Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Читачі мої перші...
Ю А. Дімаров, кн. II
А перед тим кілька днів наводила сякий-такий лад. Попередній бібліотекар, він же й сторож у крамниці, чомусь вважав, що основна його функція — стежити, щоб на дверях висів справний замок. Є замок — із бібліотекою все гаразд. Тож дістав десь замчище, що й двері вгиналися.
— Ніхто не залізе! — похвалявся Варі, замок одмикаючи.
В темних сінцях стояв густий рибний дух.
— То ятери. Оно й сохнуть — не зачепіться глядіть.— Відімкнув уже менший замок.— Заходьте, тіки пригинайтесь. Збирався щось м’яке припасувати, щоб не так лоби набивали, та все не доходили руки.
В сторожа "не доходили руки" не лише до одвірків: у кімнаті пахло чим завгодно, тільки не книжками. На єдиному столі сиротливо стояла чорнильниця, чорнило в неї останній раз наливалось, мабуть, ще перед війною. Поруч валялася учнівська ручка з обламаним пером. Варя провела пальцем по столу і немов плугом проорала — стільки назбиралось пилюки. Глянула під ноги: долівка аж голосила за віником. Повела зором по стінах — стіпи були голі й брудні. З единого плаката підморгував, перевзуваючи чобіт, знайомий солдат: "Дійдемо до Берліна!" Варі плакати захотілось від того плаката веселого: пригадала, як умовляли її працювати в "академічці".
— А осьдечки й книжки!
Дві наглухо зачинені шафи. І два обов’язкові замки.
— Зараз одчиню.
— Не треба! — Присутність сторожа все більше дратувала Варю,— Залиште ключі, я сама.— І, коли він поклав ключі на стіл, спитала:
— А де формуляри?
— Формуляри? — закліпав сторож очима.
— Формуляри. Карточки, куди записують видані книжки.
— Так я не записував. Я по пам’яті.
Потім уже Варя довідалась, що сторож одмикав бібліотеку двічі на місяць. І щоб не так часто ходили, видавав одразу ж не менше десятка книжок. Бери оберемок і не приходь, поки не прочитаєш всі до одної.
— То я, мать, піду...
— Йдіть,— відповіла, не дивлячись на сторожа, Варя.
Але він усе мулявся. Врешті спитав:
— То ятери хай повисять? Як підсохнуть, я заберу.
— Забирайте зараз же! — сказала злісно Варя.— Не заберете — спалю!
— Ото, які ви! — сказав на те сторож. Ятери однак забрав. А риб’ячий дух ще довго гніздився в сінях.
Знявши замки, заглянула в шафи... Книги стояли рівненькими рядами, вишикувані, наче солдати: більші до більших, менші до менших. Розставлені не за авторами чи назвами, а за форматом. Тому "Капітал" Маркса стояв поряд з однотомниками Блока та Щедріна, а "Золотий осел" Апулея тулився довірливо до "Довідника ветеринара". Сторож, мабуть, так їх і видавав читачам: рахував до десяти та й висмикував, що під руку потрапляло. По місцях порожніх Варя могла б навіть порахувати, скільки було читачів, — не густо.
Вирішила прибрати в кімнаті. Замкнула хатину, подалася додому.
— Ну, що там? — спитала мама.
— Все гаразд. Треба тільки прибрати.
— І я з тобою піду! — попросилась сестра: їй аби тільки не за підручниками сидіти.
— Сходи поможи,— дозволила мама.— Та й я піду гляну.
Так і пішли втрьох, прихопивши ганчірки, відра й віник. Варя витирала пилюку, мама мила вікна, двері, Ніна ж носила воду, бігала по глину для долівки. Подерлася на горище, надибала там якісь лахи:
— Скидати? — І, не дочекавшись дозволу, пожбурила вниз.
Пилюка так і вибухнула, Піна весело чхала, а мама лаялась:
— А, бісової віри дитина! Та чи в тебе є що в голові?! Злазь мені зараз же, бо не знаю, що з тобою й зроблю!
