Сонячна машина - Винниченко Володимир

е я занадто вже почуваю вашу поміч. Більш не потребую.

Принцеса не сердиться, не мружить очей, а тільки чудно весь час водить ними по його лиці, ще раз спиняючись на кривавій смузі. І знову голос її звучить хрипко, тихо, рівно.

— Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово...

Доктор Рудольф знову посміхається.

— ...Дайте мені слово, що ви відмовляєтесь од своєї Машини, і ви зараз же будете вільні.

Доктор Рудольф раптом робить усім тілом рух, бажаючи схопитись, але тільки підкидає головою догори й знову падає нею в подушку.

— Та як у вас вистачає духу робити мені таку пропозицію?! Як ви смієте після всього?! Ідіть собі гетьі Ідіть звідси!! Чуєте!

Принцеса Еліза не рушиться й так само тихо, чудно не відриває від нього очей.

— Я смію це робити, бо не хочу, щоб ви мучились.

— О, дякую за ласку, ваша світлосте, дякую дуже!

— Пане докторе, ви бачите, що ваш опір не може врятувати ні вас, ні Машину. Для чого ж завдавати собі таке тяжке страждання?

— Це я собі його завдаю!! Я!!

— Ви, пане докторе Одне ваше слово — і ви будете вільні Ви будете жити, працювати, ви..

— Ваша світлосте! Ви, здається, переконались, що мене тут тримають добре. Для чого ж зайві розмови! Щоб цілком заспокоїти вас, я сам вам скажу, що я звідси вже ніколи не вийду. Я або збожеволію, або мене замучать і вб'ють За це я вам ручусь Отже, ви можете бути цілком задоволені за все, що я вам зробив злого и образливого, мені одплачено як слід Ваша й вашої коронки честь очищена. Чого ж вам іще треба?!

Принцеса Еліза, випроставшись, одкинувши голову, заплющує очі й сидить так, неначе відразу заснувши. Тільки чорний шовк на грудях опуклими хвилями то підводиться, то спадає.

— Значить, ви не згоджуєтесь одмовитись? — раптом ледве чутно пошепки чується з її уст. А очі так само заплющені.

— Ні, принцесо. Від душі не відмовляються. А життя моє можете брати самі.

Принцеса Еліза трудно розплющує очі й помалу підводиться.

— В такому разі... прощайте, лане докторе.

— Прощайте, принцесо.

Чоло червоно сміється кривавою роздертою смугою, а уста в кутиках жорстко, вперто загнули донизу волосинки. Очі, одверті, голі, сталево дивляться вгору.

Князівна Еліза раптом озирається на двері, потім швидко ступає до ліжка, нахиляється !просто до широко розкритих очей, бере в обидві руки скудовчену голову й припадає довгим, п'ючим поцілунком до уст. Одірвавшись, мовчки повертається й прудко виходить із кімнати.

Доктор Рудольф, спалахнувши непорозумілим зляканим щастям, підвівши голову, дивиться їй услід.

***

— Мамо, я тобі кажу, ти не повинна ні на хвилину думати, що він хорийі Ні на хвилину! Чуєш? Він здоровіший, він дужчий, він кращий за нас усіх. І він буде на волі, я тобі кажу. Буде!

В лабораторії зовсім темно, тільки крізь велике вікно просівається слабесенький одсвіт од сяйва міста та світла зір. І в теплій тьмі, де ще живе ніжно-солодкий дух сонячного хліба, шепіт чується таким жагучим, переконаним.

— Але як же, як же можна здорову людину посадити в божевільню?! Як це можна?! Значить, є в ньому щось...

— Мамо! Ти знов? Та, кажу тобі, ці люди мільйони готові кинути в найтяжчі страждання й смерть ради своїх інте ресів, а ти дивуєшся, як можна зробити це з одною людиною. Мамо, я не маю часу. Я мушу зараз же завезти й сховати цю валізку. Я сьогодні вночі прочитаю Рудів рукопис, а завтра зранку почну робити заходи, і Руді буде на волі. За це я тобі ручуся своєю головою, мамуню. Ах, мамо, ах, мамо! Ні, та ти не можеш уявити собі, що це може бути, коли Рудева Машина є дійсно така, як ти кажеш! Але ж, ти кажеш, ти сама їла той хліб? Правда, мамо? Дійсно ти їла?!

