Сонячна машина - Винниченко Володимир

тім дивиться на годинника. ах, чорт, десять на дев'яту. А сказано бути в Штора точно о восьмій.

Фріц натягає на очі брови, накидає на себе, як пальто, вираз понурості й суворо йде до Ганса Штора. Дивно десять на дев'яту, а прислуга ходить вільно по коридорах і покоях будинку — ніяких заходів до візиту Мертенса. Чи граф Адольф не хоче завчасу викликати зайві балачки?

Ну, Фріц уже нічого тут роздумувати не може, він мусить забиратися геть.

На легенький стукіт його в двері не чути ніякої відповіді. Фріц обережно відчиняє двері й увіходить у контору. Нема нікого В сусідній кімнаті чути голосну балачку. Голос управителя бубонить понуро й умовляюче Бідний управитель, він сьогодні цілий день ходить убитий, приглушений, навіть важ ність свою розгубив од горя.

Раптом жіночий голос гнівно, жагуче кидається згори, як розлючена кішка на пса, на понуре буботіння, люто шарпає, гризе.

— Не вірю! Не вірю, не вірю, не вірю! Я вимагаю показати мені йогої Де він? В якій лікарні! Веди мене зараз же туди!

Невже це так говорить спокійна, мовчазна, з тихою волосяною посмішкою поважна жінка?

Пес сердито, з болем випручується.

— Але ж тобі сказано було. Що ж ти думаєш...

— Сказано, сказано! Для тебе все, що ними сказано, — законі. Я — мати! Я вимагаю! Він не може бути хорий! Не може! Я сама бачила його, я мати Розумієш ти?

— Але для чого ж їм казати неправду?! Зрозумій ти, ради бога!

Фріц тихенько навшпиньках хоче вислизнути з контори — він прийде трошки пізніше. Але проклятий стілець підвертається під ноги й гарчить паршивими своїми ніжками.

Балачка вривається. З дверей виходить із своїм величним виглядом Ганс Штор. Чорно-сині бакени його розтріпані, волосся скудовчене від пальців, що конвульсійне вгризалися в череп, на матово-смуглявих, класично гарних лицях пашить рум'янець болючого підняття, але Ганс Штор сторого, по начальницькому оглядає Фріца й розщитуе його, ще раз наказавши негайно вийти з цього дому.

Фріц, із усієї сили тримаючи на лиці понурість, вертається до себе А в грудях, у ногах, у руках гасає оте п'яне, несамовите, самовільне.

І тільки о пів на дев'яту Фріц із валізочкою в руці виходить із зорі) графського будинку. Зараз же біля них стоїть якась покоївка J крихітною собачкою на ланцюжку.

Схилившись над собачкою, вона заклопотано вовтузиться з нашийником. Коли ж Фріц рівняється з нею, вона тихо спіднизу говорить: — Ідіть на ріг вулиці! Швидко! І довбається собі далі з нашийником.

У Фріца перестають співати руки й ноги; вони відразу стають важкі й млосні, але він твердо й слухняно йде на ріг вулиці. Там жваво крутиться на всі боки газетник у пошмор-ганому кашкетику з неохайною рудою борідкою й сокирча стим носом. Він, мило, весело, ніжно посміхаючись до кожного прохожого уважно ласкавими очима, різким, цап'ячим голосом вигукує:

— "Вечірній Час"! Союз Східних Держав готується до війни! Мільйонера повітряна армія! "Вечірній Час"! Подорож президента Мертенса до Лондона!

Він спритно тикає газету в руки покупцям, прожогом одра-ховує решту, тут же підсуває ще вогкий папір у другі простягнені руки й кричить в обличчя третім:

— "Вечірній Час"! Мільйонова жовто чорна армія летить яа Євролу! Нове злочинство Інараку в Америці! "Вечірній Час"!

Фріц зупиняється й виймає гроші. Останній покупець одійшов. Рудий спритний газетник зиркає на Фріца ніжними очима, моментально вихоплює з паки газету й подає.