— Так я я? нічого не бачу! — відповіла, все ще чхаючи, Ніна.
Варя сміялася, хоч доведеться, мабуть, починати все заново: пилюка стояла хмарою. Сеструня у неї — нудьгувати не дасть! Варі па душі мов аж розвиднилось і майбутнє не здавалось таким безнадійно похмурим. Думала про те, що не довіку ж буде отут, в цій нужденній халупі, бо поки що хоч як важко, а все йде на краще і найстрашніше — війна — лишилось позаду. Варя пригадала одну й ту ж розмову, яка виникала часто поміж солдатами,— про те, що аби лиш дожити до кінця
війни, а там нічого не страшно... Аби лише ходити на весь зріст по землі, а не повзати, од куль та осколків ховаючись... Аби застати живими своїх, хай хоч і посеред згарища,— не біда. Будем жити!.. Вари пригадала оті розмови солдатські, їй соромно стало за свій настрій, і вона сама собі дорікнула: "Якого біса тобі іще треба? Жива, здорова, мама й сестра ось поруч..." Вари знову заходилася витирати шафи, лівою рукою орудуючи,— потроху стала одвикати од того, що хотілось перехопити в праву, яка, здавалося, висіла марно, боліла, здавалось, за такою-сякою роботою.
Згодом і впорались; Ніна одтягла лахи в рів, хотіла ще збігати по сірники — підпалити. "Я тобі підпалю! — насварилась мама.— Пожежі ще нам бракувало!" Мама чомусь не чекала від Ніни нічого хорошого. "Краще воду осьо винеси. Та не розплескуй — тобі тільки б підстрибувати!" Мама звично бурчала, і Варі захотілося раптом, щоб мама побурчала й на неї, як колись, до війни, коли їй було стільки ж, як сестрі,— бач, вальсує посеред двору з повним відром, і горя їй мало!
Поверталися, патомлемі, вдвох: Піна, як тільки вийшла па вулицю, побігла, видзвонюючи порожніми відрами, енергія в ній так і кипіла. "Росте лихо на мою голову! — бідкалась мама.— В кого воно таке й уродилось?.." Пінка швидко зникла, а вони повільно йшли тихою надвечірньою вулицею, і мама вже говорила, що треба повісити на вікна фіранки й доріжку не завадило б покласти. Мамі, мабуть, хотілося, щоб там, де працюватиме її старша дочка, було чисто й затишно. "Де ж її взяти, доріжку?" — "Та хоча б оту, що в нас".— "Добре, подумаем, ще маємо час". Варі зараз не доріжка пекла, а ота мізерна кількість книжок, що була в бібліотеці.
— По знаєте, мамо, куди поділися кпижки з бібліотеки? Згоріли?
— Що згоріли, а що й люди, мабуть, розібрали. Я, доню, не бачила. Тільки як наші відступали, то люди тяг-ли, що могли...
— От-от, розібрали.
Тепер Варя знала, що їй робити, і другого дня, завдавши за плечі речовий мішок, пішла по дворах. Заходила, віталась:
— Я нова бібліотекарка, здрастуйте! Прошу повернути книжки, взяті в бібліотеці у війну.
Нам усе, мовляв, відомо, тож краще оддайте добром.
Хто віддавав, а хто казав, що не брав... "А ви все ж подумайте!" — наполягала Варя. "Та вроді немає, хіба що десь завалялася".— "То давайте разом пошукаємо". Коли знаходили, а коли й ні, але вже як знаходили, то часто не влазило і в отой мішок речовий. "То як же ви понесете — важко!" — "Понесу!" — відповідала Варя, завдаючи мішок за плечі. "Понесу!"—казала затято вона, та ще й під руку прихоплювала, що в мішок не влазило. Йшла, і ніяк було витерти мокре чоло.
