Сонячна машина - Винниченко Володимир

, та хіба ж дійсно буде диво, коли людина впаде на коліна й цілуватиме землю, траву, комаху, жорстку кору дерева, коли здійматиме руки до Великої Матері, одне дихання, один крихітний погляд якої дає йому життя? І хіба ж не можна обнімати тепер найлютіших ворогів своїх, хіба не можна тепер говорити найбезглуздіші речі, ї не ходити п'яними ногами по танцюючій землі? Хто ж божевільний: ті, що сміятимуться й жахатимуться цього, чи той, хто впізнав незнану досі радість повного визволення?

Ах, Кларо, ах, дорога, прекрасна істото! Несмачне? Погане? Ну, розуміється! Ну, звичайно! Та як же може бути інакше: це ж чужий піт; не свій, не зароблений. У сонячному хлібі він страшенно несмачний, він просто отруйнуй, цей чужий піт.

Але Клара хоче зробити собі свого хліба. Вона мусить.

І ось жовтопухната голова з розтріпаними шовковими пасмами вже теж у чорній коробці, а повна з золотистим пушком рука крутить корбу валка.

— Ради бога, товаришко Кларо, та не так же сильно! Ви поламаєте машину! їй богу, обережніше, Кларо, я вас прошу! Лишіть же й для мене.

Шпіндлер, як діти конфітури, змазує з тарілки найдрібніші крихітки хліба пальцями й сл-існо обсмоктує їх.

— Ні, знаєте, Максе, я почуваю, що шалію! Серйозно, серйозно! В мене в голові якісь вихори, а сам — як цілковитий ідіот. Фу, чоррт! Але що за смак, що за смак! Слухайте, зараз же треба засідання! Негайно! Чекайте: значить, вони його запакували в божевільню? Розуміється, тільки божевільний може винайти таку річ. А в яку саме, знаєте?.. Чудово. Божевільні часто бувають хитріші за нормальних. Зараз же засідання. Зараз же! Я біжу телефонувати. Кларо, будь ласка, як зробиш собі хліба, витри Машину, я зроблю тобі ще. Тіле те-пер на службі? Правда? На яку годину? На третю встигнемо? Ні? На п'яту? Чудесно! Тут у нас, розуміється. Ну? Кларо?

Клара нашвидку рукавом блузки витирає лице й вихоплює з машини шухлядку. Ура! Черпоно фіалкові хвильки переливаються по зеленій утоптаній масі! Клара зараз же лопаточкою складає пальці, набирає хліба й ловить його з руки широко роззявленим ротом. І в той самий мент напруженість, роз'ятрена хижість, мовчазна завзячість лиця розтоплюються, як грудочка масла на гарячій сковороді. Блаженне здивовання забиває дух, ширить очі.

— Боже, що за смак!!

— А правда? Правда? Ти чуєш? Максе, голубчику, побіжіть зателефонуйте ви, я хочу ще невеличку порцію хліба накрутити собі...

Іншим разом Клара такого егоїзму, розуміється, не стерпіла б, але тепер вона нічого не чує; вона витрушує хліб на Йозефову тарілку, так само, як він, пальцем вимазує з шухлядки всі рештки, обсмоктує палець і з тарілкою біжить у сад — вона не хоче. щоб на неї дивились. Але Макс бере за плечі кудлатого жадного пуделя й випихає його з тераси — тепер черга на Машину його, хто вже мав хліб, той повинен телефонувати.

І от уже на його траву падає через коминець жовто-червоний снопик променів, уже і його голова дихає терпким солонкуватим і свіжим духом розтертої трави, який стає все ніжніший та ніжніший. Валок із м'яким смаковитим хруском душить стеблини, з веселим хурчанням крутить, мне їх, тре їх. В очах стоїть миготлива зелено-червона тьма апарата. Лице пашить вогнем, вкривається потом; краплі лоскітно котяться по носі й висках, спадаючи вниз у зелено-жовто-червону мішанину світла, в таємний, дивний процес сполучення з Великою Матір'ю. Годі!

