Тихий Дін - Михайло Шолохов

а прізвища, напевне, не знав і сам старий Листницький, у якого жив Сашко понад двадцять років. Замолоду Сашко машталірував, а під кінець життя, втрачаючи силу й зір, перейшов у конюхи. Низенький, весь у зеленій сивизні (на руках — і то росло сиве волосся), з носом, розплющеним ще в дитинстві ударом кийка, вічно посміхався він голубою дитячою посмішкою, блимаючи на все довкола простодушними, в червоних згортках, очима. Псував його апостольське обличчя ніс кирпатий, з веселинкою та спотворена шрамом нижня губа. Під п'янку за салдатчини (родом Сашко був з богучарських москалів), замість звичайної горілки, хильнув він з чвертки гострої: вогнева цівка й пришила йому нижню губу до підборіддя. Там, де пролилася ця рідина, залишився незарослий волоссям рожевий і веселий косий шрам, так наче невідоме звірятко лизнуло Сашка в бороду, поклавши слід тонесенького напильчастого язика. Сашко частенько прихилявсь до горілки; в такі хвилини вештався по подвір'ї маєтку — сам хазяїн —шпаклюючи ногами, ставав проти вікон панської опочивальні і хитро крутив,пальцем перед веселим своїм носом.

— Миколо Оексійовичу! Га, Миколо Олексійовичу?—кликав він голосно й суворо!

Старий пан, коли був цієї хвилини в опочивальні, Підходив до вікна.

— Налигався, копійчана твоя душа? — гримів він з вікна.

Сашко підсмикував * штани і, * підморгуючи, шельмувато

всміхався. Посмішка витанцьовувала в нього навскіс обличчя: від примруженого лівого ока до рожевого шраму, що стікав з правого кутка рота. Поперечна була посмішка, але приємна.

— Миколо Олексійовичу, ваше преподобіє, я тебе зна-а-аю!.. — і Сашко, пританцьовуючи, погрожував сторчка піднесеним тонким і брудним пальцем.

— Піди проспись, — примирливо посміхався з вікна пан, усією обкуреною п'ятірнею закручуючи навислі вуса.

— Чорт Сашку не ом-мане! — сміявся Сашко, підходячи до палісадника. — Миколо Олексійовичу. Ти... як і я. Ми з тобою, як риба з водою. Риба на дно, а ми... на гумно.'Ми з тобою багатії, о!... — Сашко розкарячуючись широко розплескував руки. — Нас всі знають, по всьому Донському краю. Ми...—голос Сашка робився сумний і-підлесливий,— ми з тобою, пане ясновельможний, усім гарні, от тільки носи в нас казна-які.

— Чим же? — цікавився пан, сизіючи від сміху й ворушачи вусами й підвусниками.

— Через горілку! —відрубував Сашко, часто блимаючи й злизуючи язиком слину, що стікала по рожевому шрамі.—

Ти, Миколо Олексійовичу, не пий. А то вкрай пропадемо ми з тобою! Проживемо все дощенту!..

— Піди, от похмелися.

Пан кидав у вікно двадцятку, Сашко ловив, ховав за підшивку картуза.

— Ну, прощай, генерале, — зідхав він, уходячи.

— А коні напував? — наперед уже посміхаючися, питав пан.

— Чорт паршивий! Ач, собачий син! — багровіючи, горлав Сашко ламким голосом.

Гнів трусив його пропасницею.

— Сашко та щоб коні забув понапувати? А? Помру — і тоді приповзу по циберці криничній дати, а він, ач, вигадав!... Теж!...

Сашко йшов, облитий незаслуженою Ьбразою, матюкаючись і насваряючись кулаками. Миналося йому все: і пиятика, і панібратське поводження 3 паном; тому миналося, що був Сашко незамінний конюх. Узимку й уліті спав він у стайні, в порожньому станку; ніхто краще за нього не міг ходити коло коней, був він і конюх, і коновал: веснами травневого цвітіння рвав трави, копав у степу в суходолах і мокрих ярах цілюще коріння. Високо на стінках стайні висіли висохлі' пучки різнолистої трави: яровик — від запалу, гадюче око—від укусу гадюки, чорнолист—від пррчі ніг, непримітна біла травичка, що росте по левадах, коло вербового коріння, — від надсади, і багато інших невідомих трав, від різних кінських недуг.

У стайні, в станку, де спав Сашко, зимою й літом павутинкою завісою висів тонкий, липучий до горла, аромат. На дощатому ліжкові лежало прикрите попоною збите на камінь сіно і, весь просмерділий кінським потом, Сашків сіряк. Якогось манаття, крім сіряка і дубленика, в Сашка не було.

Тихін, губатий, здоровенний і дуркуватий козак, — жив з Ликерою нишком безпричинно ревнував її до Сашка. Раз. на місяць брав він Сашка за ґудзик засмальцьованої сорочки і уводив на задвірок.

— Діду, ти на мою бабу не задивляйся!

— Це, як сказати... — багатозначно блимав Сашко.

— Відступись, діду! — просив Тихін.

— Я, друженьку, рябих люблю. Мені чарку не піднось* а рябу дай. Що рябіша, то дужче нашого брата, шельма,, любить.

— У твої роки, діду, не годиться і гріх... Ех, ти, а ще лікар, коні лікуєш, слово святе знаєш...

— Я на все лікар, — стояв на своєму Сашко.

— Відступись, діду! Не можна так.

— Я, брате, цю Ликеру пристібну. Прощайся з нею, шельмою, відіб'ю! Вона, мов той пиріг з озюмом. Тільки озюм то повиколупований, тому наче ряботенька трохи.' Люблю таких.

— На — ось... А під ноги не попадайся, а то вб'ю,—казав Тихін, зідхаючи і витягуючи з кисета мідяки.

Так щомісяця.

В сонноті плисніло в Ягідному життя. Глухий, далеко від проїздних шляхів, лежав маєток,