Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Мартенівський. Мені довелося торік побувати.

— Багато робітників?

— Добіса. Сотні чотири.

— Ну, як вони?—Штокман, . працюючи, мотав головою, .і слова падали роздільно, мов у заїки.

— їм то життя. Це тобі не пролетарі, а так... гній.

— Чому ж це? — поцікавився Валет, сидячи поруч з Штокманом, схристивши під колінами куценькі обрубкуваті пальці.

Давидко вальцівник сивий від борошняного пороху, що набився у волосся, ходив по майстерні, розбризкуючи чириками шарудливу піну, остружок, з усмішкою прислухаючись до сухого пахучого шелестіння. Здавалось йому, що йде він байраком, занесеним багряним листопадом, листя м'яко уминається, і під ним юна пружність вогкої байрачної землі.

— А тому, що всі вони заможні. Кожний має свій будиночок, свою бабу на всю губу. А до того ще половина з них баптисти. Сам хазяїн-проповідник у них, ну, й рука руку миє, а на обох болота рискалем не збереш.

— Іване Олексійовичу, які це баптисти?—спитав Давидко,. почувши незнайоме слово.

— Баптисти? На свій кшталт в бога вірують. Навзірець по-ліпонів.

— кожний дурень по-своєму вар'ює,— додав Валет.

— Ну, так от', приходжу я до Сергія Платоновича,—продовжував Іван Олексійович почате оповідання,—в нього Атьопін-Цяця сидить. "Почекай, каже, в передпокої". Сів,, чекаю. Крізь двері чую розмову їхню. Сам розписує Атьопіну: мовляв, дуже швидко повинна статися війна з німцями, вичитав з книжки, а Цяця, знаєш, як він балакає? "Звичайно— каже — я з вами не згодний сцодо війни".—Іван Олексійович так подібно перекривив Атьопіна, що Давидко, закругливши рота, пустив короткий сміх, але, глянувши на в'їдливу мину Валета, замовк.

.— Війни з Росією не мозе бути, бо Німеччина годується насим хлібом, — далі переказував Іван Олексійович чуту розмову.—Тут утручається ще їден, з голосу не пізнав, а потім виявилося, що пана Лисницького син, офіцер. "Війна, мовляв, буде проміж Німеччиною та Францією за виноградні поля,, а ми тут не при чім".

— Ти, Йосипе Давидовичу, як гадаєш?—звернувся Іван Олексійович до Штокмана.

— Я, пророчити не вмію,—ухильно відповів той, на витягнутій руці зосереджено розглядаючи оброблену каблучку.

— Заведуться вони,—бути й нам там. Хоч, не хоч, а доведеться— за волосся притягнуть,—розмірковував Валет.

— Тут, хлопці, он яка справа,—заговорив Штокман, м'яка звільняючи обценьки з пальців Івана Олексійовича.

Говорив він серйозно, очевидно, збираючись ґрунтовна роз'яснити. Валет зручніше вмостив ноги, що сповзали з вер; стату, на обличчі Давидковім закруглилися губи, не прикриваючи вогкий кипінь щільних зубів. Штокман з властивою йому яскравістю, стисло, в твердих, ніби вивчених, фразах змалював боротьбу капіталістичних держав за ринки і колонії. В кінці його обурено перепинив Іван Олексійович.

— Стривай, а ми тут при чому?

— У тебе і в інших таких голови болітимуть з чужого похмілля,—посміхнувся Штокман.

— Ти не будь дитиною,—глузував Валет,—стара приказка: "Пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать".

— Уугу-ум,—насупився Іван Олексійович1, роздробляючи якусь невкладисту, непіддатливу брилу думок.

— Листницький цей чого прибивається до Мохових? Чи не за донькою його топче?—спитав Давидко.

— Там уже Коршунівський нащадок топтався...—лихословив Валет.

—' Чуєш, Іване Олексійовичу? Офіцер чого/Там нюхає?

Іван Олексійович стенувся, наче батогом його під коліна шмагонули.

—. А?—Про що гомониш?

— Задрімав, дядьку!.. Про Листницького розмова.

— На станцію їде. Та й ще новина: звідти виходжу, коли це на ґанкові—хто б ви думали. Грицько Мелехов. Стоїть з батіжком. Питаю: "Ти чого тут, Григорію".—"Листницького пана везу на Міллерівську". '

— Він у них кучерує,—вкинув Давидко.

— 3 панського столу недоїдки хапає.

— Ти, Валете, мов той собака на ланцюзі, хоч на кого нагавкаєш.

Розмова на хвилину урвалась. Іван Олексійович підвівся йти.

— Ти на стояння поспішаєш?—з'єхидничав Валет.

— Мені щодня стояння.

Штокман вирядив завсідних гостей, замкнувши майстерню, пішов до хати.

Вночі проти великодня небо затягло чорногрудими хмарами, накрапав дощ. Відвологла темрява гнітила хутір. На Доні, вже в сутінках, з протяжним, перекотистим стогоном хряснув лід, і перша з шарудінням вилізла з води, стиснута масивом поламаного льоду, крижина. Лід разом зламало на протязі чотирьох верстов, до першого від хутора коліна. Почавсь кригоплав. Під розмірені удари церковного дзвону, що відбивав "дванадцять євангелій", на Доні, стрясаючи береги, трощилися, стикаючись, крижані поля. Коло коліна, там, де Дін горбатячись завертав ліворуч, утворився зашерет. Сту-готіння і скрегіт криги доносило до хутора. За церковним муром, де виблискували талі калюжки, Гуртувалися хлопці. З церкви, крізь розчинені двері на паперть, і з паперті далі сповзали гучні звуки читання, в ґратчастих вікнах святкове й утішне переливалося світло, а під церквою хлопці лапали дівчат, що тихенЬко верещали, цілувалися, півголосом оповідали стидкі історії.

В церковній сторожівні товпились козаки, що приїхали на велику відправу з близьких та далеких хуторів. Змучені втомою й духотою, що висіла в сторожівні, люди спали на