люстра на неї глянуло чуясе обличчя. Висока зачіска, наведені брови, пофарбовані вії. Варя Юхимівна ніяк не могла вирішити, погарнішала вона хоч трохи чи стала зовсім уже потворою.

— Треба ще губи підфарбувати,—порадила дівчина.— Візьміть ось помаду.

— Обійдеться й так,— сказала Варя Юхимівна.

Йшла додому й одверталася, коли хто траплявся назустріч. "Хоча б не зустріти знайомого!"

Поки варилась картопля, прибирала в кімнатах. Потім накрила новою скатертиною стіл, виставила тарілки, поклала дві виделки й дві ложки. Нарізала сир, ковбасу, відкрила шпроти. Подумала, що не погано б поставити й квіти, бачила на іменинах у знайомої вчительки, але квіти у неї в дворі не водилися, бігти ж позичати в сусідів попа не хотіла. "Обійдеться й так!"

Зварилась картопля, закипів чайник. Надворі сховалося сонце, кімната заповнилась сутінками. Варя Юхимівна сиділа в своєму єдиному платті, пошитому минулого року, якого майже ще й не носила (звикла до строгого крою костюма), й, затиснувши ліву руку поміж колінами, прислухалась до кроків на вулиці...

І прогавила.

— Можна?.. А чого без світла?

Лише зараз Варя Юхимівна усвідомила, що сидить у цілковитій темряві. Схопилася, ввімкнула світло.

—■ Ну, здрастуйте в хаті!.. А в тебе, старшина, нічого земляночка! Пам’ятаєш фронтові наші бліндажі та землянки, га? — стояв усе ще у дверях, роздивляючись кімнату, і Варі Юхимівні враз здалося, що він оте робить навмисне, щоб приховати власне збентеження, і ще вона подумала, що не знає, як його ім’я... Лейтенант, комроти — і все! їй знову впали в око пожмаканий одяг на ньому і хворобливо брезкле обличчя.

Лише шрам, що розсікав ліву брову, нагадував колишнього лейтенанта. Та очі: вони, здавалось, аніскільки не змінилися. Були такі ж гарячі й насмішкуваті.

— Ну, ще раз здорова була, старшина! — зарипів протезом.

Рука його була волога й гаряча. Варя Юхимівна враз пригадала, як висаджувала його на візок, і подумала, що тепер навряд чи й змогла б: так він розповнів.

— Прошу до столу! — сказала збентежено.— Ось, чим багата...

Згадала одразу ж про картоплю, яка мліла в духовці.

— Вибачте, я зараз...

Коли повернулася, вія уже сидів за столом. Роздивлявся наїдки, по тарілках акуратно розкладені, схвально прицмокнув:

— Оце б туди, в нашу землянку!.. Га, старшина?

А коли Варя Юхимівна наклала й картоплю, спитав:

— А де ж фронтові сто грамів?

І лише зараз до неї дійшло, що вона не купила нічого випити. Варя Юхимівна нічого міцнішого, окрім сухого вина, не пила. Та й то лише ковток. Але ж про те, чим пригощати чоловіка, могла подумати!..

—■ Ех, товаришу старшина, товаришу старшина! — похитав він головою докірливо (а очі сміялися).— Про все за вас треба думати!

Послав руку під стіл, висмикнув пляшку горілки.

— Хоч чарки в тебе знайдуться?

Варя Юхимівна метнулась до буфета, взяла дві чарки,

які стояли, ще, мабуть, відтоді, як був живий її тато. Витерла швиденько, поставила перед ним.

Він їх одразу ж і налив.

— Так за що будемо пити? Га, старшина?

— Може, за зустріч?

— За зустріч? — перепитав він і похитав головою.— За зустріч ми з тобою ще вип’ємо... Не раз іще вип’ємо...— скрипнув протезом, звівся, і Варя Юхимівна мимоволі звелася, таке в нього стало урочисте й строге обличчя.— А вип’ємо за тих, хто не повернувся з отієї висоти! А повернулися звідти, мабуть, лише ми удвох. Ти і я, старшина...

— Вип’ємо,— сказала Варя Юхимівна, віддано дивлячись на свого командира: не бачила ні костюма пом’ятого, ні обличчя одутлого, ні зовсім уже сивого чуба: колишній її лейтенант стояв перед нею. Рішуче перехилила до дна, ледь втрималася, щоб не закашлятись, не бачила вже, куди й чарку поставила, так обпекло, а він її ще й похвалив:

— Молодець, старшина! Оце по-фронтовому!

Після другої чарки, вже за зустріч (Варя Юхимівна цю ледь пригубила, їй і першої вистачило)...— після другої він запитав:

— Ти мене витягла?