Шухлядка повна. Грає, міниться фіалкова червоність на зеленому хлібі. Ніжний, сонячний, неземний дух парує з нього в нахилене гаряче лице. Ось уже тепла, ніжна зелена вага легкою піною лежить і в нього на пальцях.

Макс сам на терасі, сам наодинці з сонцем. Але очі йому так само поширюються блаженним здивованням, криком гострого, моторошного раювання. Горлом прокочуються невтримні, ковтаючі спазми, по шлунку пролітає радісний голодний зойк, і весь шлунок, як на руках, підтягається вгору. Тепер тільки Макс чує, що він нічого не їв од учорашнього дня! І тепер він розуміє, чого Клара з тарілкою побігла в сад, чого Шпіндлер, забувши всю свою скептичну вищість, свої посмішечки й сарказми, всю книжкову мудрість свою, хотів одняти в нього поза чергою Машину. Йому тепер хочеться забігти під кущі, кудись у найтемнішу нору, і там, сласно гарчачи, жадно глитати цю ніжну, теплу, п'янючу масу. По тілі проходить золотий, п'яний дзвін. Дивно й моторошно: дзвенить усе тіло, дзвенить, як ударений серцем дзвін. У голові золотий вихровий чад — радісний, легкий, повний весняного бджоляного дзижчання.

— Кларої Шпіндлере! Гей!

Шпіндлер, маленький, засушений, з великою, набитою тисячами томів головою, кудлатий Шпіндлер із п'яним, верзякаючим, блаженно-насмішкуватим голосом сидить перед ек-ранчиком телефона (порушивши постанову про екран!). А в екрані здивоване, худорляве, строге обличчя Гоферта. Ха, непомильна арифметика сьогодні посковзнеться. Сьогодні закони багатьох арифметик задриґають ногами. Сьогодні... Ах, стій!

Макс б'є по плечі Шпіндлера.

— Так, значить, о п'ятій? Тут? Добре. Буду. Тепер тільки дванадцята. Встигну. Бувайте, Шпіндлере. Глядіть тільки, Машини не поламайте. Я спішу, спішу! Потім!

***

Макс спішить, через те найбільша швидкість автомобіля є швидкістю кузочки, що сунеться стеблинкою; через те всі екіпажі стараються перерізати дорогу або скупчитись на перехрестях у безнадійно заплутану купу; через те шофер — апатично байдужий, а Берлін — скажено довгий. Але слава богові: палац Сузанни на місці. Стоїть так само в усій своїй омнеїстичній пишності, з усіма своїми банями, баштами, те расками, шпилями — точнісінька копія в мініатюрі Мертенсо вої незграби.

Ага, і величний портьє на своєму місці? Значить, і Сузанна не вилетіла ще на Гімалаї. Ну, розуміється, не вилетіла! Куди вона може вилетіти, куди може рухнутись, знаючи, що хтось десь не скорився її волі? Абсурд, неприродне явище!

Величний портьє, побачивши розхристану, розкудовчену, розмашисто-нетерплячу, п'яно-веселу постать, моментально губить усю свою монументальність, гумово м'якшає, осяюється інтимною привітністю й низенько вклоняється. Пані радниця в таку годину нікого не приймають, але для пана редактора, звичайно, може бути зроблений виїмок. Пан редактор так довгенько вже не були тут, що високоповажана пані радниця будуть дуже втішені. (Дано наказ: у всяку годину дня й ночі приймати цього паливоду).

— Ге? Так думаєте, дядю? Та ще й як будуть утішені, майте на увазі!

Паливода боляче хляскає долонею по спині пана портьє, потім (отаке дурне!) обнімає за плечі й разом із ним іде нагору сходами. Оце була б історія, коли б пані радниця побачила таку сцену! Слава богові, цього зайдиголову бере нетерплячка, він кидає пана портьє й біжить сам уперед. А портьє поспішає до телефону попередити пані радницю.