— "Вечірній Час"!.. Заколоти в Африці!.. (Негайно йдіть до садової хвіртки. Синє авто. Попередьте Макса, що тут є агенти поліції. Хтось нас зрадив. Чекайте на мене не більше, як десять хвилин, після вибуху). "Вечірній Час"! Мільйонова жовто чорна армія летить на Європу!

— А мені теж чекати?

— (Неодмінно. Макс скаже все. Ідіть). Подорож президента Мертенса до Лондона! Нове злочинство Інараку! "Вечірній Час"!

Фріц із газетою в одній руці й валізкою в другій іде попід стіною саду, завертає ліворуч і бачить біля садової хвіртки синє крите авто. Це візник. Він, очевидно, кимсь занятий, бо табличка спущена донизу. Але Фріц, не зважаючи на це, підходить і питає.

— Вільний?

Шофер в окулярах на очах, із сивуватими вусами й червоним носом од частих зупинок біля барів швидко зиркає по вулиці й хитає головою. Фріц сідає в авто й зачиняє за собою дверці, а шофер ліниво, мляво спускає переднє скло й повертається боком до пасажира.

— Що там?.. У домі?

— Нічого. Здається, він не буде.

— Правда?!

І шофер усім червононосим лицем живо повертається до Фріца. А Фріцові так дивно й чудно бачити це пристаркувате обличчя п'янички-візника, що він мимоволі сумнівається, чи Макс же це!

— Ніяких заходів. Уся прислуга вільно ходить. А товариш Тіле просив попередити, що тут є агенти поліції. Невже нав хто зрадив! Га?

— Ну, дурни-иці!

І червоний ніс зневажливо морщиться, відвертаючись од Фріца.

На мурі саду лежить ніжно фіалковий відблиск вечірнього неба. Сонце вже зайшло, але в небі висить іще густо-червона, з синюватими краями велетенська хмаряна китиця. На цій вулиці тихо, прохожих мало, та все йдуть по одному. Екіпажі проносяться швидко, не виявляючи ніякого нахилу спи нятися

Сказати Максові про брата його чи ні?

Шофер розвезеним недбалим рухом виймає цигарку й заку рюе. Він на кілька ментів одсуває на чоло окуляри — і Фріцові видно чисте, молоде, в шовкових, пухнастих віях око воно чогось гидливо, задумливо мружиться.

Фріцові стає боляче, соромно от цей же може бути таким недбалим, таким зневажливо-спокійним і твердим! Не тільки своє життя зможе віддати, але й чуже (та ще й яке!) відняти. Фріц одсувається в самий куточок авто й увесь винувато зіщулюється.

***

Принцеса Еліза стоїть біля вікна й понурими очима дивиться в сад на краєчок даху порожньої тепер лабораторії. В небі висить густо-червона хмара й дах одлискує до неї фіалково-тьмяним скорботним усміхом. Каштани хмарно закутались у свої зелені кудлаті кожухи. Тихо, порожньо, тоскно в саду. В'яне неприбрана пострижена трава рівненькими рядочками.

Принцеса Еліза закушує губу й відходить од вікна. А в салоні теж порожньо, тоскно, нудно до крику.

Весь світ порожній, непотрібний, остогидлий, нудний до мло сті. Куди втекти від нього?

Принцеса блукає з кімнати в кімнату й виходить на терасу. Вікна графівни Труди світяться.

Зайти хіба до Труди, до цього смуглявого страховища? Здивується, мабугь?

Але дивуватися доводиться принцесі, на канапі вся в біло му, як у піні молока, виразно смуглява в цій піні, з темно червоними спухлими устами лежить страховище. На ній капелюш, але білі черевички валяються долі, само ж страховище з цікавістю слідкує за грою пальців своєї ноги крізь прозорий шовк панчіх. В одній руці — цигарка, у другій — келих із жовтяво зеленим сином.

— Ах, це — "ваша королівська величність"? А я гадала — мій знаменитий батенько. Може, ваша величність зводять випити зі мною!!