Варя Юхимівна лише кивнула.

— Я так і знав.— І наказав: — Розповідай!

Варя Юхимівна, мов була й досі в армії, стала слухняно розповідати. Розповідь спершу їй не давалася, заважала чи то випита горілка, чи його пильний погляд, а потім вона немов перенеслася в той сорок другий, і все, нею пережите, від початку бою аж до останньої хвилини на плоті, постало так виразно й ясно, наче воно відбулося вчора...

— А потім я вже не пам’ятаю нічого...

— Тоді тебе й поранило?

— Так,— кивнула вона. І — диво! — вже не соромилася свого порожнього рукава. Досі ж завжди пам’ятала про нього: намагалася сидіти так, щоб він бачив лише її ліву

РУМУНІЯ довго мовчав. Потім звів голову, подивився на неї, і очі. його були напрочуд теплі й ясні:

— Ти віриш у долю?

— А ви? — поцікавилась в свою чергу Варя Юхимівна: запитання його чомусь пронизало її всю.

— Я — вірю!.. Я багато в що навчився вірити... в те, що не випадково приїхав у гості до сестри... Що до клубу прийшов... От наче що штовхало в спину... Не до письменника — до тебе йшов, старшина!.. А якби не прийшов?..

У Варі Юхимівни все так і стиснулось всередині.

— Ні, я не міг не прийти! — сказав він переконано.— Бо нам судилося жити вдвох... Ну, я піду, покурю, а ти, стелись... Стелись, старшина!

Звівся, вийшов надвір, а Варя Юхимівна все ще сиділа обмерла. Потім гарячково, боячись, що він от-от зайде, постелила йому тут же, на ліжку, що на ньому спала сестра, а сама побігла в іншу кімнату. Зачинила двері, скинула плаття, пірнула, сама од себе втікаючи, в ліжко. Лежала, обмерла, вслухалась до болю в напружену тишу.

Грюкнули двері, заскрипів металево протез. Залунав його голос: він чи то гмикнув, чи сказав щось глузливе. Дзенькнула чарка, забулькотіло з пляшки. Потім знову зарипів протез, здається, до ліжка... ні, до дверей... Варя Юхимівна пірнула вже під ковдру... Двері одчинилися навстіж, в нещадно світлому прямокутнику зачорніла його постать: в одній руці тримав подушку, в другій — ковдру.

— Ти це ж що, старшина?

Підійшов до ліжка впритул, і вона покірно посунулась, даючи місце ще одній подушці та ковдрі...

Потім вій питав її вражено:

— Ти була дівкою?.. ІІу, ти даєш!..

Сів, закурив, і Варі Юхимівні, яка куріїв терпіть не могла, цей дим здався таким рідним та любим, що вона не витримала — заплакала. Мовчки, соромлячись сліз. Витирала їх поспіхом, а він, докуривши, знову ліг, поклав руку на її оголені груди, і рука його була гаряча й солодка...

Варя Юхимівна прокинулась од того, що змерзла, тулилася голою спиною до холодної стіни. Ще не розплющуючи очей, попробувала потягнути ковдру на себе й натрапила рукою на тверде плече. Й одразу ж все пригадала. "От я й заміжня,— подумала.— 1 в мене с чоловік..." Кілька разів повторила це слово, звикаючи до нього, а потім обережно, немов боячись розбудити його, розплющила очі.

Він міцно спав. Лежав до неї спиною, обличчям у подушку. Бачила лише плече, шию, потилицю, розкуйовджене сиве волосся. Тихенько посапував, як дитина, і Варя

Юхимівна чомусь подумала, що жилося йому досі важко й незатишно, вона аж потяглася рукою — доторкнутись ласкаво до нього, та знову побоялася, що розбудить. Побоялась того, що він побачить її голою, особливо ж одтяте право плече. І хоч їй хотілося пригорнутись, приголубитись до нього, обережно відкинула ковдру, ще обе-режніше залишила ліжко.

Кімната вже купалася в світлі. Чистому, ранковому, наче крізь сито просіяному. Плаття її святково червоніло на бильці, а поруч з ліжком лежав його взутий протез. Сяяв металом, тьмянів пластмасою, жовтів реміняччям. Поряд валялися штани й піджак, сатинова темна сорочка: вони були мов ще більше пожмакані, аніж учора.

Швиденько, боячись, що він от-от розплющить очі, на-тягпула плаття, зібрала його одіж: вирішила випрасувати, поки він спить. Вийшла навшпиньках, причинила за собою двері.

Кпім кпула праску, прибрала зі столу.

Відгуки про книгу Містечкові історії - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: