Сонячна машина - Винниченко Володимир

идше! І коли ви собі дозволите ще раз торкнутись мене, я зараз же іду додому. І ви ж не любите мене, ви не можете любити мене!

Господи, він, він не любить її?! Оце так! А коли людина, перейшовши п'ятдесят третю весну життя (трохи не помилився й не сказав "п'ятдесят шосту!"), маючи сніг на волоссі, чує, як у грудях мак цвіте, то що ж це таке з ним? А коли ця смішна людина із снігом на волоссі й цвітом маку на серці думає про маленьку, смугляву, вередливу жіночку і стає на коліна перед її образом, і плутає всі цифри в бухгалтерських книгах, і всі цифри, всі книги, всі люди для неї нудні й непотрібні, то що це таке з ним, хотів би він знати? А коли за можливість почути цю маленьку непокірну жіночку своєю, за можливість прилучитися до її святозапашної молодості, до її святого жіночого єства він готов покласти до ніг її всі свої бухгалтерські книги, весь спокій, усе посивіле життя своє, то що ж це таке з ним, на милість божу?!

Ах, ні, це все так собі, це не те, це не любов — її любити неможливо, вона несерйозна, пуста, легковажна; в усіх людей е якісь вищі інтереси — у того наука, книжки, скляночки; у того мистецтво, театр, слава; у того корона, влада, політика; у того торгівля, бухгалтерські цифри, а в неї — нічого, ніяких інтересів, неначе кокотка. За що її можна любити?

Чорно-срібний лицар із бровами, як дві пухнасті гусениці, посміхається: вищі інтереси! Маленька люба дівчинка чує такий побожний трепет перед "вищими інтересами"? Наука, мистецтво, політика, бухгалтерські "цифри"? Так страшно? Але нехай дитинка не боїться; це тільки змодернізовані старі фетиші з страшними й поважними пиками, якими жерці лякають свою паству. Вся людська наука, всі вищі, нижчі й усемож-ливі інтереси мають кінець кінцем одну ціль: знайти якнайлегші, якнайекономніші способи годувати, одягати людей, лікувати їх од хороб і зручніше влаштовувати в помешканні. А мистецтва розповідають, як саме люди роблять ці немудрі речі, як вони гризуться між собою, як радіють, як нудьгують та ще як кохаються. От і все. І нічого тут ні вищого, ні нижчого немає. А що вчені, політики, поети, міністри й інші жерці люблять робити страшно строгі, важні фізіономії, то цього не треба лякатися, бо це часом є для них тільки спосіб легше здобути собі що їсти та пити. Вони люблять називати себе всякими гучними словами — геніями, святими, героями, так і в цьому нічого страшного немає, колись римські імператори називали себе богами, та й то вся їхня божеськість виявлялась не в чому іншому, як усе ж таки в тому, що вони добре їли, пили, одягались та кохали жінок. І весь зміст і значення всіх богів, усіх релігій, усіх великих і малих філософій, усіх молитов людей, усіх їхніх "святих", "високих" ідеалів, відкинувши форму, зводяться от до цієї простенької божеськості римських імператорів.

Ах, люба, маленька, бідна дівчинка, вона ще має цю зворушливу первісну побожність перед "вищими інтересами"? Так, так, це доля всієї людськості, спочатку обплутати себе з усіх боків божками, а потім усе життя виплутуватись із них, щоб на кінці побачити, що людина є звичайнісінький звір — злий, жадний, жорстокий, брутальний, вічно голодний, вічно жерущий, на всіх рявкаючий, до всіх хижий, з усіма підлий і безмежно егоїстичний.

Вищі інтереси, святі ідеали! Храми, ризи, органи, кадила! Так урочисто, так страшно, так таємно! Правда, дитинко? І вгорі, десь там над світилами, є царство бога, премудрої, преблагої сили, творця і вседержителя всіх святих райських благ? Бідні люди, вони нічого ліпшого не могли придумати для того раю, як усе ж таки їсти, пити, нічого не робити, слухати концерти янголів і кохати прекрасних гурій. Але чи не здається його милій смуглявочці, що це досить подібна програма до тої, яку ось у цей момент вони самі мають тут у цьому ресторані?

— Ви знаєте що: ви чорт, дияволі. Не смійте говорити таких речей. Дайте цигарку! І налийте вина!

— Слухаю! З радістю. От цигарка, а от вино, моя райська гуріє. Я б іще щось запропонував би цій гурії, але ж вона так боїться гріха й бозі. Правда? Але гріх, моя манюсінька свята, є найсвятіша, найестетичніша, найлюбовніша річ серед наших нудних, сірих "вищих інтересів". І всі ті ваші страшні вчені, міністри, генії й герої за який-небудь момент гріха можуть оддати усі свої вівтарі, ризи, портфелі, панікадила та ще благати, та ще лазити навколішках і плакати, як померзлі цуце нята.

Труда спирає голову на руку, бо вона така важка, і кругами гойдається по ложі. Музика плаче, шаркіт танцюючих ніг стає сумний. Душнер, милий сріблястий лицар її, обкутується серпанком. Розуміється, вона кокотка, хоч і нема на світі вищих інтересів І нехай нема, і не треба, і любові нема. Чиясь рука на спині тепла, приємна, хвилююча.

— Я хочу спатки, папуню...

— Так, так, ми зараз поїдемо. Зараз.

Нехайi обнімає, так сумно солодко від того, а вона ж однаково кокотка.

— Трудо, я люблю вас!

— Правда?

Чорно срібний лицар обережно повертає до себе смугляве личко з червоноспухлими устами й затуманеними важкими очима Уста слабо й покірно посміхаються. І коли лицар накриває їх поцілунком, очі заплющуються зовсім, і лице відкидається назад.

— Милий, милий, не можна, цього не можна...

Музика відбігає і грає десь здалеку-здалеку, а може, і зовсім не грає, бо в ухах, в очах, у крові стоїть гарячий, кричущий, червоний вихор, від якого серце і б'ється, і падає, а руки й ноги солодко німіють.

— Милий, не треба... милий...

І вмить раптово прибігає музика. Знову шаркіт ніг, сміх і крики знизу, дзвякіт тарілок. У двері щось стукає.

Папуня швидко підводиться з колін. Кому якого чорта треба?!

— Панове дзвонили?

— Ніхто вам не дзвонив! Треба буть уважнішим! Забирайтесь геть1 Рахунок давайте. Нога моя більше не буде у вас!

— Але, прошу вибачити...

— К бісу! Рахунок!

У сусідній ложі крізь лоскітливий сміх мокро хляпають поцілунки. Музика сороміцьке підтьохкує, пари внизу гасають, іржуть. Від диму, випарів гарячих, п'яних, похітливих тіл лампи як туманом обкутані.

— Слухайте, Душнере! Мені треба багато грошей. Дуже треба Чуєте?

О господи! Та до її послуг усі його чекові книжки! Всі "бухгалтерські цифри", всі...

— Постривайте. Потім мені треба цілком окреме помешкання Та стривайте, я вам кажу! Невже ви не можете хвилинку поговорити серйозно про справу? Я не розумію, який ви фабрикант, коли ви не вмієте ділових розмов провадити? Мені треба помешкання. Ви весь час мені торочили про якусь віллу. Вона є у вас?

— Є. Готова. Щодня жде на свою господиню. І той день, коли ви дасте мені щастя ввести вас у неї, буде для мене.

— Чекайте. Потім мені треба театру. Мого власного театру.

— Через тиждень ви його матимете.

— Правда? Фу, як вони там кричать. Голова крутиться. Ну, нічого. Тепер так: я додому не вернусь. Я поїду до вілли. Чекайте ж! Але майте на увазі я цілком незалежна. Чуете?!! Я продаюсь тільки настільки, наскільки я сама хочу.