— Їла, Масі. Присягаюся богом, їла й ніколи в світі нічого кращого не їла. Це істинна правда. Масі!

— В такому разі, мамо, ти не дивуйся, що вони замкнули його в божевільню. В тюрму посадити вони не можуть. За що? Просто вбити — небезпечно. А найкраще зробити його бо жевільним. І тоді і його Машина — вигадка, маячіння боже вільного. А вона, ця Машина, розуміється, повинна бути для них страшна! Таж подумай, подумай, мамуню, що це може бути? Це... Ні, я мушу швидше їхати. Нас можуть тут застати. Ти проведи мене до хвіртки. Ах, мамо!

І Макс раптом бурно, мовчки обнімає матір і одверто, жадно, тепер уже дозволяючи собі це, цілує мокрі від сліз очі, теплі й теж мокрі лиця, такі рідні, з таким дорогим дитя чим, колишнім колишнім духом "мами". Материні руки, цупко-ніжні, легкі, теплі, ходять по його плечах, шиї, голові, лю бовно, теж жадно обмацують, спішать торкнутися до всіх куточків його тіла, так довго відриваного й не одірваного.

— Масі! Дитинко! Хлопчику мій бідний!

Макс одривається, хапає важку валізку й обережно несе її до дверей. На губах — солоний, ніжний смак, на очах, на обличчі — мокрі, гарячі сліди поцілунків.

Сад тихенько, заспокійливо шелестить назустріч двом темним постатям. У ньому ніхто не може їм зустрітись. Принцеса з графівною поїхали кудись до міста, графи сидять у своїх кімнатах, а дідусь Погани давно спить у своїй хатинці.

Перед хвірткою Макс тільки простягає руку матері.

— Я сповіщатиму тебе, мамо, ти не турбуйся. Тільки будь в умовлені години поблизу телефону. Ну, прощай, тепер я сам На вулиці теж нічого підозрілого. Його авто стоїть на свойому місці. О, чекайте, ваші світлості—справа ще не скінчена.

Фріц відчиняє дверці авто й помагає Максові втягти валіз ку. Ух, та важка ж яка! Що в ній? Золото?

— Краще, ніж золото! Цінніше за все золото на світі, Фріце! Чуєте, хлопчику! Майте це на увазі!

Фріц пощипує себе за волосинки над губою. "Хлопчиком" називати ного все ж таки трошки занадто. Людина, в якої виразно ростуть вуса, якій довіряють бомби й серйозні справи, не є хлопчик Правда, коронка знайшлась, старий Штор оді-слав його, але ж він був при цій справі. Та з товаришем Максом, видно, сталося там щось надзвичайне: він не може спокійно всидіти, то підігне ноги, то знеможемо витягне їх, нетерпеливиться, обома руками сильно тре щоки, виглядає у віконця авто, торкається рукою до таємної валізки, що стоїть у ногах, неначе боячись, що вона зникла. І все чогось мацає себе за груди з лівого боку.

— Тільки ж глядіть, Фріце, берегти, як око, як своє життя, цю валізку. Чуєте? Явам довіряю її. Вона повинна бути близько від мене. але не в мене. Найближче живете ви. І вам я найбільше вірю. Розумієте? Отже, живим із рук ви не повинні її випустити. Чуєте?

— Чую, товаришу.

Тепер Фріц перестає пощипувати волосинки вусиків — оце інша мова. А Макс намацує рукопис на грудях і нетерпляче дивиться у віконце автомобіля.

Пані Гольман іще ніколи не бачила свого пожильця в такому радісно-піднятому стані, таким дивно гарним, таким ясно сяючим. Слава богові, очевидно, та шикарна дама змилувалась над хлопцем. Та як і не змилуватись над таким красунем, над таким веселим, буйним, вогневим? Дурна, божевільна була б, коли б одштовхнула. А ласкавий, а привітний, а любовний який! Як її, стару торбу, обнімає, термосить, трохи ве цілує.