Сузанна зустрічає його в діловому кабінеті, у строгій, холодній, естетичній келії. Сама теж суворо спокійна, поважна, строга черниця. От, на жаль, тільки сукні відповідної не встигла одягти — занадто багато прозорості, фарб, оголеності, легкості. І очі молодої телиці—занадто чисті, вогкі й великі. Вони силкуються бути строгими, ах, так щиро силкуються! Але бідні вони, бідні із своїм силкуванням.

Макс розмашисте йде просто на черницю, просто на її строго-чекаючі очі, просто на її тісно стиснені уста, які іншим часом уміють так лукаво-нахабно, насмішкувато й хвилююче сміятися, його пухнаті стрілчасті очі не бачать ніякої строгості, діловитості. Його уста безжурно, п'яно вивернули свою м'ясисту червоність і блискають підібраними в ювеліра новенькими молочно-білими зубами.

— Дуже приємно, пане Шторе, що ви мене не зовсім забули. Пан Штор не чує коректно привітних слів — він підходить просто до пані радниці, несподівано обнімає її за обидва плеча, владно притягує до себе й мовчки, бурно, боляче, брутально цілує в уста, що пручаються й викручуються на всі боки. Потім випускає, покірно розкриває руки й виставляє розхристані сильні груди наперед.

— Тепер, будь ласка. Можеш навіть на летючу віллу мене брати. Куди хочеш, як хочеш. Будь ласка.

А очі п'яно закотисто регочуть. Регочуть із обурено-вражених очей телиці, з непорозуміння (в якому все ж таки тьохкають солов!їні, радісні нотки!), із червоних слідів його уст на випещеній молочній білизні лиць і шиї.

Сузанна мовчить, сліпо й зручно поправляючи на трудно дихаючих грудях якусь мережану прозорість, не зводячи пильних, шукаючих (і все ж таки вогких!) очей із загадкової, нахабно веселої покірності пана Штора.

— Ти не віриш? Правда? Маєш рацію. Неймовірно, фантастично, казково. Але факт! Дійсний, реальний факт. Ти розумієш: чудо є реальний факт, а вся так звана реальність є тепер ілюзія, химера, примара. От штука яка, Сузанно, моя здивована, моя дорога Сузанно! Ну?

Дійсно, Сузанна здивована, вона цього не хоче ховати. Вона здивована насамперед тим, що пан Штор після всього, що було, дозволяє собі являтись до неї в такому... неестетичному стані.

Цебто ти хочеш сказати п'яним? Так? Ні, кажи одверто п'яним? А проте, розуміється, я п'яний. Але хутко й ти будеш п'яна, і твій портьє, і твої геніальні друзі, і твій скульптор, чорт би його взяв, і навіть... О, вибач, я вилаяв скульптора? Ах, Сузанно, що тепер скульптори? Ти не можеш уявити собі, яка це тепер дурниця.

Сузанна впустила свою зброю, свій сміх, свою насмішкувату ласкавість. Вона вибита з сідла цим бурним наскоком, цією п'яністю, сміхом. Макс сміється, значить, він дужчий і вищий. Так, вона зробила помилку, це — ясно. Але краще виправити помилку, ніж тягти її далі. Це також істина, якої люди рідко додержуються.

Сузанна раптом посміхається. Вона дуже рада, що нарешті милий Макс зрозумів, що на світі є багато вславлених речей, які в дійсності не що інше, як дурниця. Наприклад, політика партії й тому подібні грізні Молохи. Правда?

Макс весело затріпує на потилицю чорно-синього чуба.

— Правда, Сузанно! І партії тепер дурниці. І Мертенси, і політика, і .парламенти.

— Чого ж, власне тепер, коли можна спитатися. Макс лукаво, сміхотливо, любовно мружить на насмішкувате лице віясті очі.

— Спитати можна, але знати — ні. Рано. Ще рано тобі, Сузанно! Я прийшов тільки, знаєш, чого? Щоб сказати тобі, що хутко...

Макс раптом хижо, м'яко підступає на кілька кроків уперед і витягує до Сузанни лице.

— ...що хутко ми полетимо з тобою на Гімалаї. Чу