Тихий Дін - Михайло Шолохов
Влітку Ягідне допізна гуділо голосами робітників. Сіяв пан десятин із сорок різного збіжжя, наймитів єднав збирати. Зрідка влітку наїздив до маєтку Євген, ходив по садку й леваді, нудьгував. Ранками просиджував коло ставка з вудками. Був він не високий, повногрудий. Носив чуба по ко-зацьки, зачісуючи на правий бік. Ловко обтягував його офіцерський сурдут.
Григорій перші дні, скоро оселився в маєтку з Оксаною, часто бував у молодого господаря. До челядні приходив Веніямин; схиляючи плюшеву голову, посміхався.
— Йди, Григорію, до молодого пана, казав покликати.
Григорій уходив, ставав коло одвірка. Євген Миколаєвич,
щирячи рідкі широкі зуби, показував рукою на стільця.
— Сідай.
Григорій сідав на краєчок.
— Як тобі подобаються наші коні?
— Добрі коні. Сірий дуже гарний.
— Ти його частіш проїжджай. Гляди, учвал не гони.
— Мені дід Сашко казав., *
— А Кріпиш як?
— Це гнідий? Ціни не складу. Копито лиш защербив, перекувати треба.
Молодий пан, мружачи пронизливі сірі очі, питав:
— Тобі ж у табори в травні йти?
— Так точно.
— Я побалакаю з отаманом, не підеш.
— Красненько дякую.
Мовчали, Сотник, розстібнувши комір мундира, чухав по-жіночи білі груди.
— Що ж ти, ке боїшся, що Оксанин чоловік відбере її в тебе?
— Він від неї відцурався, не відбере.
— уХто тобі казав?
— їздив до станиці по вухналі, бачив хуторського одного. Каже, запив Степан аж закурив. "Мені, ка, Оксанка і за гріш не потрібна. Хай, я собі кращу знайду".
— Оксана—гарна баба,—казав сотник, задумливо дивлячись понад Григорієві очі, блудячи усмішкою.
— Баба нічогенька, — погоджувався Григорій і супився.
Євгенові виходив термін відпустки. Він міг уже вільно/без
перев'язки носити руку, піднімати, не згинаючи в лікті.
Останніми днями він часто просиджував у Григорія, на його половині в челядні. Оксана чисто побілила замшілу в бруді кімнату, відмила лутки, вишкребла битою цеглою підлоги. Баб'ячим затишком повівало в порожній веселій кімнатці. З підземки пашіло жаром. Сотник, накинувши синього сукна романівський кожушок, ішов до челядні. Вибирав такий час, коли Григорій був занятий коло коней. Приходив спочатку на кухню, жартував з Ликерою і, повернувшись, ішов на другу половину. Сідав коло підземки на дзиґлику, гостро горбив спину, дивився на Оксану безсоромним усмішливим поглядом. Оксана ніяковіла в його присутності, тремтіли в пальцях прутки, що набирали петлі панчохи.
— Як ся маєш, Оксаночко?—питав сотник, наповнюючи кімнатку синім цигарковим димом.
— Дякую.
Оксана зводила очі, і, зустрічаючись з прозорим поглядом сотника, що мовчазно говорив про його жадання, шарі-лася. їй було досадно і неприємно дивитись в оголені ясні очі Євгена Миколайовича. Вона не в лад відповідала на різні дрібничкові питання, пильнувала швидше піти геть.
— Піду. Треба качкам зерна всипати.
— Посидь. Встигнеш, — посміхався сотник і тремтіли ноги його в щільно' обтягнутих рейтузах.
Він подовгу розпитував Оксану про її минуле життя, грав низькими ноткамй такого ж, як і в батька, голосу, стидкував ясними, мов джерельна вода, очима.
Упоравшись, Григорій приходив до челядні. Сотник гасив в очах недавні вогні,'частував його цигаркою і йшов.
—' Чого він сидів?—глухо, не дивлячись на Оксану, питав Григорій.
— А я звідки знаю?—Оксана, згадуючи погляд сотників, роблено сміялась. — Прийшов, сів ось-тутечки, глянь-но, Гри-цуню, отак-о (вона показувала як сидів сотник, подібно горблячи спину), і сидить, і сидить, аж нудно, і коліно гостре-прегостре.
— Приворожила, чи що, його?—злісно мружився Григорій.
— Потрібний він мені.
— Ти гляди, а то я його колинебудь скину з ґанку.
Оксана, посміхаючись, дивилась на Григорія і не могла зрозуміти, чи серйозно він говорить, чи жартує.
XV.
На четвертому тижні посту подалась зима. На Доні бахрім-кою лягли закрайки, ніздрювато припух, посірів, підтанувши зверху, лід. Вечорами глухо гуділа гора за прикметами старих—на мороз, а насправді— близько вже надходила відлига. Ранками легкі льододзвбнили заморозки, а вдень земля відходила й пахло березнем, примороженою