— О, дівчинко! Як ви можете такі слова...

— Ах, ах! Знаємо ми вас! І потім... вілла цілком моя. Хто зі мною житиме, — абсолютно не ваше діло. І взагалі я цілком вільна. От і все. Хочете так?

Чорно-срібиий лицар, боячись злякати вибухом своєї радості цю несподіванку, мовчки стає на коліна й побожно, покірно цілує маленьку смугляву ручку.

І з тою самою побожною пошаною, з боязкою радістю, з витонченим лицарством зводить її в авто, садовить в екіпаж і везе всіма вулицями Берліна, ні разу не дозволивши собі навіть руки поцілувати їй, ждучи щохвилини наказу везти її додому. Бо хто ж може вгадати це миле, дороге Страхо вище?

От воно сидить, розлягшись, заклавши ногу на ногу, наспівує, одчайдушне, підпило поглядає на всі боки. А хто знає, що там за цією одчайдушністю, що там боїться, соромиться, плаче! А раптом воно, оте плачуче, несподівано вибухне й рознесе його химерне щастя осіннє?

Ні, воно не вибухає. Страховище сміливо й безжурно, злегка похитуючись і наспівуючи, їде до "своєї вілли". Ні, воно не плаче, тільки вимагає вина, зараз же, негайно, якомога більше, якомога найміцнішого вина. Ні "своєї вілл" не хоче дивитись, ні переодягатися, ні капелюша навіть скинути — швидше вина, більше вина!

І тільки, як уже не може сама підвести руку, щоб зірвати з себе капелюша, вона дозволяє взяти себе на руки й віднести у спальню.

***

Прокинувшись рано вранці, пані Гольман здивовано чує, як щасливий дурненький хлопчик її ще й досі гасає по хаті. Потім починає хлюпати водою, хукати, грюкати посудом Вона швиденько схоплюється з ліжка й похапцем кидається варити каву — не спало ж дурне хлоп'я ніченьку як є!

Але, коли пані Гольман обережно, урочисто вносить каву в кімнату, "хлоп'яти" вже там немає. Отаке! На невже ж так зараня до своєї кралі?! Так, полетів, погнав, понесло його щасливим вихором, хай йому лпаьться легесенькою пір'їною!

Але й Шпіндлери досить здивовані таким раннім вихровим візитом. Вони щойно одяглися, в Йозефа ще зовсім мокра йою чорна куделя й носик іще не осідланий окулярами.

Одначе, глянувши на гасаючу по салончику постать із дивно променистими, бризкаючими захватом очима, вони обоє кидаються до неї, зразу зрозумівши все.

— Та невже! Мертенс? Коли? Як? Де? Адже вчора провалилось?

Макс регочеться. Макс у страшенному реготі обнімає любого, маленького, смішного, дорогого пуделя й трохи не душить його. К бісу Мертенса! К чорту всіх Мертенсів на світі! Що тепер Мертенс? Дурниці, тінь, пух, порох!

Шшндлер поважно й заклопотано сідлає окулярами вигладжений, блискучий од умивання носик людина, очевидно, або отруєна алкоголем, або "не всі дома" в неї.

Клара, мила, затишно-повна, щедро-добра, пухнасто жовтява Клара, непорозуміло, по-дитячому щирить сірі з темними обідками чудесні очі: Мертенс — дурниця?!

Дурниця! Нікчемність! Порошинка! От що важне, от от!

Макс прожогом розчиняє вікна, впускаючи гарячі, червоно-золоті промені сонця. Ставши боком до Шпіндлерів, він набирає жменями сонця й підносить їм. От що важне, от воно в його руках, от воно на підлозі, на деревах, на Мертенсах і на всьому, що під ним.

Шпіндлер і Клара швидко переглядаються. А Макс ловить цей погляд і знову закотисто регочеться, соковито, червоно вивертаючи верхню двоповерхову губу. Потім виймає з портфеля якийсь рукопис і б'є по ньому рукою. От