Тихий Дін - Михайло Шолохов

На поламаних сходах курили, переговорюючись про погоду та озимі.

— Ваші хуторські, коли на поле виїдуть?

— Після провід рушать, мабуть.

— Ото розкіш, у вас же там піскуватий степ.

— Супіски, по цей бік видолинки-солончаки.

— Тепера земля нап'ється.

— Торік ми орали,—земля, мов хрящ, до кінця краю клякла.

— Явдохо, ти де?—тоненьким голосом верещало внизу коло ґанку сторожівні.

А коло церковної фіртки чийсь хрипкий грубий голос бубнив:

— Найшли де цілуватись, ах ви... Тпрусь відси, паскудникиі Приспічило вам, трясця!

— Тобі пари немає? Іди нашу сучку цілуй,—резонив з темряви молодий ламкий голос.

— Су-у-учку? А от я тобі... ;

В'язке тупотіння ніг, фуркання й шелест дівчачих спідниць.

З даху шкляна дзвінь крапель, і знову'той же повільний, тянучкий, — мов чорноземне болото, голос: .

— Приорювача якось торгував у Прохора, давав йому дванадцять карбованців — огинається. Цей не продешевить...

На Доні плавке шелестіння, шарудіння, хруст. Ніби внизу над хутором іде вичепурена, міцна, з тополю на зріст, баба, шелестячи невидано великим подолом..

Опівночі, коли затужавіла киселева чорнота, до церковного муру незасідланим конем під'їхав Митько Коршунов. Зліз, прив'язав до гриви повід вуздечки, ляснув розгаряченого коня долонею. Постояв, прислухаючись до .чвакання копит і, обсмикуючи пасок, пішов до церкви. На паперті скинув папаху, схилив у поклоні нерівною дугою підголену голову і розштовхуючи бабів, протовпився до вівтаря. Ліворуч чорним табуном прудилися козаки, праворуч— цвіла яскрава суміш бабських убраннів. Митько розшукав очима батька, що стояв у першій лаві, підійшов до нього. Перехопив коло ліктя руку Мирона Григоровича, підняту для хреста, прошепотів у волосате вухо:

— Тату, вийдіть на часинку.

Пробираючись крізь суцільну завісу різних запахів, у Митька тремтіли ніздрі: валив з ніг чад горящого воску, сморід розіпрілих у поті бабських тіл, могильне смердіння злежалого одягу (того, що виймається зі споду скринь тільки на Різдво та на Великдень), тхнуло мокрою шкірою взуття, нафталіном, виділами говільницьких зголоднілих шлунків.

На паперті Митько, грудьми притискаючись до батьківського плеча, сказав:

. — Наталка помирає!

XVII.

Григорій повернувся з станції, куди відвозив Євгена Вербної неділі. Розталь з'їла сніг; дорога зіпсувалась за якихось два дні.

В Ольхівському Розі, українській слободі, за 25 верстов від станції, переправляючись через річку, мало не втопив коні. До слободи приїхав надвечір. За минулу ніч лід поламало, пронесло,— і річка, —що наповнювалась брунатними менями талої води, пухла, пінилась, підступаючи до вуличок.

Заїзд, де спинявся годувати коні по дорозі на станцію, був на тому боці. За ніч могло ще більше прибути води, і Григорій вирішив переправитись.

Під'їхав до того місця, де день тому переїздили по льоду; річка, поймаючи береги, гнала по розсунутому річищу брудні води, легко крутила насередині уламок тину і половинку ко-лесного ободу. На оголеному від снігу піску видніли притерті санними полозками свіжі сліди. Григорій спинив спітнілі, з шматтям піни між ніг, коні і скочив з саней розглянути сліди. Підрізи прорізали тоненькі смужки. Коло води слід злегка звертав ліворуч, танув у воді. Григорій зміряв віддаль поглядом: двадцять сажнів — найбільше. Підійшов до коней перевірити запряжку. Тим часом з крайнього двору вийшов, простуючи — до нього, літній, в лисячому капелюсі українець.

— їздять тут? — спитав Григорій, махаючи віжками на брунатний вирливий потік.

— Та їздять. Нині вранці проїхали.

— Глибоко?

— Ні. Сани, мабуть, заллє.

Григорій підібрав віжки і, готуючи батога, штовхнув коні коротким, владним — но!.. Коні, хропучи й нюхаючи воду, рушили неохоче.

— Но! — свиснув Григорій батогом, підводячись на передку.

Гнідий широкозадий кінь, лівий у запряжці, мотнув головою— що буде, мовляв,— і враз потягши натягнув посторонки. Григорій скоса глянув під ноги: вода клекотіла коло гребеня саней. Коням спочатку по коліна, потім зразу по груди. Григорій хотів повернути назад, але коні зірвались і, хропнувши, попливли. Задок саней занесло, повертаючи коней головами на течію. Через спини їхні перекатами йшла вода, сани гойдало і навально тягло назад,

— А-я-яй!... А-а-ай, поганяй!... репетував, бігаючи по березі, українець і чогось махав зірваним з голови лисячим капелюхом.

Григорій в дикому озвірінні, не перестаючи улюлюкав, поганяв коні. Вода кучерявилась за саньми дрібними вікнин-ками. Сани враз ударило об палю, що стирчала з води (

Його тягло за поли кожушка, за ноги, волокло з м'якою настирливістю, погойдуючи, перевертаючи коло саней. Він встиг ухопитись лівою рукою за полоз, кинув віжки, задихаючись почав перехвачуватись руками, добираючись до барка. Він уже схопив було пальцями кований кінець барка,— в цю мить Гнідий, що опирався течії, з силою різнув його задньою ногою в коліно. Захлинаючись, Григорій перемінив руки і вхопився за посторонок. Його тягло від коней, роздій-мало пальці‘з подвоєною силою. Весь у вогняних колючках холоду, він дотягся до голови Гнідого, і просто в розширені зіниці Григорія втопив кінь несамовитий налитий смертельним