Пані Гольман аж зашарюється своїми жовтовощаними щоками. Широко розставлені малесенькі, закруглені від штовханів життя оченята зворушено й тепло-тепло голублять буйну постать красуня-"хлопчика".

І довго вона ще не спить і чує, як за тоненькою стінкою раптом гуркотить стілець, як радісно, швидко у вогневому захваті бігають молоді ощасливлені ноги по підлозі. І згадується "старій торбі" її бідний покійник, згадується не тим кашляючим півмертвяком, з яким вона добрела до останніх днів його життя, а молодим, лукавим, з начесаним на ліве око загонистим чубом і м'якенькими вусиками, від яких на губах лишалося стидне й млосно-солодке почування.

***

Чорно-срібний лицар, фабрикант гудзиків Душнер, терпляче чекає на призначеному місці. Він собі ходить по тротуарі, заклавши руки за спину й покручуючи пальцями. Куди йому поспішати?! То нерозважна, неекономна молодість усе кудись поспішає, усе за чимсь гониться, нетерпеливиться, не розуміючи, що за своєю власною тінню гониться. Людина ж, якій п'ятдесят шість років, добре знає, що свою власну тінь однаково трудно піймати що стоячи, що бігаючи.

І цін має рацію — нокругивши пальцями всього тільки півгодини, він досяіаь свого так само, якби цей час рвав на собі волосся. От він сидить уже з Трудою в окремій закритій ложі рес-іорану, Труда весело сміється, п'є без своєї звичайної обережності келих ja келихом, а він сидигь так близько ко ло неї, що чує запах її молодого, тоненького, незайманого тіла.

Внизу в залі бурлить різнобарвний вихор людських тіл, на півоіолених, попсреплітуваних руками, оп'янілих від самих себе, від музики, від танцю. Сміх, шаркіт ніг, дзвякіт тарілок, тужний плач флейт, теплий, душний дух гарячих тіл, пахощів, вина, тютюну. Труда підтанцьовує плечима, наспівує, пускає дим циі сірки в зал Гарно жити на світі!!

— Трудо, я люблю вас.

— Дуже добре Трам-та-ра-рім-тім!

— Трудо, один поцілунок, малесенький, невинний!

— Будь ласка.

І маленька, тоненька, смуглява ручка підставляється чорно-срібному лицареві до уст. А більше ні — договір, вище ліктя не можна. Ах, він невдоволений? Не треба, нічого не треба! Вона теж хоче танцювати. Ні, не танцювати, а гойдатись на тих стьожках із срібного паперу. Як безсоромно танцює та гарна пара.

— Папуню, вас коли небудь били? Папуня недочуває: слово "папуня" звучить тут так неприємно й не до речі.

— Хто бив?

— Ну, хто! Взагалі хто-небудь. Батьки, наприклад. Так, його іноді били. Але невже вона ніколи ніколи не зго-дичься побути з ним на самого?

— Туї нема нічого Ах, тут, серед цього натовпу, гомону, крику! Ні, зовсім, зовсім на самоті.

— Цс неморально, папуню, — важно й повчально каже Труда і, лукаво примруживши одне око, тоненько тягне вино з чарки.

Папуня лгхає й ненавмисне кладе руку на коліно Труди. Труда заплющує очі й відкидається на спинку фотеля нехай робить, що хоче — вона кокотка й хоче бути, як справжня ко котка. Безсоромна музика, безсоромні танці — все безсоромне, і вона безсоромна.

І соромно, і хвилююче, і чогось плакати хочеться. І він ще поче такі страшні, сороміцькі, задушливі слова. А цинічна, влазлива, лестива й здіймаюча музика щось нагадує. Боже, що вона весь час нагадує? Щось давнє, чисте, зворушливе.

— Папуню, сядьте далі! Папуню!

— Трудо, моя дорога дівчинко!

— Налийте мені вина, я хочу пити. Шв