Воно не дивується, це страховище, з візиту до неї її світлості принцеси, не радіє, не соромиться й навіть на волосинку не підводиться. Хіба що перестає гратися пальцями — єдина уступка, яку воно може ради такого екстреного випадку зробити.

— Вибачте, графівно, я, здається, не в час прийшла до вас!

— Хіба? Яка година? Ще ж зовсім рано Але до мене мож на повсякчас ви ж знаєте, я тепер — кокотка. Принцеса Еліза мовчки, вражено дивиться на кокотку.

— Правда, правда! Невже ви не знаєте? Батько вам іще не сказав цього? Дивно! Вчора ще я була професійною злодійкою — спеціальність королівські коронки. Але, на великий жаль батька, коронка знайшлась. Правда, ваша величносте?

— Я, власне, тільки вчора довідалась про це тяжке підозріння, яке...

— Ах, так? Ви не знали, що мій фах коронка? Так, так, принцесо, до вчорашнього дня я працювала в цій галузі. Але з сьогоднішнього дня змінила: тепер я кокотка. Мій фах тепер. їздити по шинках і плямувати честь нашої фамілії. Боюсь, що це з матеріального боку буде менш вигідно, ніж красти бриль янтові коронки. Ви як думаєте, ваша світлосте? Та що ви так песимістично дивитесь на мене? Ви думаєте, я програла цією зміною? Правда?

— Що з вами, графівно?

Графівна ставить келих на стіл і з лінивим здивуванням оглядає себе з усіх боків.

— Зі мною? Здається, нічого особливого. Все, як слід бути в кокотки.

І раптом із цікавістю поширює на принцесу занадто блискучі бронзово-карі очі.

— А скажіть, будь ласка, ваша світлосте, вам не трудно дихати в цій кімнаті?

Принцеса Еліза непорозуміло обводить очима навкруги.

— Ні, не трудно.

— Дивно! Звичайно, морально чистим жінкам буває трудно дихати одним повітрям із кокотками. Так принаймні стоїть по всіх хороших книжках Я б вам запропонувала присісти, коли б була певна, що ви дійсно не задихнетесь. А то тоді доведеться мені перейти ще на один фах: професійної вбійниці.

Рівно-біла рука в чорному рукаві спокійно підсуває стільця — і принцеса Еліза сідає біля столу.

— О ваша світлосте, ваша мужність мене захоплює! Я певна, що ви могли б навіть випити зі мною, коли б це було потрібно для врятування життя людини. Еге ж? На жаль для такої самопожертви нема поблизу погибаючої людини

Принцеса Еліза мовчки бере Трудин келих і п'є з нього зе-ленкувато золотисте течиво. Страховище здивовано кліпає очима, поіім прожогом білим вихором зривається з канапи, безшумно біжить не зовсім певними півбосими ногами в куток до маленької шафки и зараз же вертається з такою самою чар кою, як і в принцеси. Розмашисте, одчайдушне, як то личить кокоткам, вона наливає знову вина в келих Елізі й собі.

За мужність, за сміливість, за геройство принцеси! К чорту коронки, брильянти, к чорту кокоток, вона хоче просто отак випити з принцесою за .. за ну, за те, що вона сюди прийшла! Ну?

Принцеса Еліза знову мовчки з легким сміхом п'є Труда ставить келих на стіл і, широко розставивши босі ноги, щоб міцніше триматись, вражено, пильно й серйозно вдивляється в матово біле, з золотистим пушком на лицях обличчя.

— Та невже ж ви п'єте просто так, без ніякої мужності?!

— А чого ж би я не могла так пити? Труда помалу водить головою з боку на бік.

— Дивно. Ви сьогодні зовсім інша. Просто й не ваша величність. І посміхаєтесь ви просто, як людина. Хм, хм! Ви знаете, я думала, що у вас фарбоване волосся. Воно занадто червоне О, ви не думайте, що я п'яна Порядна кокотка ніколи п'яна не буває А кокоткою бути, я вам скажу, Елізо, з деякого погляду добре. Се