Отак ходила кілька днів: все далі від бібліотеки, все в довші й довші кінці. Підвечір ноги були наче ватяні, і болів поперек, та найбільше дошкуляло плече: палило вогнем. Варя в таких випадках прикладала мокрий рушник, але це, звісно, можна було зробити лише вдома, та й то крадькома од мами. Тож, діждавшись, поки мама засне, Варя підводилась, ішла до води з рушником, прикладала до плеча і довго сиділа похитуючись. Бо і в шпиталі, здається, так не боліло, так не обливало вогнем. А вранці — очі тонули в синцях.
— Та чи ти, дочко, не хвора? — непокоїлась мама.
Варя відповідала, що здорова, як коняка. Снідала похапцем і одразу ж рушала в похід: їй здавалося, що в отій хаті, до якої вона вчора не дійшла, чекає на неї найбагатша знахідка.
Шафи поповнювалися з кожним днем, та найбільше повезло Варі під кінець, коли вона обходила останній куток. До одного з дворів, що під лісом, прибився на початку війни евакуйований учитель з Житомирщини. Сам, на однокінній підводі. Як у нього не відібрали по дорозі коня, один бог знає, може, тому, що шкапина була мов з концтабору, а може, ще й тому, що дуже ж бо в того вчителя був беззахисний вигляд. "Як дитина",— казала хазяйка. Шкапа якраз навпроти її двору й лягла, і дивовижний отой чоловік безпорадно топтавсь коло неї, поки й смеркло, він і ніч протоптався б, якби хазяйка, жінка рішуча та смілива, не вийшла на вулицю та й не забрала його разом з підводою в двір. Вона ще більш переконалася, що в чоловіка не всі дома, коли стали зсаджувати з підводи три скрині, важкі та великі, аж спини тріщали, і в скринях тих виявилися... що б ви думали? — книги! Не взуття, не одіж, не домашнє начиння, а самі лише книжки. Він пальта-шапки навіть не взяв, у піджачку та кепочці так і їхав у зиму, то кажіть після цього, що в нього всі дома! Чоловік все ж виявився тихий та смирний, а не буйний, а то хазяйка його одразу ж наладила б, а так просидів, як миша, поки й наші прийшли: робив по хазяйству та длубався в своїх скринях. А як наші прийпіли, то й забрали до армії. Десь, бідолашний, і загинув...
— А може, живий...
— Загинув! — переконано сказала хазяйка.— Під першу кулю підліз!
— А книжки... глянути можна?
— Та забирайте хоч усі, бо я вже їх попалити хотіла! Стоять у коморі, тільки місце займають. Якби не скрині — повикидала б давно.
— Скрині мені не потрібні.
Пройшлися до комори. Скрині справді були нівроку, Варя не могла й з місця зрушити, хоч як старалася, аж поки хазяйка прийшла їй на поміч:
— Краще вдвох.
Витягам на світло, одкрили. Дубова кришка несподівано легко відскочила вгору, щось мелодійно дзенькнуло.
— Бачите!, що й з музикою. Де він такі й дістав?
Варя ж мало но охнула: скриня була напхана книжками.
Знайшлася й ряднина. Варя акуратно послала її, нахилилась над скринею.
Тут була суціль зарубіжна класика: Гюго, Бальзак, Шекснір, Діккенс, Гете... Багатотомні зібрання й окремі томи, складені любовно докупи: французи, англійці, американці, німці, іспанці, греки, поляки. Античний світ, середньовіччя, епоха Відродження, двадцяте — найбагат-ше — століття. Книжки лягали на чисту ряднину, розквітали синім, червоним, зеленим, оранжевим,— Варі здавалося, що й світ довкола розквітнув, і небо стало ще вище, а сонце ще більше засяяло, обціловуючи кожен томик.
— Як же ви їх перетягаете? — зажурилась хазяйка.
— Перетягаю! — відповіла Варя бадьоро.
— Вам тут і до вечора не впоратись! — заперечила жінка.— А там же ще дві скрині... А зачекайте!
Подалась до клуні, викотила невеликий візок. Візок був хоч одразу ж па виставку, ще й пофарбований.
— Давай сюди!
Склали, накрили рядниною. Жінка рішуче взялася за дишло, а Варі наказала підпихати ззаду.
— Це — що!..
